Меню
Світова література

5 клас
6 клас
7 клас
8 клас

Интегрированный курс

5 класс
6 класс

Виразне читання

Теорія
Практика

Шкільний конферанс

Основи школи юного конферансьє

Школа юного диктора

Основи школи юного диктора

Вивчення лірики

Олександр Твардовський - Лірика
Роберт Льюїс Стівенсон - Лірика
Олександр Пушкін - Лірика
Франческо Петрарка - Лірика
Адам Міцкевич - Лірика
Шандор Петефі - Лірика
Пейзажна лірика Алкмана, Гете, Лермонтова
Публій Овідій Назон - Лірика
Михайло Лермонтов - Лірика
Іван Крилов - Лірика

Методичний практикум

Схема самоаналізу уроку
Поетичне відлуння
Типи аналізу твору
Технологічна модель уроку
Кабінет літератури
Глосарій

Робота з портретом

Портреты А.П. Чехова
Портреты Л.Н. Толстого
Портреты Ф.М. Достоевского
Портреты Н.В. Гоголя
Портреты Ф.И. Тютчева
Портреты А.С. Пушкина
Портреты И.А. Крылова
Портреты Эзопа
Портреты М.Ю. Лермонтова
Работа с портретом писателя на уроках литературы. Предисловие

Презентації

Гаррієт Бічер-Стоу. "Хатина дядька Тома". Презентація
Композиція твору. Презентація
Життя і творчість Шолом–Алейхема. Презентація
Пауль Маар - презентація
Ярослав Гашек
Рюноске Акутаґава. "Павутинка" - презентація
Анна Гавальда - презентація

Популярні статті
    Розповісти друзям


    Юрій Олеша. Три Товстуни.

    ЮРІЙ ОЛЕША

    (1899-1960)

    Юрій Олеша. Три Товстуни.


    Юрій Карлович Олеша – російський прозаїк і драматург.
    Народився майбутній письменник у Єлисаветграді (зараз Кіровоград). Його батько був збіднілим польським дворянином. У 1902 році сім’я переїхала до Одеси. Насичене культурне життя міста сприяло вихованню майбутнього письменника. Ще навчаючись у гімназії, Олеша почав писати вірші. По закінченні гімназії в 1917 році вступив до Одеського університету, де протягом двох років вивчав юриспруденцію. У студентські роки спілкувався з молодими письменниками – В. Катаєвим, Е. Багрицьким, І. Ільфом та Є. Петровим.
    У 1921 році, під час громадянської війни, Олеша виїхав із голодної Одеси до Харкова, де працював журналістом і друкував вірші в періодичних виданнях. У 1922 році він переїхав до Москви і поселився в знаменитому Письменницькому будинку, розташованому навпроти Третьяковської галереї. Тут жили більшість з відомих російських письменників, і Олеша з головою занурився в літературно-мистецьку атмосферу.
    У 1924 році Юрій Карлович написав свій перший прозовий твір – роман-казку «Три Товстуни», яку присвятив своїй дружині Ользі Суок. Вперше книга була опублікована в 1928 році з ілюстраціями М. Добужинського. «Три товстуни» зробили Олешу по-справжньому знаменитим.
    Творча спадщина Ю.К. Олеші досить широка: три романи, дві поеми, тринадцять п’єс і інсценівок, шість кіносценаріїв, автобіографічна книга «Ні дня без рядка. Із записників» та ін.

    Роман-казка «Три товстуни» пройнята революційним романтичним духом. Це розповідь про мужню боротьбу проти ненаситних володарів благородних бідних людей.
    У країні Трьох Товстунів складається революційна ситуація і починається заколот. Ідейними натхненниками революціонерів стають зброяр Просперо і гімнаст Тібул. Їм допомагають доктор Гаспар Арнері і дівчинка-циркачка Суок. Безстрашно пройшовши через усі випробування, вони не тільки рятують усиновленого Товстунами спадкоємця Тутті, але і звільняють від поневолення народ усієї країни.
    Вже після першої публікації казка «Три Товстуни» викликала величезний читацький інтерес. Сучасники Олеші, діти і дорослі, захоплювалися фантазією автора, своєрідністю його метафоричного стилю.
    У 1930 році на замовлення МХАТу Олеша зробив інсценування «Трьох Товстунів», яке до наших днів успішно йде в багатьох театрах світу. Роман і п’єса переведені на 17 мов. За казкою Олеші поставлено балет (музика В. Оранського), знято мультиплікаційний (сценарій В. Шкловського) і художній фільм (режисер О. Баталов).

    ТРИ ТОВСТУНИ


    Частина перша.


    КАНАТОХОДЕЦЬ ТІБУЛ


    Розділ І
    Неспокійний день доктора Гаспара Арнері
    Часи чарівників минули. Мабуть, їх ніколи не було насправді. Все це вигадки й казки для зовсім маленьких дітей. Просто деякі фокусники вміли так спритно обманювати всяких роззяв, що цих фокусників вважали за чаклунів і чародіїв.
    Був такий доктор. Звали його Гаспаром Арнері. Наївній людині, ярмарковому гультяєві, недоучці-студентові він теж міг здатися чарівником. І справді, цей доктор виробляв такі дивовижні речі, що вони дійсно схожі були на чудеса. Звичайно, він не мав нічого спільного з чарівниками й пройдами, що обдурювали занадто довірливий люд.
    Доктор Арнері був учений. Мабуть, він вивчив близько ста наук. Принаймні в країні не було людини, ученішої і мудрішої за Гаспара Арнері.
    Одного разу влітку, у червні, коли видалась дуже хороша днина, доктор Гаспар Арнері надумав вирушити в далеку прогулянку, щоб зібрати деякі види трав і жуків.
    Доктор Гаспар був людиною уже не молодою і тому боявся дощу й вітру. Виходячи з дому, він обмотував шию товстим шарфом, надівав окуляри від куряви, брав тростину, щоб не спіткнутися, і взагалі збирався на прогулянку з великою осторогою.
    Найцікавіші місця були за містом — там, де височів Палац Трьох Товстунів. Доктор частенько відвідував ці місця. Палац Трьох Товстунів стояв серед велетенського парку. Парк оперізували глибокі канали. Над каналами звисали чорні залізні мости. Мости охороняла палацова варта — гвардійці в чорних клейончастих капелюхах із жовтими пір’їнами. Довкола парку аж до обрію тяглися луги, що рясніли квітами, гаї та стави. Тут було чудове місце для прогулянок. Тут росли найцікавіші породи трав, тут дзвеніли найкрасивіші жуки і співали найспівучіші птахи.
    «Але пішки йти далеко. Я дійду до міського валу і найму екіпаж. Він довезе мене до палацового парку», – подумав доктор.
    Біля міського валу народу було більше ніж завжди.
    «Хіба сьогодні неділя? — здивувався доктор.— Не думаю. Сьогодні вівторок».
    Доктор підійшов ближче.
    Вся площа була заповнена народом. Доктор побачив ремісників у сірих сукняних куртках з зеленими вилогами; моряків з обличчями кольору глини; заможних городян у барвистих жилетах та їхніх дружин, спідниці яких нагадували кущі троянд; торговців з карафками, лотками, морозивницями і жаровнями; худих вуличних акторів, зелених, жовтих і строкатих, неначе зшитих із клаптикової ковдри; зовсім маленьких хлоп’ят, які тягли за хвости рудих веселих собак.
    Усі юрмились перед міською брамою. Величезна, висока, як будинок, залізна брама була наглухо зачинена.
    «Чому зачинена брама?» — здивувався доктор.
    Натовп шумів, усі голосно розмовляли, кричали, лаялись, сварилися, але до пуття нічого не можна було второпати.
    Докторові пояснюють, що гвардійці не випускають людей із міста, щоб вони не допомогли тим, хто пішов до палацу Трьох Товстунів. Адже під керівництвом зброяра Просперо і гімнаста Тібула відбулося повстання проти влади. Людський натовп насідав на браму і кричав: „Геть Трьох Товстунів!”
    Доктор Гаспар зовсім розгубився. Його помітили у натовпі, адже багато городян знало доктора в лице. Дехто кинувся до нього, немовби шукаючи захисту. Але доктор сам мало не плакав.
    «Що там робиться? Як дізнатися, що там робиться, за міською брамою? Може, народ перемагає, а може, всіх уже перестріляли!»
    Тоді чоловік десять побігли в той бік, де від площі починалися три вузенькі вулички. На розі стояв будинок із високою старовинною баштою. Разом з іншими доктор вирішив вилізти на башту.
    Доктор Гаспар побачив на зеленому просторі безліч людей. Вони бігли до міста. Вони втікали. Здалека люди здавалися різнобарвними прапорцями. Гвардійці на конях гналися за народом.
    Доктор Гаспар подумав, що все це схоже на картинку чарівного ліхтаря. Сонце яскраво світило, блищала зелень. Бомби вибухали, як шматочки вати; полум’я з’являлося на одну секунду, неначе хтось пускав у натовп сонячних зайчиків. Коні гарцювали, ставали дибки і вертілись дзиґою. Парк і Палац Трьох Товстунів огорнуло білим прозорим димом.
    — Вони тікають!
    — Вони тікають! Народ переможено!
    Люди наближалися до міста. Цілі юрби людей падали на дорозі. Здавалось, що на зелень сиплються різнобарвні клаптики.
    Бомба просвистіла над площею.
    — Тікайте! Вони схопили зброяра Просперо! Вони зараз ввійдуть у місто!
    На площі почався гармидер. Натовп одпрянув від брами і побіг з площі до вуличок. Усі оглухли від стрілянини.
    Доктор Гаспар і ще двоє зупинилися на третьому поверсі башти. Вони дивилися з вузенького віконця, пробитого у товстій стіні.
    Величезна залізна брама розчинилась на всю ширину. Чоловік триста влетіли в цю браму одразу. Це були ремісники в сірих сукняних куртках із зеленими вилогами. Вони падали, обливаючись кров’ю.
    По їх головах мчали гвардійці. Гвардійці рубали шаблями і стріляли з рушниць. Жовті пера маяли, виблискували чорні клейончасті капелюхи, коні роззявляли червоні пащі, вивертали очі й розбризкували піну.
    — Дивіться! Дивіться! Просперо! — закричав доктор.
    Зброяра Просперо тягли в зашморгу. Він ішов, падав і знову підводився. У нього було скуйовджене руде волосся, скривавлене обличчя і шия, обхвачена товстим зашморгом.
    — Просперо! Він потрапив у полон! — закричав доктор.
    У цю мить бомба влетіла у пральню. Башта нахилилась, захиталась, одну секунду затрималась у скошеному стані і повалилася.
    Доктор полетів перевертом...

    Розділ II
    Десять плах
    Упавши, доктор не отримав значних ушкоджень, але на певний час знепритомнів із переляку. Він загубив плаща, тростину, підбори, капелюха і залишився без окулярів.
    — Куди ж мені йти?
    Він почвалав із площі. На дорозі лежали люди; доктор низько схилявся над кожним і бачив, як зорі відбиваються в їхніх широко розкритих очах. Він прикладав долоню до їхніх лобів. Вони були дуже холодні і мокрі од крові, яка вночі здавалась чорною.
    — От! От! — шептав доктор.— Значить, народ переможено... Що ж тепер буде?
    За півгодини він добрався до людних місць. Люди живуть так само, як жили вчора. Невже вони не знають про те, що сталося сьогодні вранці? Хіба вони не чули стрілянини і стогону? Хіба вони не знають, що вождя народу, зброяра Просперо, взято в полон? Може, нічого й не трапилось? Може, мені приснився страшний сон?»
    На розі, де горів трирукий ліхтар, уздовж тротуару стояли екіпажі. Квіткарки продавали троянди. Візники перемовлялись з квіткарками.
    — Його протягли в зашморгу через усе місто. Бідолаха!
    — Тепер його посадили в залізну клітку. Клітка стоїть у Палаці Трьох Товстунів,— сказав гладкий візник у голубому циліндрі з бантиком.
    Гаспар Арнері чує й інші відгуки людей про те, що сталося в місті. Так, одна дама називає Просперо і його друзів заколотниками: „Якщо їх не саджати в залізні клітки, то вони заберуть наші будинки, плаття і наші троянди, а нас пере ріжуть”. А хлопчисько, який пробігав поряд з доктором, повідомив, що Просперо заарештований, але другому ватажкові повстання – гімнасту Тібулу – вдалося втекти.
    Щоб подавити повстання, Три Товстуни наказали теслярам підготувати десять плах для страти заколотників.

    — Плахи всім заколотникам! Усім повідрубують голови! Всім, хто насмілиться повстати проти влади Трьох Товстунів!
    У доктора запаморочилась голова. Йому здалося, що він знепритомніє.
    «Я занадто багато пережив за цей день,— подумав він,— і, крім того, я дуже голодний і дуже втомлений. Треба поспішати додому».
    Та й справді, докторові треба було відпочити. Він так був схвильований усім побаченим і почутим в цей день, що навіть не надав значення власному польоту вкупі з баштою, відсутності капелюха, плаща, тростини й каблуків. Найгірше було, звичайно, без окулярів. Він найняв екіпаж і поїхав додому.

    Розділ III
    Площа Зорі
    Доктор їхав, дивився і слухав. З вулиці, з будинків, з відчинених вікон шиночків, з-за огорож садів долітали окремі слова пісеньки:
    Лежать пузаті Товстуни,
    Немов мішки важкі вони!
    Старанно дбають ці кати
    Лише про власні животи!
    Дрижіть же, троє Товстунів,
    Діждались ви останніх днів!

    Коли екіпаж доктора опинився біля головної площі міста, яка звалася Площею Зорі, то виявилось, що далі проїхати неможливо. При в’їзді збилися безліч екіпажів, карет, вершників, пішоходів.
    — Що таке? — спитав доктор.
    Ніхто нічого не відповів, бо увага всіх була прикута до подій, що відбувалися на площі. Візник підвівся на весь зріст на козлах і теж дивився туди.
    Називали цю площу Площею Зорі з такої причини. Вона була оточена величезними, однакової висоти і форми будинками і вкрита скляним куполом, що робило її схожою на колосальний цирк. Посередині купола, на страшній висоті, горів найбільший у світі ліхтар. Це була дивовижної величини куля. Оперезана впоперек залізним кільцем, підтримувана міцними тросами, вона нагадувала планету Сатурн. Світло її було таке прекрасне і таке не схоже на будь-яке земне світло, що люди дали цьому ліхтареві чудесне ім’я — Зоря. Так почали називати і саму площу.
    — Що ви бачите?.. Що там відбувається? — хвилювався доктор, визираючи з-за спини візника. Маленький доктор нічого не міг побачити, бо до того був ще й короткозорий.
    Візник переказував усе, що бачив. І ось що він бачив.
    На площі було велике хвилювання. По велетенському круглому простору бігали люди. Здавалося, що площа крутиться, наче карусель. Люди перекочувались з одного місця на інше, аби краще бачити те, що робилось угорі.
    Дивовижний ліхтар, що палав у висоті, засліплював очі, як сонце. Люди задирали голови догори і прикривали очі долонями.
    — Ось він! Ось він! — лунали вигуки.
    — Он, дивіться, там!
    — Де? Де?
    — Вище!
    — Тібул! Тібул!
    Сотні вказівних пальців потяглися вліво. Там стояв звичайнісінький будинок. Але в шести поверхах були розчинені всі вікна. Із кожного вікна стирчали голови. Власники голів намагалися побачити щось дуже важливе, що відбувалось на даху. Але це було так само неможливо, як побачити власні вуха без дзеркала. Таким дзеркалом для цих людей, що хотіли побачити власний дах із власного будинку, був натовп, що шаленів на площі. Він бачив усе, кричав, розмахував руками: одні були захоплені, інші — обурені.
    Там по даху рухалась маленька постать. Вона повільно, обережно і впевнено спускалась по схилу трикутної верхівки будинку. Залізо гриміло під її ногами.
    Вона розмахувала плащем, ловлячи рівновагу, подібно до того, як канатоходець у цирку знаходить рівновагу за допомогою жовтої китайської парасольки.
    Це був гімнаст Тібул.
    Народ вигукував:
    — Браво, Тібул! Браво, Тібул!
    — Тримайся! Пригадай, як ти ходив по канату на ярмарку...
    — Він не впаде! Він кращий гімнаст країни...
    — Йому не первина! Ми бачили, як він вправно ходить по канату...
    — Браво, Тібул!
    — Тікай! Рятуйся! Визволи Просперо!
    Інші обурювались. Вони розмахували кулаками.
    — Нікуди не втечеш, жалюгідний фігляре!
    — Дурисвіт!
    —Заколотник! Тебе підстрелять, як зайця...
    — Стережися! Ми звідти стягнемо тебе на плаху. Завтра вже стоятиме десять плах!
    Тібул ішов далі своїм страшним шляхом.
    — Звідкіля він узявся? — питали люди.— Як він з’явився на цій площі? Як він потрапив на дах?
    — Він вирвався з рук гвардійців,— відповідали інші.— Він утік, десь дівся, потім його бачили в різних кінцях міста — він перебирався по дахах. Він спритний, як кішка, його вправність стала йому в пригоді. Недарма слава про нього прокотилася по всій країні.
    На площі з’явилися гвардійці. Зіваки кинулись до бічних вулиць. Тібул переступив через бар’єр і став на карниз. Він простяг руку, обмотану плащем. Зелений плащ майорів, наче прапор.
    З цим самим плащем, в цьому самому убранні, пошитому з жовтих і чорних трикутників, народ звик його бачити під час вистав на ярмарках і недільних гулянках. Тепер високо, під скляним куполом, маленький, тоненький і смугастий, він скидався на осу, яка повзає по білій стіні будинку. Коли плащ надимався, здавалося, що оса розкриває зелені блискучі крила.
    Тібул хоче пройти по дроту, що тягнувся від ліхтаря до даху протилежного будинку, і таким чином врятуватись. Один із офіцерів армії Трьох Товстунів намагався застрелити Тібула, але інший гвардієць застрелив його самого, адже він співчував повстанцям, а Тібула назвав „другом народу”.
    Тут сталось таке, чого ніхто не сподівався. Маленька, смугаста постать, що в сяйві ліхтаря зробилась чорною, присіла на залізному кільці, повернула якусь підойму, щось цокнуло, дзенькнуло — і ліхтар в ту ж мить погас. Ніхто не встиг сказати й слова. Зробилось страшенно темно і страшенно тихо, як у скрині.
    А в наступну хвилину високо-високо щось знову цокнуло і задзвеніло. У темному куполі з’явився блідий квадрат. Усі побачили шматочок неба з двома маленькими зірочками. Потім у цей квадрат, на фоні неба, пролізла маленька чорна постать, і було чути, як хтось швидко побіг по скляному куполу.
    Гімнаст Тібул утік з Площі Зорі через люк.
    Переживши незвичайні події, доктор Гаспар Арнері повертається додому.
    І, незважаючи на втому, доктор узяв свою шкіряну книгу, сів за стіл і почав записувати.
    «Ремісники, рудокопи, матроси — весь бідний робочий люд міста повстав проти влади Трьох Товстунів. Гвардійці перемогли. Зброяра Просперо взято в полон, а гімнаст Тібул утік. Щойно на Площі Зорі гвардієць застрелив свого офіцера. Це значить, що невдовзі всі солдати відмовляться воювати проти народу і захищати Трьох Товстунів. Однак викликає побоювання доля Тібула...»
    Тут доктор почув позад себе шум. Він оглянувся. Там був камін. Із каміна вилізла висока людина в зеленому плащі. Це був гімнаст Тібул.

    Частина друга


    ЛЯЛЬКА СПАДКОЄМЦЯ ТУТТІ


    Розділ IV
    Дивна пригода продавця повітряних куль
    Другого дня на Площі Суду кипіла робота: теслярі будували десять плах. Конвой гвардійців наглядав за роботою. Теслярі робили своє діло без особливого бажання.
    — Ми не хочемо будувати плахи для ремісників і рудокопів! — обурювались теслярі. — Це наші брати!
    — Вони йшли на смерть, щоб визволити всіх, хто працює!
    — Мовчати! — кричав начальник конвою таким страшним голосом, що від крику падали дошки, привезені на площу. — Мовчати, або я накажу шмагати вас канчуками.
    Зранку юрби людей з усіх кінців міста посунули до Площі Суду. Дув сильний вітер, летіла пилюка, вивіски гойдались і скрипіли, капелюхи злітали з голів і котилися під колеса швидких екіпажів. В одному місці через вітер сталася зовсім неймовірна пригода: продавця дитячих повітряних куль підняли кулі в повітря.
    Спостерігаючи цей фантастичний політ, діти кричали „ура!”. Їх намагався заспокоїти вчитель танців Раздватричі, а продавець куль у той час кликав на допомогу.
    Він летів, як хороша кульбаба.
    — Це обурливо! — волав продавець.— Я не хочу літати! Я просто не вмію літати...
    Але все було марно. Вітер посилювався. Кулі піднімалися дедалі вище. Вітер гнав їх за місто, в бік Палацу Трьох Товстунів.
    Іноді продавцеві вдавалося глянути вниз. Тоді він бачив дахи, черепицю, схожу на брудні нігті, квартали, голубу вузьку воду, людей-коротульок і зелену кашу садів. Місто оберталося під ним, наче приколоте на булавці.
    Справа була погана. «Ще трошки, і я впаду у парк Трьох Товстунів!» — жахнувся продавець.
    А в наступну хвилину він повільно, поважно і красиво проплив над парком, спускаючись все нижче і нижче. Вітер вщухав. «Мабуть, я зараз сяду на землю. Мене схоплять, спочатку добре поб’ють, а потім кинуть у тюрму, або, щоб не було клопоту, одразу відрубають голову».
    Наближалась вирішальна хвилина: продавця несло до розчинених вікон палацу. Він не мав сумніву, що зараз влетить в одно з них, наче пушинка.
    Так і сталося. Продавець влетів у вікно. І вікно виявилось вікном палацової кухні. Це був кондитерський відділ.
    У Палаці Трьох Товстунів готувався парадний сніданок з нагоди успішного розгрому вчорашнього заколоту.
    Продавець з усього розльоту сів у щось м’яке і тепле. Куль він не випускав — він міцно тримав шворку. Кулі нерухомо висіли в нього над головою. Він зажмурив очі і вирішив їх не розплющувати — нізащо в світі.
    «Тепер я розумію все, — подумав він: — це не птахарня і не фруктова крамниця. Це кондитерська. А я сиджу в торті!»
    Так воно й було. Він сидів у царстві шоколаду, апельсинів, гранатів, крему, цукатів, цукрової пудри і варення, і сидів на троні, як володар пахучого різноколірного царства. Троном був торт.
    Він не розплющував очей. Він чекав страшного скандалу, бучі — і був готовий до всього. Але трапилось те, чого він ніяк не чекав.
    — Торт загинув,— сказав молодий кондитер суворо і печально. Потім настала тиша. Тільки лопались бульбашки на киплячому шоколаді.
    — Що буде? — шептав продавець куль, задихаючись від страху і до болю стискуючи повіки. Серце його стрибало, як гріш у скарбничці.
    — Дурниці! — сказав старший кондитер так само суворо.— У залі з’їли другу страву. За двадцять хвилин треба подавати торт. Різнобарвні кулі і дурнувата пика літаючого негідника будуть чудовою окрасою для парадного торта.— І, сказавши так, кондитер закричав:
    —Давай крем!!
    І справді подали крем.
    Що це було! Три кондитери і двадцять кухарчуків накинулись на продавця із старанністю, гідною похвали найтовстішого з Трьох Товстунів. В одну мить його обліпили з усіх боків. Він сидів з заплющеними очима, він нічого не бачив, але видовисько було страхітливе. Його заліпили зовсім. Голова, кругла пика, схожа на чайник, розмальований маргаритками, стирчала зверху. Решту було вкрито білим кремом з чудесним рожевим відтінком.
    — Готово! — промовив головний кондитер.
    «Ну, слава богу!» — подумав продавець. Тепер він трішечки розплющив очі.
    Шестеро слуг в голубих лівреях підняли велетенське блюдо, на якому він сидів. Його понесли. Уже здалека він почув, як регочуть з нього кухарчуки.
    Широкими сходами його понесли нагору, в зал. Продавець знову на секунду заплющив очі. У залі було шумно й весело. Звучали веселі голоси, гримів регіт, оплески. За всіма ознаками, парадний сніданок вдався на славу.
    Продавця, або, вірніше, торт, принесли й поставили на стіл.
    Тоді продавець розплющив очі.
    І тут же він побачив Трьох Товстунів.
    Вони були такі гладкі, що в продавця роззявився рот.
    «Треба негайно його закрити,— зразу схаменувся він.— У моєму становищі краще не подавати ознак життя».
    Проте рот не закривався. Так тривало дві хвилини. Потім подив продавця трохи зменшився. Зробивши зусилля, він закрив рота. Але тоді негайно витріщились очі. З великим зусиллям закриваючи по черзі то рота, то очі, він остаточно здолав свій подив. Товстуни сиділи на головних, найвищих місцях і їли більше за всіх.
    Товстуни збиралися їсти торт. Нещасний продавець кульок завмер від хвилювання. Але годинник пробив два рази. Це означало, що за годину на Площі Суду почнеться страта заколотників, і треба було поспішати. Державний канцлер повідомив, що сьогодні зброяра Просперо не буде страчено, оскільки від нього хочуть дізнатися імена головних замовників заколоту і їх плани. А зараз Просперо сидить у залізній клітці, що знаходиться у палаці, у звіринці спадкоємця Тутті. Перший Товстун вимагає, щоб привели Просперо.
    — Він дуже страшний,— сказав Другий Товстун.— Він дужчий за всіх. Він дужчий за лева. Зненависть пропекла йому очі. Несила дивитися в них.
    — У нього жахлива голова,— сказав секретар Державної ради. Вона велетенська. Вона схожа на капітель колони. У нього руде волосся. Можна подумати, що його голова охоплена полум’ям.
    Тепер, коли зайшла мова про зброяра Просперо, ненажери змінилися. Вони перестали їсти, жартувати, галасувати, підібгали животи, деякі навіть зблідли. Багатьом уже зовсім не хотілось дивитися на нього.
    Три Товстуни зробилися серйозними і наче трохи схудли.
    Раптом усі замовкли. Настала повна тиша. Кожний Товстун зробив такий рух, наче хотів сховатися за іншого.
    До залу ввели зброяра Просперо. Попереду йшов державний канцлер. По боках — гвардійці.
    Вони увійшли, не знявши своїх чорних клейончастих капелюхів, тримаючи наголо шаблі. Бряжчав ланцюг. Руки зброяра були скуті, його підвели до столу. Він зупинився у кількох кроках від Товстунів. Зброяр Просперо стояв, опустивши голову. Він був блідий. Кров запеклась у нього на лобі і на скронях, під скуйовдженим рудим волоссям.
    Він підвів голову і глянув на Товстунів. Усі відсахнулися.
    — Навіщо ви його привели? — заверещав один з гостей. Це був найбагатший мельник країни. — Я його боюся!
    І мельник знепритомнів, ткнувшись носом прямісінько в кисіль. Деякі гості кинулись до виходів. Тут уже було не до торта.
    — Чого ви від мене хочете? — запитав зброяр.
    Перший Товстун зважився.
    — Ми хочемо подивитись на тебе,— сказав він.— А тобі хіба не цікаво глянути на тих, хто посадив тебе у клітку?
    — Мені гидко на вас дивитися.
    — Скоро ми тобі одрубаємо голову. Таким чином ми тобі поможемо не бачити нас.
    — Я не боюся. У мене голова — одна. У народу — сотні тисяч голів. Їх ви не поодрубуєте.
    — Сьогодні на Площі Суду — страта. Там кати розправляться з твоїми товаришами.
    Ненажери трохи посміхнулися. Мельник прийшов до пам’яті і навіть облизав кисільні троянди з своїх щік.
    — Ваш мозок заплив жиром,— говорив Просперо.— Ви нічого не бачите далі свого пуза!
    — Скажіть на милість! — образився Другий Товстун.— А що ж ми повинні бачити?
    — Спитайте ваших міністрів. Вони знають, що діється в країні.
    Державний канцлер якось невиразно крякнув. Міністри затарабанили пальцями по тарілках.
    — Спитайте їх,— вів далі Просперо,— вони вам розкажуть...
    Він замовк. Усі насторожились.
    — Вони вам розкажуть про те, що селяни, в яких ви відбираєте хліб, здобутий тяжкою працею, повстають проти поміщиків. Вони спалюють їхні палаци, вони виганяють їх з своєї землі. Шахтарі не хочуть добувати вугілля для того, щоб ви заволоділи ним. Робітники ламають машини, щоб не працювати на вас. Матроси викидають ваші вантажі в море. Солдати відмовляються служити вам. Учені, чиновники, судді, актори переходять на бік народу. Всі, хто раніш працював на вас і мав за це копійки, в той час, як ви жиріли, всі нещасні, знедолені, голодні, виснажені, сироти, каліки, старці — усі йдуть війною проти вас, проти гладких, багатих, які замінили серце каменем...
    — Мені здається, що він говорить зайве,— втрутився державний канцлер.
    Але Просперо вів далі:
    — П’ятнадцять років я вчив народ ненавидіти вас і вашу владу. О, як давно ми гуртуємо сили! Тепер пробила ваша остання година...
    — Годі! — писнув Третій Товстун.
    — Треба його посадити назад у клітку,— запропонував Другий.
    А Перший промовив:
    — Ти сидітимеш у своїй клітці доти, доки ми не спіймаємо гімнаста Тібула. Ми вас скараємо разом. Народ побачить ваші трупи. У нього надовго відпаде охота воювати з нами!
    Просперо мовчав. Він знову схилив голову. Товстун говорив далі:
    — Ти забув, з ким хочеш воювати. Ми, Три Товстуни, сильні і могутні. Все належить нам. Я, Перший Товстун, володію усім хлібом, що родить наша земля. Другому Товстунові належить усе вугілля, а третій скупив усе залізо. Ми багатші за всіх! Найбагатша в країні людина бідніша за нас в стократ. За наше золото ми можемо купити все, що захочемо!
    Тут ненажери ошаленіли. Слова Товстуна підбадьорили їх.
    — У клітку його! У клітку! — почали вони кричати. —У звіринець!
    Коли Просперо вивели, Товстуни знову зібралися їсти торт. Почати вирішили з голови „смішного опудала”. Продавець кульок страшенно злякався. Але тут сталося несподіване.
    І саме в цю мить у галереї почувся голосний дитячий крик:
    — Лялька! Моя лялька!
    Усі прислухалися. Особливо занепокоїлись Три Товстуни і державний канцлер.
    Крик перейшов у плач. У галереї голосно плакав скривджений хлопчик.
    — Що таке? — спитав Перший Товстун. — Це плаче спадкоємець Тутті!
    — Це плаче спадкоємець Тутті! — в один голос повторили Другий і Третій Товстуни.
    Усі троє зблідли. Вони були дуже налякані. Державний канцлер, кілька міністрів і слуги кинулись до виходу в галерею.
    — Що таке? Що таке? — прошелестіло в залі.
    Хлопчик вбіг у зал. Він розштовхав міністрів і слуг. Він підбіг до Товстунів, трясучи волоссям і виблискуючи лакованими черевичками. Ридаючи, він вигукував окремі слова, яких ніхто не розумів.
    Він гірко плакав.
    — Що сталося? — спитав Перший Товстун.
    — Чому спадкоємець Тутті плаче? — спитав Другий.
    А Третій надув щоки.
    Спадкоємцеві Тутті було дванадцять років. Він виховувався у Палаці Трьох Товстунів. Він ріс, як маленький принц. Товстуни хотіли мати спадкоємця. У них не було дітей. Все багатство Трьох Товстунів і керування країною мало перейти до спадкоємця Тутті.
    Сльози спадкоємця Тутті налякали Товстунів дужче, ніж слова зброяра Просперо.
    Хлопчик стискав кулаки, розмахував ними і тупав ногами.
    — Моя лялька, моя чудесна лялька поламалася!.. Мою ляльку зіпсували. Гвардійці кололи мою ляльку шаблями...
    Він знову заридав. Маленькими кулачками він тер очі і розмазував сльози по щоках.
    — Що?! — заверещали Товстуни. — Гвардійці? Кололи? Шаблями? Ляльку спадкоємця Тутті?
    І весь зал промовив тихо, немов зітхнув:
    — Цього не може бути!
    Державний канцлер схопився за голову. Той же нервовий мельник знову зомлів, але вмить прийшов до пам’яті від страшного крику Товстуна:
    — Припинити торжество! Одкласти всі справи! Скликати раду! Усіх чиновників! Усіх суддів! Усіх міністрів! Усіх катів! Відкласти сьогоднішню страту! Зрада в палаці!
    Знявся переполох. За хвилину палацові карети понеслися в усі боки. За п’ять хвилин звідусіль мчали до палацу судді, радники, кати. Натовп, що очікував на Площі Суду страти заколотників, мусив розійтися. Оповісники, зійшовши на поміст, повідомили, що через дуже важливі події страта переноситься на наступний день.
    Продавця разом з тортом винесли з залу. Ненажери миттю отямилися. Всі обступили спадкоємця Тутті і слухали.
    Тутті починає розказувати, що сталося. Але через ридання він не може говорити. Історію продовжує його вихователь. Він повідомляє, що коли вони з Тутті пішли в парк, щоб подивитися на сонячне затемнення, несподівано з’явилося дванадцять гвардійців. Вони проткнули шаблями улюблену ляльку Тутті.
    — Вони обступили спадкоємця Тутті, — вів далі вихователь.— Вони казали: «Три свині виховують залізне вовченя. Спадкоємець Тутті,— питали вони,— з якого боку в тебе серце?.. У нього вийняли серце. Він мусить рости злим, черствим, жорстоким, з ненавистю до людей... Коли здохнуть три свині, злий вовк стане на їхнє місце».
    — Чому ж ви не припинили цих жахливих розмов? — закричав державний канцлер, сіпаючи вихователя за плече. — Хіба ви не догадались, що це зрадники, які перейшли на бік народу?
    Вихователь аж пополотнів. Він белькотав:
    — Я це бачив, але я їх боявся. Вони були дуже збуджені. А в мене не було ніякої зброї...
    — «Ось тобі, вовченя! — казали вони.— Потім ми доберемося і до твоїх гладких свиней».
    — Де ці зрадники? — гримнули Товстуни.
    — Вони кинули ляльку і побігли в глибину парку. Вони кричали: «Хай живе зброяр Просперо! Хай живе гімнаст Тібул! Геть Трьох Товстунів!»
    — Чому ж сторожа не стріляла в них? — обурювався зал.
    І тоді вихователь повідомив страшну річ:
    — Сторожа махала їм капелюхами. Я бачив з-за огорожі, як стражники прощалися з ними. Вони казали: «Товариші! Ідіть до народу і скажіть, що незабаром усі війська перейдуть на його бік»...
    От що трапилося в парку.
    Знялася тривога. Надійні частини палацової гвардії були розставлені на чатах у палаці, в парку, біля входів та виходів, на мостах і по дорозі до міської брами. Державна рада зібралася на засідання.
    Ляльку спадкоємця Тутті знайшли в парку на траві. Вона не діждалася затемнення сонця. Вона була безнадійно зіпсована.
    Спадкоємець Тутті ніяк не міг заспокоїтись. Він обнімав поламану ляльку й ридав. Лялька була схожа на дівчинку. Вона була на зріст така, як і Тутті,— дорога, майстерно зроблена лялька, що на вигляд нічим не відрізнялася від маленької живої дівчинки.
    Тепер її сукня була пошматована і на грудях чорніли діри, проколоті шаблями. Ще годину тому вона вміла сидіти, стояти, усміхатися, танцювати. Тепер вона стала простим опудалом, ганчіркою. Десь у горлі і в грудях у неї під рожевим шовком хрипіла зламана пружина, як хрипить старий годинник, перш ніж пробити час.
    — Вона вмерла! — бідкався спадкоємець Тутті.— Яке горе! Вона вмерла!
    Маленький Тутті не був вовченям.
    — Цю ляльку треба полагодити,— сказав державний канцлер на засіданні Державної ради.— Горю спадкоємця Тутті немає меж. Що б там не було, а ляльку треба полагодити!
    — Треба купити іншу,— пропонували міністри.
    — Спадкоємець Тутті не хоче іншої ляльки. Він хоче, щоб ця лялька воскресла.
    — Але хто ж зможе полагодити її?
    — Я знаю,— сказав міністр народної освіти.
    — Хто?
    — Ми забули, панове, що в місті живе доктор Гаспар Арнері. Ця людина може зробити все. Доктор полагодить ляльку спадкоємця Тутті.
    Тут же склали наказ докторові Гаспару.
    «Панові доктору Гаспару Арнері.
    Надсилаючи при цьому пошкоджену ляльку спадкоємця Тутті, Державна рада уряду Трьох Товстунів наказує Вам полагодити цю ляльку до завтрашнього дня. Якщо лялька знову матиме свій здоровий і живий вигляд, Вам буде видано нагороду, якої Ви побажаєте; на випадок невиконання загрожує Вам сувора кара.
    Голова Державної ради державний канцлер...»

    І в цьому місці канцлер розписався. Тут же поставив велику державну печатку.
    Капітан палацової гвардії вирушає на пошуки Гас пара Арнері. Тутті перестає плакати, адже його запевнили, що завтра йому привезуть воскреслу здорову ляльку.
    Тимчасом у кондитерській продавець відкуповується від кухарчуків кольоровими кульками. Вони допомагають продавцеві вибратися з Палацу – показують йому таємний хід, що починається з гігантської каструлі.


    Розділ V
    Негр і капустяна голова
    Ви пам’ятаєте, що тривожна ніч доктора скінчилася появою з каміна канатоходця і гімнаста Тібула.
    Тітонька Ганімед, яка мешкала разом з доктором Арнері, була здивована, побачивши в його кімнаті негра. Доктор Гаспар і „негр” попрямували до Чотирнадцятого Ринку. Вони прочитали афішу, яка кликала народ на свято.
    — Ось, — сказав доктор Гаспар, — все зрозуміло. Сьогодні на Площі Суду має відбутися страта заколотників. Кати Трьох Товстунів рубатимуть голови тим, хто повстав проти влади багатіїв і ненажер. Три Товстуни хочуть обдурити народ. Вони бояться, щоб народ, який збереться на Площі Суду, не поламав плах, не вбив катів і не визволив своїх братів, засуджених на смерть. Тому вони влаштовують розваги для народу. Вони хочуть відвернути його увагу від сьогоднішньої страти.
    Гаспар і „негр” чують різні відгуки народу про те, що відбувається в місті. Більшість людей розуміє обман. Вони засуджують акторів, які продалися за гроші і збираються агітувати за Трьох Товстунів. Частина людей рішуче налаштована проти тиранічної влади. Але без зброї народ не може протистояти Трьом Товстунам.
    У натовпі виникає питання про те, чи вдалося врятуватися гімнастові Тібулу.
    „Негр” починає агітувати людей проти Трьох Товстунів. Дехто з присутніх з недовірою ставиться до його слів. А одна з жінок навіть закликає побити хлопця. Люди обступають його кільцем. І тоді він не витримує.

    — Стійте!
    Його голос заглушив крик, шум і свист. Стало тихо, і в тиші спокійно і просто прозвучали слова негра:
    — Я гімнаст Тібул.
    Сталося замішання. Кільце навколо негра розпалося.
    — Ох! — зітхнув натовп.
    Сотні людей хитнулись і завмерли. І тільки хтось розгублено спитав:
    — А чому ти чорний?
    — Про це спитайте доктора Гаспара Арнері! — І, посміхнувшись, негр вказав на доктора.
    — Безперечно, це він.
    — Тібул!
    — Ура! Тібул живий! Тібул з нами! — Хай жив...
    Але крик обірвався. Сталося щось несподіване і неприємне. У задніх рядах збентежилися. Люди розсипалися в усі боки.
    — Тихше! Тихше!
    — Тікай, Тібуле, рятуйся!
    На площі з’явилися три вершники й карета. Це був капітан палацової гвардії граф Бонавентура в супроводі двох гвардійців. У кареті їхав палацовий чиновник з поламаною лялькою спадкоємця Тутті. Вона сумно припала до його плеча чудесною голівкою з підстриженими кучериками. Вони шукали доктора Гаспара.
    — Гвардійці! — заволав хтось не своїм голосом.
    Декілька чоловік кинулись через паркан.
    Арнері сам підходить до гвардійців. Вони наказують йому сісти в карету. Тібула у натовпі не помітили. Та й навряд чи могли б його легко впізнати в подобі негра. Але коли карета вже рушила, один із зрадників закричав, що Тібула треба видати гвардійцям, щоб не сваритися із Трьома Товстунами. Він кинувся наздоганяти карету, та вона не зупинилася. Тоді кілька акторів вирішили самі впіймати Тібула.
    Тібул побачив, що треба тікати. Натовп розступився. В наступну хвилину Тібула вже Не було на площі. Перестрибнувши через паркан, він опинився на городі. Він подивився в щілину. Силач, іспанець і директор бігли до паркана. Видовисько було дуже смішне. Тібул засміявся.
    Силач біг, наче скажений слон, іспанець скидався на пацюка, що стрибає на задніх лапках, а директор шкутильгав, як підстрілена ворона.
    — Ми тебе схопимо живцем! — кричали вони.— Здавайся!
    Іспанець клацав курком і зубами. Директор розмахував паперовим колом.
    Тібул чекав нападу. Він стояв на пухкій чорній землі. Навколо були грядки. Тут росла капуста, буряки, кучерявились якісь зелені вусики, стирчали стебла, лежало широке листя.
    Все ворушилось од вітру. Яскраво сяяло синє чисте небо.
    Битва почалася.
    Усі троє наблизились до паркана.
    — Ти тут? — спитав силач.
    Ніхто не відповів.
    Тоді сказав іспанець:
    — Здавайся! У мене в кожній руці по пістолю. Пістолі найкращої фірми — «Пройдисвіт і Син». Я — кращий стрілець країни, розумієш?
    Тібул не дуже майстерно стріляв із пістоля. Він навіть не мав пістоля, але в нього під рукою, або, вірніше, під ногою, було багато капустяних голів. Він нахилився, відірвав одну, круглу і важку, і жбурнув через паркан. Капустяна голова влучила в живіт директору. Потім полетіла друга, третя... Вони вибухали не гірше бомб.
    Вороги розгубилися.
    Тібул нахилився за четвертою. Він ухопив її за круглі щоки, напружився, щоб вирвати, та ба, капустяна голова не піддавалася. Мало того, вона заговорила людським голосом:
    — Це не капустяна, а моя голова. Я продавець дитячих повітряних куль. Я втік з Палацу Трьох Товстунів і потрапив у підземний хід. Його початок у каструлі, а кінець тут. Він тягнеться під землю у вигляді довгої кишки...
    Тібулові вдається втекти. Більше того, він дізнається про існування таємного підземного ходу у Палац Трьох Товстунів, з якого виліз продавець повітряних куль.

    Розділ VI
    Непередбачені обставини
    Згадуючи події минулої ночі, автор розповідає нам, як доктор Гаспар Арнері зробив Тібула негром.
    — Вам треба змінити зовнішній вигляд, — сказав доктор Гаспар тієї ночі, коли Тібул появився в його домі.
    І доктор Гаспар зробив Тібула іншим. Він казав:
    — Ви велетень. У вас величезна грудна клітка, широкі плечі, блискучі зуби, кучеряве шорстке чорне волосся. Якби не білий колір шкіри, ви були б схожі на північноамериканського негра. От і чудово! Я вам допоможу стати чорним.
    — Ось...— сказав він Тібулу, — ось подивіться. У цій пляшечці біла рідина. Але, потрапивши на яке-небудь тіло, під впливом сухого повітря вона фарбує тіло в чорний колір, притому якраз такого лілового відтінку, що властивий негрові. А ось у цій пляшечці есенція, яка знищує це забарвлення...
    Тібул скинув своє трико, пошите з різнобарвних трикутників і натерся колючою рідиною, що пахла чадом. За годину він зробився чорним.
    Тимчасом доктора Арнері везли у кареті до палацу Трьох Товстунів. У кареті було темно, і докторові здалося, „що чиновник, який сидів поруч, тримає на руках дитину, дівчинку зі скуйовдженим волоссям”. Коли доктор зрозумів, що поряд із ним не хвора дитина, а лялька, він здивувався, чим він, лікар, може зарадити. Але чиновник наказує йому полагодити ляльку до завтрашнього ранку.
    — Так... але...— Доктор розвів руками.— Я постараюсь, але хіба можна ручитися? Я не обізнаний з механізмом цієї чарівної ляльки. Мені треба його вивчити, мені треба визначити характер пошкодження, мені треба зробити нові частини цього механізму. На це піде багато часу. Хтозна, може, моя майстерність виявиться безсилою... Хтозна, може, мені не вдасться відновити здоров’я зраненої ляльки... Я боюся, панове... Такий короткий строк... Одна тільки ніч... Я не можу обіцяти...
    Чиновник перебив його. Піднявши палець, він сказав:
    — Горе спадкоємця Тутті надто велике, щоб ми могли гаятись. Лялька мусить воскреснути до завтрашнього ранку. Така воля Трьох Товстунів. Ніхто не сміє не підкоритися їх ньому наказові. Завтра вранці ви принесете полагоджену ляльку в Палац Трьох Товстунів.
    — Так... але...— протестував доктор.
    —Ніяких розмов. Лялька має бути полагоджена до завтрашнього ранку. Якщо ви зробите це, вас чекає нагорода; якщо ні — сувора кара.
    Доктор був приголомшений.
    Арнері забирає ляльку до своєї майстерні.
    Питання про те, де дівся негр, він же гімнаст Тібул, непокоїло і доктора Гаспара. Працюючи над лялькою, він не переставав думати про долю Тібула. Він сердився. Він розмовляв сам з собою:
    — Яка необережність! Я перетворив його на негра, я пофарбував його в чудесну фарбу, я зробив його зовсім не впізнанним, а він сам себе викрив сьогодні на Чотирнадцятому Ринку. Тепер його можуть схопити... Ах! Ну, до чого ж він необережний! Невже йому кортить потрапити в залізну клітку?
    Дуже був розтривожений доктор Гаспар. Необережність Тібула, потім ця лялька... Крім того, вчорашнє хвилювання, десять плах на Площі Суду...
    — Жахливі часи! — вигукнув доктор.
    Він не знав, що сьогоднішню страту відмінено. Палацовий чиновник був не з балакучих. Він не сказав докторові про те, що сталося сьогодні в палаці.
    Доктор розглядав бідну ляльку і дивувався:
    — Звідкіля ці рани? Їх нанесено холодною зброєю — очевидно, шаблею. Ляльку, чудесну дівчинку, покололи... Хто це зробив? Хто насмілився колоти шаблюкою ляльку спадкоємця Тутті?
    Доктор не мислив собі, що це зробили гвардійці. Він навіть думки не припускав, що вже й палацова гвардія відмовляється служити Трьом Товстунам і переходить на бік народу. Як би він зрадів, коли б дізнався про це!
    Доктор взяв у руки голівку ляльки. Сонце летіло в вікно. Воно яскраво освітлювало ляльку. Доктор дивився.
    «Дивно, дуже дивно,— міркував він.— Я десь бачив вже це обличчя. Ну, так, звичайно! Я бачив його, я його впізнаю. Але де? Коли? Воно було живим, воно було живим обличчям дівчинки, воно всміхалося, робило кумедні гримаски, було уважним, було кокетливим і сумним... Так, так! Не може бути в цьому сумніву! Але проклята короткозорість заважає мені запам’ятовувати обличчя».
    Він підносив кучеряву голівку ляльки до самих очей.
    «Яка дивна лялька! Який розумний майстер її створив! Вона не схожа на звичайну ляльку. У ляльки завжди бувають голубі витрішкуваті очі, не людські і бездумні, задертий носик і губки бантиком, чудні біляві кучерики, точнісінько, як у баранця. Лялька завжди щаслива з вигляду, а в дійсності вона дурненька... А в цієї ляльки нема нічого лялькового. Клянусь, можна подумати, що це дівчинка, перетворена на ляльку!»
    Доктор Гаспар милувався своєю незвичайною пацієнткою. І весь час його не лишала думка про те, що десь колись він бачив це бліде личко, сірі уважні оченята, коротке розпатлане волосся. Особливо знайомим йому здавався поворот голови і погляд: вона схиляла голову трішечки набік і дивилась на доктора знизу, пильно, лукаво...
    Доктор не витримав і голосно спитав:
    — Лялько, як тебе звати?
    Але дівчинка мовчала. Тоді доктор схаменувся. Лялька зіпсована; треба повернути їй голос, полагодити серце, навчити її знову посміхатися, танцювати і поводитися так, як поводяться дівчатка в її роки.
    «На вигляд їй дванадцять літ».
    Гаятись не можна було. Доктор узявся за роботу. «Я повинен воскресити ляльку!»
    За якийсь час Арнері зрозумів, що до ранку не зможе полагодити ляльку. Хоч він і розгадав таємницю схованого в ній механізму, але в ньому треба було замінити зламане зубчасте коліщатко. Щоб його виготовити, треба було метал потримати у розчині мідного купоросу щонайменше два дні. Доктор вирішує сам їхати до Трьох Товстунів. Він готується до найгіршого.

    Розділ VII
    Ніч дивної ляльки
    Була темна холодна ніч. Безжально свистів вітер. По дорозі до палацу Товстунів Гаспар Арнері задрімав у кареті. Йому наснилося, що гвардійці Трьох Товстунів оголошують йому покарання: він мусить разом із лялькою пройти по дроту над площею Зорі. Коли екіпаж наближався до палацу, сон доктора перебили крики гвардійців. Вони повідомили, що через народні заворушення під’їзди до палацу закрито. До доктора ставляться підозріло, гвардійці не вірять, що він – Гаспар Арнері (адже його чекають у палаці лише зранку). Тоді доктор як доказ хоче показати охоронцям ляльку спадкоємця Тутті. І тут він із жахом розуміє, що ляльки поряд із ним немає – вона по дорозі випала з карети.
    Арнері повертається тією ж дорогою, щоб знайти ляльку. Але пошуки були марними. Зголоднілий доктор хоче зайти до якогось шинку. Так він випадково потрапляє до будиночка на колесах, у якому розмістився балаганчик дядечка Брізака. Там розташувалася трупа мандрівних акторів.

    Хто не знав балаганчика дядечка Брізака! Протягом цілого року балаганчик давав свої вистави на базарних площах у ярмаркові і святкові дні. Які тут були чудесні актори! До чого ж гарні були вистави! І головне — тут, у цьому балаганчику, виступав канатоходець Тібул.
    Що побачив доктор у будиночку на колесах?
    Його посадовили на великому турецькому барабані, оздобленому яскраво-червоними трикутниками і золотим дротом, сплетеним у вигляді сітки.
    У будинку, що нагадував собою вагон, було кілька жител, розділених полотняними перегородками.
    Була пізня година. Мешканці балаганчика спали.
    Доктор сидів на барабані і розглядав приміщення. На ящику горіла гасова лампа. На стінах висіли обручі, обтягнуті тоненьким папером, білим і рожевим, довгі смугасті нагаї з блискучими металевими ручками, костюми, оздоблені золотими кружечками, розшиті квітами, зірочками, клаптиками різнобарвної матерії. Із стін дивилися маски. У деяких стирчали роги; в других ніс нагадував турецьку пантофлю; у третіх рот був від вуха до вуха. Одна маска мала величезні вуха. Найсмішніше те, що вуха були людські, тільки дуже великі.
    В кутку, у клітці, сиділо якесь маленьке, незрозуміле звірятко.
    Біля одної стіни стояв довгий дерев’яний стіл. Над ним висіли люстерка. Десять штук. Біля кожного люстерка стирчала свічка, приклеєна до столу власним соком — стеарином. Свічки не горіли.
    На столі валялися коробочки, пензлики, фарби, пухівки, перуки, лежала рожева пудра, висихали різноколірні калюжки.
    Старший клоун, який ще не спав, розповів докторові про те, що акторська трупа сьогодні втікала від гвардійців, які думали, що в балаганчику сховався Тібул. Але, на жаль, самі актори не знають, куди подівся їх товариш. Потім клоун нагадав Арнері про юну акторку, пісеньку якої доктор колись слухав під час вистави на ринку. Арнері хоче побачити дівчинку.
    Тоді старий клоун підійшов до полотняної перегородки і покликав. Він сказав дивне ім’я, вимовив два звуки, неначе розкрив маленьку дерев’яну круглу коробочку, яка важко одкривається:
    — Суок!
    Минуло кілька секунд. Потім полотняна перегородка піднялася, і звідти виглянула дівчинка, схиливши голову з розпатланими кучерями. Вона дивилася на доктора сірими очима, трошки знизу, уважно й лукаво.
    Доктор підвів очі і обімлів: це була лялька спадкоємця Тутті!

    Частина третя


    СУОК


    Розділ VIII
    Важка роль маленької актриси
    Так, це була вона!
    Але, чорт забирай, звідки ж вона тут взялася? Чудеса? Які там чудеса! Доктор Гаспар прекрасно знав, що чудес не буває. Це, вирішив він, просто обман. Лялька була жива, і, коли він мав необережність заснути в екіпажі, вона втекла, як неслухняна дівчинка.
    — Нічого так посміхатися! Ваша улеслива посмішка не зменшує вашої провини,— сказав він суворо.— Як бачите, доля вас покарала. Зовсім випадково я вас знайшов там, де знайти вас здавалось неможливим.
    Лялька витріщила очі. Потім вона замигала, як маленький кролик, і розгублено подивилася на клоуна Августа. Той зітхнув.
    — Хто ви така, відповідайте!
    Доктор надав своєму голосу якнайбільшої суворості. Але лялька була така чарівна, що сердитись було важко.
    — От бачите,— сказала вона,— ви мене забули. Я Суок.
    — Су-ок...— повторив доктор.— Та ви ж лялька спадкоємця Тутті!
    — Яка там лялька! Я звичайна собі дівчинка...
    — Що?.. Ви прикидаєтесь!
    Лялька вийшла з-за перегородки. Лампа яскраво освітлювала її. Вона посміхалася, схиливши набік скуйовджену голівку. Волосся у неї було такого кольору, як пір’я у маленьких сірих пташок.
    Волохате звірятко в клітці дивилося на неї дуже уважно.
    Доктор Гаспар нічого не розумів. Через деякий час читач дізнається, в чому секрет. Але зараз ми хочемо попередити читача про одну дуже важливу обставину, яка вислизнула з-під уважного погляду доктора Гаспара Арнері. Коли людина хвилюється, то часом не помічає таких обставин, що, як кажуть дорослі, впадають у вічі.
    І ось ця обставина: тепер, у балаганчику, лялька мала зовсім інший вигляд.
    Сірі очі її весело блищали. Здавалось, вона була серйозна й уважна, але від її смутку не лишилось і сліду. Навпаки, ви б сказали, що це пустунка, яка прикидається скромницею.
    Потім далі. Де ж ділась її колишня розкішна сукенка, весь цей рожевий шовк, золоті троянди, мереживо, блискітки, казкове вбрання, завдяки якому кожна дівчинка могла б скидатись, якщо не на принцесу, то, в усякому разі, на ялинкову іграшку? Тепер, уявіть собі, лялька була зодягнута більш ніж скромно. Блуза з синім матроським коміром, старенькі черевички, досить сірі для того, щоб не бути білими. Черевички були взуті на босу ногу. Не думайте, що від цього простого наряду лялька стала некрасивою. Навпаки, він личив їй. Бувають такі замазури: спершу і не глянеш на неї, а потім, придивившись уважніше, бачиш, що така замазура миліша від принцеси, тим більше, що принцеси іноді перетворюються на жаб або, навпаки, жаби перетворюються на принцес.
    Та от найголовніше: ви пам’ятаєте, на грудях у ляльки спадкоємця Тутті були страшні чорні рани. А тепер вони зникли.
    Це була весела, здорова лялька!
    Але доктор Гаспар нічого не помітив. Можливо, вже в наступну хвилину він розібрав би, в чому справа, але якраз в цю наступну хвилину хтось постукав у двері. Тут справи ще більше заплутались. У балаганчик увійшов негр.
    Лялька заверещала. Звірятко у клітці фиркнуло, хоч і було не кішкою, а якоюсь складнішою твариною.
    Ми вже знаємо, хто такий негр. Знав це і доктор Гаспар, що зробив цього негра із звичайнісінького Тібула. Але ніхто інший цього не знав.
    Замішання тривало п’ять хвилин. Негр поводився жахливо. Він схопив ляльку, підняв її в повітря і почав цілувати в щічки і носик...
    Суок спочатку не впізнає в „негрові” Тібула. Але він змиває фарбу зі свого тіла рідиною із пляшечки, яку дав йому доктор Гаспар. Друзі радіють зустрічі. Арнері пригадує, що він колись дійсно бачив Суок під час циркової вистави, і йому запам’яталося її обличчя. Головне, чого він ніяк не може збагнути, – це те, чому Суок, як дві краплі води, схожа на ляльку спадкоємця Тутті.
    Та часу на роздуми не залишилось, бо вже настав ранок і доктор має їхати до палацу Трьох Товстунів. Але що робити бідолашному Арнері? Адже він загубив ляльку!
    І тоді Тібул виклав детальний план дій. Суок була гарною акторкою, сміливою і кмітливою дівчинкою. Друзі вирішують, що вона повинна зіграти роль ляльки спадкоємця Тутті. Але дівчинці ставлять серйозне завдання: вона має ще й визволити зброяра Просперо, якого гвардійці утримують у залізній клітці. Тібул повідомляє про таємний хід із палацу, який починається у каструлі, в яку колись потрапив продавець повітряних куль.
    Суок перевдягається у блискучу рожеву сукню і сідає в екіпаж разом із доктором Арнері і загримованим Тібулом. За кілька хвилин вони помічають на вулиці вчителя танців Раздватричі, який рятує від собаки загублену доктором Арнері ляльку...


    Розділ IX
    Лялька з добрим апетитом
    Спадкоємець Тутті з нетерпінням чекає повернення улюбленої ляльки. І ось з’явився екіпаж доктора Арнері.
    За хвилину лялька була вже в палаці. Зустріч відбулась таким чином. Лялька йшла без будь-чиєї допомоги.
    О, Суок прекрасно грала свою роль! Якби вона потрапила в товариство справжнісіньких ляльок, то, без сумніву, вони вважали б, що це теж лялька.
    Вона була спокійна. Вона відчувала, що роль їй удається.
    «Бувають ще важчі речі,— думала вона.— Наприклад, жонглювати засвіченою лампою. Або робити подвійне сальтомортале». А Суок доводилось у цирку виконувати і те і друге.
    Словом, Суок не боялася. Їй навіть подобалася ця гра. Набагато дужче хвилювався доктор Гаспар. Він ішов позаду Суок. Вона ступала маленькими кроками, подібно до балерини, що йде на носках. Сукня її ворушилася, тремтіла й шелестіла.
    Виблискували паркети. Вона відбивалася в них рожевою хмаркою. Вона була дуже маленькою серед високих залів, які збільшувалися від блиску паркетів в глибину, а від дзеркал — у ширину. Можна було подумати, що це пливе по широкій тихій воді маленька корзинка з квітами.
    Вона йшла, весела і усміхнена, повз сторожу, повз шкіряних і залізних людей, які дивилися, мов зачаровані, повз чиновників, що посміхалися вперше в житті.
    Вони розступалися перед нею, даючи їй дорогу, наче це була володарка цього палацу, яка вступає у свої права. Стало так тихо, що було чути її легкі, як падіння пелюсток, кроки.
    А зверху, по широчезних сходах, такий же маленький і сяючий, поспішав назустріч ляльці спадкоємець Тутті.
    Вони були однакові на зріст.
    Суок зупинилася.
    «Так ось він, спадкоємець Тутті!» — подумала вона.
    Перед нею стояв худенький, схожий на злу дівчинку хлопчик, сіроокий і трохи засмучений, з розпатланою головою, схиленою набік.
    Суок знала, хто такий Тутті. Суок знала, хто такі Три Товстуни. Вона знала, що Три Товстуни забрали все залізо, все вугілля, весь хліб, здобутий руками бідного голодного народу. Вона добре пам’ятала знатну стару жінку, яка нацькувала своїх лакеїв на маленьку Суок. Вона знала, що все це одна компанія: Три Товстуни, знатні старі жінки, франти, крамарі, гвардійці — всі ті, що посадили зброяра Просперо в залізну клітку і полюють на її друга, гімнаста Тібула.
    Коли вона йшла в палац, то думала, що спадкоємець Тутті буде їй осоружним, чимось таким, як знатна стара жінка, тільки з довгим і тонким язиком малинового кольору, противним і завжди висолопленим.
    Але ніякої огиди вона не відчула. Скоріше їй було приємно, що вона його побачила.
    Вона дивилася на нього веселими сірими очима.
    — Це ти, лялько? — спитав спадкоємець Тутті, простягаючи руку.
    «Що ж мені робити? — злякалася Суок.— Хіба ляльки розмовляють? Ой, мене не попередили!.. Я не знаю, як поводилася та лялька, яку зарубали гвардійці...»
    Але на допомогу поспішив доктор Гаспар.
    — Пане спадкоємцю,— сказав він урочисто,— я вилікував вашу ляльку. Як бачите, я не тільки повернув їй життя, але й зробив це життя ще чудеснішим. Лялька, безперечно, стала красивішою, має нову прекрасну сукню, і найголовніше — я навчив вашу ляльку розмовляти, складати пісеньки і танцювати.
    — Яке щастя! — тихо сказав спадкоємець.
    «Час діяти», — вирішила Суок.
    І тут маленька актриса з балаганчика дядечка Брізака виступила в першому дебюті на новій сцені. Цією сценою був головний палацовий зал.
    Суок бездоганно виконує свою роль. Дванадцятирічна дівчинка зібрала на собі сотні захоплених поглядів. Вона не злякалася і не засоромилась.
    І от Суок почала розігрувати свою роль ляльки по-справжньому. Вона стулила носки, потім стала навшпиньки, піднесла до обличчя руки, зігнуті в ліктях, і, ворушачи обома мізинцями на манір китайського мандарина, почала співати пісеньку. При цьому вона похитувала головою в такт мотиву вправо і вліво. Посміхалася вона кокетливо й лукаво. Але весь час вона старалася, щоб очі її були круглі й широкі, як у всіх ляльок.
    До зали заходять Три Товстуни. Тутті розповідає їм, наскільки він задоволений відремонтованою лялькою. Перший Товстун повідомляє, що за добре виконану роботу доктор Гаспар має право на винагороду. Арнері просить подарувати життя і волю полоненим вчора десятьом заколотникам і спалити підготовлені плахи. Прохання доктора видається Товстунам зухвалим і злочинним. Тоді кмітливий доктор говорить, що, якщо його прохання не буде виконано, в оновленій ляльці зіпсується чутливий механізм і вона помре. Зрозумівши ситуацію, що склалася, Суок починає підігравати Арнері: дівчинка вдає, що їй стало зле.
    Гнів охопив спадкоємця. Він затупав ногами, як слоненя. Він заплющив очі і замахав головою.
    — Нізащо! Чуєте, нізащо! — кричав він.— Виконайте просьбу доктора! Я не віддам моєї ляльки! Суок! Суок! — заридав він.
    Звичайно, Товстуни здалися. Наказ було дано. Помилування було оголошено. Щасливий доктор Гаспар поїхав додому.
    Отже, Суок залишилася в Палаці Трьох Товстунів.
    Тутті вийшов з нею в сад. Спадкоємець толочив квіти, наскочив на колючий дріт і мало не впав у басейн. Від щастя він нічого не помічав.
    «Невже він не розуміє, що я жива дівчинка? — дивувалася Суок. — Мене б так не обдурили».
    Принесли сніданок. Суок побачила тістечка і згадала, що тільки минулого року восени їй пощастило з’їсти одне тістечко. І то старий Август запевняв, що це не тістечко, а пряник. Тістечка спадкоємця Тутті були розкішні. Десять бджіл злетілося на них, думаючи, що це квіти.
    «Ну що ж мені робити? — мучилась Суок.— Хіба ляльки їдять? Різні бувають ляльки... Ой, як мені хочеться тістечка!»
    І Суок не втерпіла.
    — Я хочу шматочок...— сказала вона тихо. Рум’янець укрив її щічки.
    — От добре! — зрадів спадкоємець.— А раніш ти не хотіла їсти. Раніш мені було так сумно снідати самому. Ох, як добре! У тебе з’явився апетит...
    І Суок з’їла шматочок. Потім ще один, і ще, і ще. І раптом вона побачила, що слуга, який здалека слідкував за спадкоємцем, дивиться на неї; і мало того: дивиться на неї з жахом.
    Слуга широко роззявив рота. Слуга мав рацію. Він ніколи не бачив, щоб ляльки їли.
    Суок злякалась і з її рук випало четверте тістечко, найкраще, з виноградом.
    Але все скінчилося добре. Слуга протер очі і закрив рота.
    — Це мені здалося. Спека!
    Спадкоємець говорив без кінця. Потім стомився і змовк.
    Було дуже тихо в цю жарку годину. Вчорашній вітер, очевидно, залетів дуже далеко. Тепер все завмерло. Навіть пташки не літали.
    І в цій тиші Суок, яка сиділа поруч спадкоємця на траві, почула незрозумілий звук, схожий на цокання годинника, схованого в вату. Тільки годинник робить «тік-так», з цей звук був такий: «тук-тук».
    — Що це? — спитала вона.
    — Що? — спадкоємець підняв брови, як доросла людина у хвилини подиву.
    — А от: тук-тук... Це годинник? У тебе є годинник?
    Знову настала тиша, і знову в тиші щось тукало. Суок піднесла палець. Спадкоємець прислухався.
    — Це не годинник, — сказав він тихо. — Це б’ється моє залізне серце...

    Розділ X
    Звіринець
    О другій годині спадкоємця Тутті покликали у класну кімнату. Це був час уроків. Суок залишилася сама.
    Ніхто, звичайно, не підозрівав, що Суок — жива дівчинка.
    Спадкоємцеві не показували живих дітей. Ніколи, навіть у закритій кареті, його не вивозили в місто. Він ріс у палаці, його навчали наукам, читали йому книги про жорстоких царів і полководців. Тим людям, які його оточували, заборонялося посміхатися.
    Спадкоємець Тутті ніколи не чув веселого, дзвінкого сміху... Посміхалася тільки лялька. Але посмішка ляльки не здавалась Товстунам небезпечною. І, крім того, лялька мовчала. Вона не могла б розповісти спадкоємцеві Тутті про все те, що було приховане від нього палацовим парком і сторожею з барабанами біля залізних мостів. І тому він нічого не знав про народ, про злидні, про голодних дітей, про фабрики, шахти, тюрми, про селян, про те, що багачі примушують бідняків працювати і забирають собі все зароблене худющими руками бідняків.
    Три Товстуни хотіли виховати злого, жорстокого спадкоємця. його позбавили товариства дітей і завели для нього звіринець.
    «Хай він дивиться на звірів,— вирішили вони.— От у нього є мертва, бездушна лялька, і от у нього будуть злі звірі. Хай він бачить, як годують тигрів сирим м’ясом і як удав ковтає живого кролика. Хай він слухає голоси хижих звірів і дивиться в їхні червоні диявольські зіниці. Тоді він навчиться бути жорстоким».
    Але справа склалася не так, як того хотіли Товстуни.
    Спадкоємець Тутті старанно вчився, слухав страшні літописи про героїв і царів, дивився з ненавистю на прищуваті носи вихователів, але не ставав жорстоким.
    Товариство ляльки він полюбив більше товариства звірів.
    Звичайно, ви можете сказати, що дванадцятирічному хлопчикові соромно розважатися ляльками. У цьому віці багато хто віддав би перевагу полюванню на тигрів. Але тут була особлива причина, яка у свій час відкриється.
    Повернімось до Суок.
    Знаючи про те, що залізна клітка зі зброярем Просперо стоїть у звіринці, Суок розмірковує, як їй туди пробратись.
    Вона вирішила діждатися вечора. І справді, лялька, яка сама вештається серед білого дня по палацу, могла б викликати підозру.
    Після уроків вони знову зустрілися.
    — Ти знаєш,— сказала Суок,— коли я лежала хвора в доктора Гаспара, мені приснився дивний сон. Мені снилося, що я з ляльки перетворилася на живу дівчинку... І начебто я була цирковою актрисою. Я жила в балагані з іншими акторами. Балаган переїжджав з місця на місце, зупинявся на ярмарках, на великих площах і влаштовував вистави. Я ходила по канату, я танцювала, вміла робити важкі акробатичні штуки, грала різні ролі в пантомімах...
    Спадкоємець слухав її з широко розкритими очима.
    — Ми були дуже бідні. Дуже часто ми не обідали. У нас був великий білий кінь, його звали Анра. Я їздила на ньому і жонглювала, стоячи на широкому сідлі, накритому дірявим жовтим атласом. І кінь сконав, бо цілий місяць у нас було зовсім мало грошей, щоб добре годувати його...
    — Бідні? — спитав Тутті.— Я не розумію. Чому ж ви були бідні?
    — Ми показували вистави бідним. Вони кидали нам маленькі мідні монети, а іноді після вистави капелюх, з яким клоун Август обходив глядачів, лишався зовсім порожнім.
    Спадкоємець Тутті нічого не розумів.
    І Суок розповідала йому, поки не настав вечір. Вона говорила про суворе злиденне життя, про велике місто, про знатну стару жінку, яка хотіла її одлупцювати, про живих дітей, яких багачі цькують собаками, про гімнаста Тібула і зброяра Просперо, про те, що робітники, шахтарі, матроси хочуть повалити владу багачів і товстунів.
    Найбільше вона говорила про цирк. Поступово вона захопилась і забула про те, що розповідає сон.
    — Я дуже давно живу в балаганчику дядечка Брізака. Я навіть не пам’ятаю, відколи я вмію танцювати і їздити верхи, і крутитися на трапеції. Ох, яких я навчилася чудесних штук.— Вона сплеснула руками.— Ось, наприклад, минулої неділі ми грали в гавані. Я виконувала вальс на абрикосових кісточках...
    — Як — на абрикосових кісточках?
    — Ах, ти не знаєш! Хіба ти не бачив свистка, зробленого з абрикосової кісточки? Це дуже просто. Я зібрала дванадцять кісточок і зробила з них свистки. Ну, терла, терла об камінь, поки не зробилась дірочка...
    — Як цікаво!
    — Можна виконати вальс не лише на дванадцяти кісточках. Я вмію свистіти і ключиком..
    — Ключиком? Як? Покажи! У мене є чудесний ключик...
    По цих словах спадкоємець Тутті розстебнув комір своєї куртки і зняв з шиї тонкий ланцюжок, на якому висів невеликий білий ключ.
    — Чому ти ховаєш його на грудях? — спитала Суок.
    — Мені дав цей ключ канцлер. Це ключ від однієї з кліток мого звіринця.
    — Хіба ти ховаєш у себе ключі від усіх кліток?
    — Ні. Але мені сказали, що це найголовніший ключ. Я повинен його зберігати...
    Суок показала спадкоємцеві свою майстерність. Вона просвистіла чудесну пісеньку, тримаючи ключ догори дірочкою біля губів, складених в трубку.
    Спадкоємця це так захопило, що він навіть забув про ключик, який йому доручили зберігати. Ключ лишився в Суок. Вона машинально засунула його в мереживну рожеву кишеню.
    Настав вечір.
    Для ляльки приготували окрему кімнату, суміжну із спальнею спадкоємця Тутті.
    Спадкоємець Тутті спав і йому снилися дивовижні речі: смішні носаті маски; людина, що несла на голій жовтій спині величезний, гладенько обтесаний камінь, і товстун, який бив цю людину чорним нагаєм; обірваний хлопчик, що їв картоплю, і знатна стара пані в мереживах, яка їхала верхи на білому коні й висвистувала якийсь противний вальс на дванадцяти абрикосових кісточках...
    Вночі Суок пробирається у звіринець.
    Серце її сильно билося.
    Вона не боялася звірів, бо люди, які виступають у цирку, взагалі небоязкі. Вона побоювалась тільки, що який-небудь звір прокинеться від її кроків і світла ліхтаря, зареве і розбудить вартового.
    Вона підійшла до кліток.
    «Де ж Просперо?» — хвилювалася вона.
    Вона піднімала вище ліхтар і заглядала в клітки. Було тихо, ніщо не рухалось. Світло ліхтаря розбивалось об пруття кліток і спадало нерівними плямами на туші звірів, що спали за цими пруттями.
    Вона бачила волохаті товсті вуха, іноді витягнуту лапу, іноді смугасту спину... Орли спали, розкривши крила, і були схожі на старовинні герби. У глибині деяких кліток чорніли якісь незрозумілі велетні.
    У клітці за тонкими срібними ґратами сиділи на жердинах, на різній висоті, папуги. І коли Суок зупинилася біля цієї клітки, їй здалося, що один з них, який сидів найближче до ґрат, старий, з довгою червоною бородою, розплющив одне око і подивився на неї. А око його було схоже на сліпе лимонне зерно.
    І мало того, він швидко заплющив це око, наче вдавав, що спить. При цьому здалося, що він посміхнувся у свою червону бороду.
    «Я просто дурненька», — заспокоїла себе Суок. Однак їй стало страшно.
    Раз за разом то тут, то там серед тиші щось клацало, хрустіло, пищало...
    «Де ж це Просперо? — знову подумала Суок, але вже з більшою тривогою.— А що, як його стратили сьогодні, а в його клітку посадили орла?»
    І тут з темряви чийсь хрипкий голос промовив:
    — Суок!
    І тут же вона почула важке і часте дихання і ще якісь звуки, наче скавчав великий хворий собака.
    — Ой! — скрикнула Суок.
    Вона навела ліхтар у той бік, звідки її покликали. Там горіли два червонуватих вогники. Велика чорна істота стояла у клітці, наче ведмідь, тримаючись за пруття і припавши до них головою.
    — Просперо! — тихо сказала Суок.
    І за одну хвилину передумала цілу купу думок: «Чому він такий страшний? Він обріс шерстю, як ведмідь. В очах у нього червоні іскри. У нього довгі, загнуті кігті. Він без одежі. Це не людина, а горила...» Суок відчувала, що ось-ось заплаче.
    — Нарешті ти таки прийшла, Суок, — сказала дивна істота. — Я знав, що побачу тебе.
    — Здрастуй! Я прийшла тебе визволити, — промовила Суок тремтячим голосом.
    — Я не вийду з клітки. Я сьогодні одубію. І знову почулося жахливе скавучання. Істота впала, потім підвелась і знову припала до пруття.
    — Підійди, Суок.
    Суок підійшла. Страшне обличчя дивилося на неї. Звичайно, це було не людське обличчя. Найбільше воно скидалося на вовчу морду. І найстрашніше було те, що вуха цього вовка мали форму людських ушей, хоч і вкриті були короткою твердою шерстю.
    Суок хотіла затулити очі долонею. Ліхтар стрибав у її руці.
    Жовті плями світла літали в повітрі.
    — Ти боїшся мене, Суок... Я втратив людську подобу. Не бійся! Підійди... Ти виросла, схудла. У тебе сумне личко...
    Він ледве говорив. Він опускався чимраз нижче і зрештою ліг на дерев’яну підлогу своєї клітки. Він дихав дедалі частіше, широко розкриваючи рот, повний довгих жовтих зубів.
    — Зараз я помру. Я знав, що побачу тебе перед смертю...
    Він простяг свою волохату мавпячу руку. Він чогось шукав у темряві. Пролунав звук, наче вирвали цвях, і потім страшна рука простяглася крізь пруття.
    В руці була невелика дощечка.
    — Візьми це. Там записано все. Суок заховала дощечку.
    — Просперо! — сказала вона тихо. Відповіді не було.
    Суок піднесла ліхтар. Зуби вишкірилися назавжди. Каламутні, застиглі очі дивилися крізь неї.
    — Просперо! — закричала Суок, і ліхтар випав з руки. — Він помер! Він помер! Просперо!
    Ліхтар погас.

    Часина четверта


    ПРОСПЕРО


    Розділ XI
    Загибель кондитерської
    Сполохані у звіринці звірі розбудили гвардійця-охоронця. Але пошуки того, хто спричинив цей гамір, не дали результату.
    Тимчасом міністри приносять Трьом Товстунам невтішні новини:

    «У місті заворушення. У робітників з’явилися пістолі й рушниці. Робітники стріляють по гвардійцях і скидають всіх товстунів у воду».
    «Гімнаст Тібул на волі і збирає жителів околиць в одне військо».
    «Багато гвардійців пішло в робітничі квартали, щоб не служити Трьом Товстунам».
    «Фабричні труби не димлять. Машини стоять. Шахтарі відмовляються лізти в землю за вугіллям для багачів».
    «Навколишні селяни воюють з власниками маєтків».
    Як завжди, від тривоги Три Товстуни почали невпинно жиріти. А тому „перед Державною радою постало два питання: по-перше, негайно придумати засіб проти жиріння і, по-друге, придушити заворушення у місті”.
    А звідтіль, із звіринця, із-за залізної огорожі, спокійно, твердими широкими кроками йшла величезна людина.
    У цьому блиску, рудоголова, з палаючими очима, в розірваній куртці, вона йшла, як грізний привид. Однією рукою вона тримала за ошийника, скрученого з обривка ланцюга, пантеру. Жовтий і тонкий звір, намагаючись вирватись із страшного ошийника, стрибав, вищав, звивався і, як лев на рицарському прапорі, то висолоплював, то втягав довгий малиновий язик.
    І ті, що наважились озирнутися, побачили, що на другій руці людина несла дівчинку в ясній рожевій сукні.
    Всі зрозуміли, що на волю вибрався зброяр Просперо. Щоб якось урятуватися, він випустив із клітки оскаженілу пантеру. Мешканці палацу почали панічно втікати. Просперо і Суок піднімають три покинутих гвардійцями пістолети. Вони намагаються знайти вихід, про який їм розповідав Тібул. Їм треба потрапити на кухню і відшукати завітну каструлю. Увагу Суок привернув солодкий запах, що доносився з одного із вікон. В кондитерській кухарчуки якраз готували новий торт.
    Отже... Але тут, крізь пару й метушню, кухонні майстри побачили страшну картину.
    За вікном захиталось віття, зашуміло листя, наче перед бурею, і на підвіконні з’явилося двоє: рудоволосий гігант і дівчинка.
    — Руки вгору! — сказав Просперо. В кожній руці він тримав по пістолю.
    — Ані з місця! — дзвінко сказала Суок, піднімаючи свого пістоля.
    Дві дюжини білих рукавів, не чекаючи ще переконливішого запрошення, знялися вгору. А потім полетіли каструлі. Це був розгром блискучого скляного, мідного, гарячого, солодкого, пахучого царства кондитерської.
    Зброяр розшукував головну каструлю. В ній був порятунок його і порятунок маленької його рятівниці.
    Вони перекидали банки, розкидали сковороди, лійки, тарілки, блюда. Скло розліталося в усі боки і з дзвоном та громом билося; розсипане борошно крутилося стовпом, як самум у Сахарі; знявся вихор мигдалю, ізюму, черешень; цукор сипався з полиць з шумом водоспаду; повінь сиропів піднялася на цілий аршин; бризкала вода, котилися фрукти, падали мідні башти каструль... Все стало догори дном. Отаке буває іноді уві сні, коли сниться сон і знаєш, що це сон, і тому можна робити, що захочеш.
    — Є! — заверещала Суок.— Ось вона!
    Те, що шукали, знайшлося. Кришка полетіла в купу понівеченого посуду. Вона шубовснула в густе малинове, зелене і золотисто-жовте озеро сиропів. Просперо побачив каструлю без дна.
    — Тікай! — крикнула Суок. — Я за тобою.
    Зброяр вліз у каструлю. І, вже зникнувши в ній, почув зойки тих, що лишились у кондитерській.
    Суок не встигла. Пантера, завертаючи свою страшну прогулянку по парку і палацу, з’явилась тут. Рани від куль гвардійців цвіли на її шкірі квітами.
    Кондитери й кухарі попадали в один куток. Суок, забувши про пістоля, жбурнула в пантеру велику грушу.
    Звір кинувся за Просперо — головою в каструлю. Він провалився за ним в темний і вузький хід. Всі побачили жовтий хвіст, що стирчав із цієї каструлі, наче з криниці. А потім все зникло.
    Суок затулила очі руками.
    — Просперо! Просперо!
    А кондитери зловісно реготали. Тут же вбігли гвардійці. Мундири їх були пошматовані, обличчя в крові, пістолі диміли: вони воювали з пантерою.
    — Просперо загинув! його розірве пантера. Тоді мені все байдуже. Я здаюся.
    Суок говорила спокійно, опустивши маленьку руку з дуже великим пістолем.
    Але вдарив постріл. Це Просперо, тікаючи вниз по підземному ходу, вистрілив у пантеру, що летіла за ним.
    Гвардійці обступили каструлю. Сиропне озеро сягало до половини їх величезних чобіт.
    Один заглянув у каструлю. Потім він всунув туди руку і потягнув. Тоді на допомогу підійшли ще двоє. Напружившись, вони витягли за хвіст мертвого звіра, що застряв у дірі.
    — Він мертвий! — сказав гвардієць, одсапуючись.
    — Він живий! Він живий! Я його врятувала! Я врятувала друга народу!
    Так раділа Суок, бідна маленька Суок у подертій сукенці, з пом’ятими золотими трояндами у косах і на черевичках.
    Вона сяяла від щастя.
    Вона виконала доручення свого друга, гімнаста Тібула: вона визволила зброяра Просперо.
    — Так! — говорив гвардієць, хапаючи Суок за руку. — Побачимо, хвалена лялько, що ти тепер будеш робити! Побачимо...
    — Відвести її до Трьох Товстунів...
    — Вони засудять тебе до смерті.
    — Дурень! — спокійно відповіла Суок, злизуючи з рожевого мережива солодку сиропну пляму, що впала на її сукню в той час, коли Просперо громив кондитерську.

    Розділ XII
    Учитель танців Раздватричі
    На великому паркеті медового кольору в круглому залі Раздватричі викладав своє мистецтво.
    Він сам грав на чорній флейті, що якимось чудом трималася біля його губів, бо він весь час розмахував руками в мереживних манжетах і білих лайкових рукавичках. Він вигинався, робив пози, підкочував очі, одбивав каблуком такт і кожної хвилини підбігав до дзеркала подивитися: чи красивий він, чи гарно сидять бантики, чи блищить напомаджена голова...
    І в самому розпалі танців три величезних кулаки у грубих шкіряних рукавицях постукали в двері учителя танців Раздватричі... А за п’ять хвилин учителя танців Раздватричі везли в Палац Трьох Товстунів.
    Раздватричі сподівається, що Три Товстуни запросили його у палац викладати танці і він матиме значну винагороду. Вчитель захоплює з собою все необхідне: костюми, музичні інструменти, перуки... Всі речі він склав до великої картонної коробки. По дорозі до палацу стається сутичка гвардійців з повсталим народом, який шикували у полки гімнаст Тібул і зброяр Просперо. Лунають заклики повстанців: „Геть Трьох Товстунів! Ми не хочемо служити багачам! Хай живе народ!” Картонна коробка Раздватричі падає і розбивається. І тоді голубоокий гвардієць, який перейшов на бік народу, підхоплює „щось рожеве, загорнуте у марлю”. Зустрічні були вражені, адже „із пакунка, що його тримав гвардієць біля грудей, звисали ноги дівчинки в рожевих черевичках з золотими трояндами замість пряжок...”

    Розділ XIII
    Перемога
    Тимчасом у Палаці Трьох Товстунів готуються стратити Суок. Щоб цьому не став на заваді спадкоємець Тутті, йому вночі накрапали у вухо сильного снодійного.
    Суок стережуть кілька вартових. Дівчинка тримається сміливо. Вона сподівається, що Тібул і Просперо приведуть повсталих бідняків у палац і визволять її. У цей час до палацу примчали три гвардійці, серед яких був і той, голубоокий, із таємничим пакунком. Канцлер наказує вартовому нести за ним Суок. Дівчинка боляче щипає вартового за руку. І тут хтось позаду б’є спочатку канцлера, а потім і вартового. Обидва падають. І перш ніж Суок встигла озирнутись, чиїсь руки знову підхопили її і понесли. — Не бійся! — шепнув їй чийсь голос.

    Товстуни нетерпляче ждали в Залі Суду. Вони самі хотіли судити хитру ляльку. Довкола сиділи чиновники, радники, судді і секретарі.
    — Наш канцлер примушує дуже довго чекати на себе, — сказав перший Товстун, ворушачи пальцями, мов вішальник.
    Нарешті довгождані з’явилися.
    Три гвардійці ввійшли в зал. Один тримав на руках дівчинку. О, яка вона була сумна!
    Рожева сукня, що вражала ще вчора своїм сяйвом і дорогими прикрасами, перетворилася тепер на жалюгідне лахміття. Зів’яли золоті троянди, осипались блискітки, зім’явся, порвався шовк. Голова дівчинки засмучено схилилась на плече гвардійця. Дівчинка була смертельно бліда, і її лукаві сірі очі згасли.
    Строкате зборище підняло голови.
    Три Товстуни терли руки.
    Секретарі вийняли довгі пера з-за своїх не менш довгих ушей.
    — Так,— сказав Перший Товстун.— А де ж державний канцлер?
    Гвардієць, що тримав дівчинку, став перед зборищем і доповів. Голубі очі його весело блищали:
    — У пана державного канцлера дорогою стався розлад шлунка. Пояснення це всіх задовольнило. Суд почався.
    Гвардієць посадовив бідну дівчинку на грубу лаву перед столом суддів. Вона сиділа, схиливши голову. Перший Товстун почав допит.
    Але тут виникла дуже важлива перешкода: Суок не хотіла відповідати на жодне запитання.
    — Прекрасно! — розсердився Товстун. — Прекрасно! Тим гірше для неї. Вона не хоче нам відповідати — добре... Тим страшнішу ми придумаємо для неї кару! Суок не ворухнулася.
    Три гвардійці, немов камінні, стояли по боках.
    — Покликати свідків! — розпорядився Товстун. Свідок був тільки один. Його привели. Це був шановний зоолог, наглядач звіринця.
    Три Товстуни хочуть дізнатися, як вдалося Суок визволити зброяра Просперо. Зоолог пропонує послухати папуг, які запам’ятовують людську мову, а значить, можуть відтворити нічну розмову Суок із Просперо. Один із папуг зробив свій „донос”. Присутні зрозуміли, що Суок взяла ключ у спадкоємця Тутті і відкрила ним клітку, в яку був посаджений Просперо. А потім Просперо відкрив клітку з пантерою, щоб вона налякала всіх у палаці.
    Суд скінчився. Присуд був такий:
    «Удавана лялька обдурила спадкоємця Тутті. Вона випустила найголовнішого заколотника і ворога Трьох Товстунів — зброяра Просперо. Через неї загинув кращий екземпляр пантери. Тому обманщиця засуджується до смерті. Її роздеруть звірі».
    І уявіть собі: навіть коли був зачитаний присуд, Суок не поворухнулася!
    Все зборище посунуло у звіринець. Виття, писк і свист звірів вітали процесію. Найбільше хвилювався зоолог: адже він був наглядачем звіринця!
    Три Товстуни, радники, чиновники й інша палацова знать посідали на трибуні. Вона була захищена ґратами.
    Голубоокий гвардієць виніс дівчинку на середину звіринця і поклав на гарячий блискучий графіт.
    — Дозвольте...— сказав раптом один із радників.— А як же спадкоємець Тутті? Адже, коли він дізнається, що його лялька загинула в лапах тигрів, він помре від сліз.
    — Тсс! — шепнув йому сусід.— Тсс! Спадкоємця Тутті усипили... Він спатиме непробудним сном три дні, а може й більше...
    Всі погляди були прикуті до бідолашної рожевої грудки, що лежала поміж клітками.
    Тоді вийшов приборкувач, ляскаючи батогом і поблискуючи пістолем. Музиканти заграли марш. Так Суок останній раз виступала перед публікою.
    — Аллє! — крикнув приборкувач.
    Залізні двері клітки загримкотіли. З клітки важко і безшумно вибігли тигри.
    Товстуни зареготали. Радники захихикали і затрясли перуками. Ляскав батіг. Три тигри підбігли до Суок.
    Вона лежала нерухомо, дивлячись в небо нерухомими сірими очима. Всі підвелися. Всі ладні були закричати від задоволення, побачивши розправу звірів з маленьким другом народу...
    Але... тигри підійшли, один нахилив лобату голову, понюхав, другий торкнув котячою лапою дівчинку, третій, навіть не звернувши уваги, пробіг мимо і, зупинившись перед трибуною, почав гарчати на Товстунів.
    Тоді всі побачили, що це була не жива дівчинка, а лялька — пошматована, стара, непотрібна лялька.
    Скандал був повний. Зоолог з конфузу відкусив собі половину язика. Приборкувач загнав звірів назад у клітку і, з презирством підкинувши ногою мертву ляльку, пішов скидати свій парадний костюм, синій з золотими шнурами.
    Зборище мовчало п’ять хвилин.
    І мовчанка була порушена зовсім несподівано: над звіринцем в голубому небі вибухнула бомба.
    Всі глядачі гепнулись носами в дерев’яну підлогу трибуни. Всі звірі стали на задні лапи. Одразу вибухнула друга бомба. Небо затягло білим димом.
    — Що це? Що це? Що це? — залунали крики.
    — Народ іде на приступ!
    — В народу — гармати!
    — Гвардійці зрадили!
    — О! А! О!!!
    Парк наповнився шумом, криками, пострілами. Заколотники вдерлися в парк — це було ясно!
    Вся компанія кинулась тікати із звіринця. Міністри позаймали шпаги. Товстуни кричали не своїм голосом.
    У парку вони побачили таке.
    З усіх боків наступали люди. їх було безліч. Збуджені обличчя, закривавлені лоби, порвані куртки, щасливі посмішки... Це йшов народ, який сьогодні переміг. Гвардійці змішалися з ним. Червоні кокарди сяяли на їхніх шляпах. Робітники були теж озброєні. Бідняки в коричневому одязі, з дерев'яних черевиках насувалися цілим військом. Дерева гнулися під їхнім натиском, кущі тріщали.
    — Ми перемогли! — кричав народ.
    Три Товстуни побачили, що рятунку нема.
    — Ні! — завив один з них.— Неправда! Гвардійці, бийте їх!
    Але гвардійці стояли в одних лавах з бідняками. І тоді загримів голос, що заглушив шум натовпу. Це говорив зброяр Просперо.
    — Здавайтесь! Народ переміг! Скінчилося царство багачів і ненажер! Все місто в руках народу. Всі товстуни в полоні.
    Щільна, схвильована, строката стіна обступила Товстунів.
    Люди розмахували червоними прапорами, киями, шаблями, махали кулаками. І тут почалася пісня.
    Тібул у своєму зеленому плащі, з головою, перев’язаною ганчіркою, крізь яку просочувалась кров, стояв поруч Просперо.
    — Це сон! — крикнув хтось із Товстунів, затуляючи руками очі.
    Тібул і Просперо заспівали. Тисячі людей підхопили пісню. Вона летіла по всьому велетенському парку, через канали й мости. Народ, що наступав од міської брами до палацу, почув її і теж почав співати. Пісня котилася, наче морський вал, дорогою, через браму, в місто, по всіх вулицях, де наступали робітники і бідняки. І тепер співало цю пісню все місто. Це була пісня народу, який переміг своїх гнобителів.
    Не лише Три Товстуни із своїми міністрами, захоплені в палаці, щулились, і дрижали, і збивалися в одну жалюгідну отару при звуках цієї пісні,— всі франти в місті, товсті крамарі, ненажери, купці, знатні дами, лисі генерали тікали, перелякані і збентежені, наче це були не слова пісні, а постріли і вогонь.
    Вони шукали місця, де б сховатися, затикали вуха, заривалися головами в дорогі гаптовані подушки.
    Кінчилося тим, що величезний натовп багачів тікав у гавань, щоб сісти на кораблі і відплисти з країни, де вони втратили все: свою владу, свої гроші і привільне життя дармоїдів. Але тут їх оточили матроси. Багачі були заарештовані. Вони просили пощади. Вони говорили:
    — Не чіпайте нас! Ми не будемо більше силувати вас працювати на нас...
    Але народ їм не вірив, тому що багачі вже не раз обманювали бідняків і робітників.
    Сонце стояло високо над містом. Синіло чисте небо. Можна було подумати, що святкують велике, небувале свято.
    Все було в руках народу: арсенали, казарми, палаци, хлібні склади, магазини. Скрізь стояла варта гвардійців з червоними кокардами на шляпах.
    На перехрестях майоріли червоні прапори з написами:
    ВСЕ, ЩО ЗРОБЛЕНО РУКАМИ БІДНЯКІВ, НАЛЕЖИТЬ БІДНЯКАМ!
    ХАЙ ЖИВЕ НАРОД!
    ГЕТЬ ДАРМОЇДІВ І НЕНАЖЕР!

    Але що сталося з Трьома Товстунами?
    Їх повели в головний зал палацу, щоб показати народові.
    Зверху на сходах з’явилась процесія полонених. Три Товстуни дивилися в землю. Попереду йшов Просперо, і з ним Тібул.
    Колони хиталися від захоплених вигуків, а Три Товстуни оглухли. їх звели по сходах, щоб народ побачив ближче і переконався, що ці страшні Товстуни у нього в полоні.
    — Ось...— сказав Просперо, ставши біля колони. Він був такий заввишки, як майже половина цієї височезної колони; його руда голова горіла нестерпним полум'ям у сонячному сяйві. — Ось... — сказав він, — ось Три Товстуни. Вони душили бідний народ. Вони примушували нас працювати до кривавого поту і забирали у нас все. Бачите, як вони розжиріли! Ми перемогли їх! Тепер ми працюватимемо самі на себе. Ми всі будемо рівні. У нас не буде ні багачів, ні дармоїдів, ні ненажер. Тоді нам буде добре, ми всі будемо ситі і багаті...
    — Ура! Ура! — лунали крики. Три Товстуни сопіли.
    — Сьогодні день нашої перемоги. Дивіться, як сяє сонце! Слухайте, як співає птаство! Слухайте, як пахнуть квіти. Запам’ятайте цей день, запам’ятайте цю годину!
    І коли прозвучало слово «годину», всі голови повернулися туди, де був годинник. Він висів між двома колонами, у глибокій ніші. Це був великий дубовий ящик з різьбленими й емалевими прикрасами. Посередині темнів диск з цифрами.
    «Котра година?» подумав кожний. І раптом (це вже останнє «раптом» у нашому романі)... раптом дубові двері ящика розчинилися. Ніякого механізму всередині не було, вся машина годинника була виламана. І замість мідних коліщат та пружин у цій шафці сиділа рожева, блискуча і сяюча Суок.
    — Суок! — зітхнув зал.
    — Суок! — заверещали діти.
    — Суок! Суок! Суок! Загриміли оплески... Голубоокий гвардієць вийняв дівчинку із шафки. Це був той самий голубоокий гвардієць, який викрав ляльку спадкоємця Тутті з коробки вчителя танців Раздватричі. Він привіз її в палац, він звалив ударом кулака державного канцлера і гвардійця, що волік бідну живу Суок. Він заховав Суок в годинникову шафу і підмінив її мертвою, подертою лялькою...
    Дівчинку передавали з рук у руки. Люди, які називали її кращою танцюристкою в світі, які кидали їй на килимок останні монети, обнімали її, шептали: «Суок!», цілували, пригортали до грудей. Там, під грубими, подертими куртками, забрудненими сажею і дьогтем, билися змучені, великі, повні ніжності серця.
    Вона сміялася, гладила їх розпатлане волосся, витирала маленькими ручками свіжу кров з їх облич, термосила дітей і корчила їм смішні міни, плакала і белькотала щось нерозбірливе.
    — Дайте її сюди,— сказав зброяр Просперо, і голос його затремтів; багатьом здалося, що в очах його блиснули сльози. — Це моя рятівниця!
    — Сюди! Сюди! — кричав Тібул, розмахуючи зеленим плащем, як величезним листком лопуха.— Це мій маленький дружок. Іди сюди, Суок!
    А здалеку поспішав, пробиваючись крізь натовп, маленький усміхнений доктор Гаспар...
    Трьох Товстунів загнали в ту саму клітку, в якій сидів зброяр Просперо.

    Епілог
    Через рік було велике і веселе свято. Народ справляв першу річницю визволення з-під влади Трьох Товстунів.
    На Площі Зорі був влаштований спектакль для дітей. На афішах красувалися написи:
    СУОК! СУОК! СУОК!
    Тисячі дітей очікували появи любимої актриси. І в цей святковий день вона виступала не одна: маленький хлопчик, трохи схожий на неї, тільки з золотим волоссям, вийшов з нею на естраду.
    Це був її брат. А раніш він був спадкоємцем Тутті.
    Місто шуміло, тріпотіли знамена, мокрі троянди сипалися з мисок квіткарок, гарцювали коні, уквітчані різнобарвним пір’ям, крутилися каруселі, а на Площі Зорі маленькі глядачі, завмираючи, дивилися виставу.
    Потім Суок і Тутті були засипані квітами. Діти оточили їх.
    Суок вийняла маленьку дощечку з кишені своєї нової сукні і щось прочитала дітям.
    Наші читачі пам’ятають цю дощечку. Однієї страшної ночі конаюча таємнича людина, схожа на вовка, передала їй дощечку з печальної клітки в звіринці.
    Ось що було написано на ній:
    «Вас було двоє: сестра і брат — Суок і Тутті.
    Коли вам минуло по чотири роки, вас викрали з рідного дому гвардійці Трьох Товстунів. Я — Туб, учений. Мене привезли до палацу. Мені показали маленьку Суок і Тутті. Три Товстуни сказали так: «Ось бачиш дівчинку? Зроби ляльку, яка не відрізнялася б од цієї дівчинки». Я не знав, для чого це було потрібно. Я зробив таку ляльку. Я був великим вченим. Лялька повинна була рости, як жива дівчинка. Суок мине п’ять років, і ляльці теж. Суок стане дорослою, гарненькою і сумною дівчинкою, і лялька теж буде такою. Я зробив цю ляльку. Тоді вас розлучили. Тутті лишився в палаці з лялькою, а Суок віддали мандрівному цирку в обмін на папугу рідкісної породи, з довгою червоною бородою. Три Товстуни наказали: «Вийми серце хлопчика і зроби йому залізне серце». Я відмовився. Я сказав, що не можна позбавляти людину її людського серця. Що ніяке серце — ні залізне, ні крижане, ні золоте — не може замінити людині просте, справжнє людське серце. Мене посадили в клітку, й відтоді почали переконувати хлопчика, що серце в нього залізне. Він мусив вірити цьому й бути жорстоким І суворим. Я просидів серед звірів вісім років! Я обріс шерстю, і зуби мої стали довгими і жовтими, але я не забув про вас. Я прошу вас — простіть мені. Ми всі були знедолені Трьома Товстунами, пригноблені багачами й пожадливими ненажерами. Прости мені, Тутті, — що мовою знедолених означає: «Розлучений». Прости мені, Суок, — що означає: «Все життя...»


    Запитання і завдання


    І рівень


    1. Хто такий Гаспар Арнері? Куди він вирушив одного червневого дня?
    2. Що побачив доктор? Які події відбувалися в місті? Перекажіть емоційно відповідний уривок тексту. Прочитайте слова, які доктор записав у свою книгу, підсумовуючи побачене за день.
    3. Назвіть ватажків народного повстання. Кого із них схопили, а кому вдалося втекти?
    4. Що сталася з продавцем повітряних куль? Перекажіть цю пригоду від імені її головного учасника.
    5. Як автор описує Трьох Товстунів? Чи дійсно вони були ненажерами?
    6. Доведіть цитатами з тексту, що Товстуни боялися зброяра Просперо.
    7. Як поводить себе Просперо на допиті у Товстунів? Про що, на думку Просперо, міністри повинні розповісти Товстунам? Зачитайте слова зброяра.
    8. Чому плакав спадкоємець Тутті? Розкажіть історію про зіпсовану ляльку.
    9. Як Товстуни виховували Тутті? Чому один із гвардійців називає хлопчика «залізним вовченям»?
    10. Хто за наказом Трьох Товстунів повинен був відремонтувати зіпсовану ляльку спадкоємця Тутті?
    11. Кого Гаспар Арнері зробив «негром»? Чому він пішов на такий вчинок?
    12. Що здивувало доктора Арнері у зовнішньому вигляді ляльки? Чому йому здалося, що «в цієї ляльки нема нічого лялькового»? Зачитайте опис ляльки.
    13. Чи вдалося докторові відремонтувати ляльку і вчасно доставити її до палацу Трьох Товстунів?
    14. Що побачив доктор у балаганчику дядечка Брізака? Хто така Суок? Чому Арнері сприймає дівчинку за ляльку спадкоємця Тутті? Знайдіть у тексті опис зовнішності і вбрання Суок і зачитайте.
    15. Про що домовляються доктор Арнері, Тібул, Суок та їх друзі-актори?
    16. Яке бажання висловлює доктор Арнері як винагороду йому за відремонтовану ляльку? Чому його виконання мало не зірвалося? Хто мимоволі стає помічником докторові?
    17. Переказуючи події IX і X розділу, доведіть, що Суок блискуче зіграла свою роль у палаці Трьох Товстунів.
    18. Як дівчинка врятувала зброяра Просперо? Чому сама вона залишилися у палаці Товстунів? Хто і як врятував Суок? Звідки взялася справжня лялька?
    19. Чи переміг народ Трьох Товстунів?
    20. Який секрет розкриває читачам автор казки в епілозі? Що було написано на дощечці, що її передав Суок замучений Товстунами великий вчений Туб – творець ляльки спадкоємця Тутті?


    ІІ рівень


    1. Назвіть позитивних героїв роману-казки. Дайте кожному з них характеристику, оцініть їх вчинки.
    2. Доведіть, що своїх негативних героїв Ю.К. Олеша зображує так, що ми, швидше, з них сміємося, аніж боїмося. Чи відповідає це жанру казки?
    3. Чи можна однозначно віднести Тутті до позитивних чи негативних персонажів? Мотивуйте свою точку зору.
    4. Як ви гадаєте, чому Ю.К. Олеша не називає у своєму творі реального місця і часу подій? Чому він не дає імен Трьом Товстунам? Вони втілюють конкретних правителів чи стають уособленням тиранічної влади в цілому? Чи можете ви провести паралель між сюжетом твору і відомими вам історичними подіями?
    5. На основі тексту роману-казки «Три Товстуни» підготуйте усний вислів на тему «Друзів пізнають у біді».


    ІІІ рівень


    1. Чи схожий твір Ю.К. Олеши «Три Товстуни» на традиційну казку? Чи не заперечує її казковий жанр початок твору («Часи чарівників минули... »)? Чого більше у «Трьох Товстунах»: реального чи казкового? Назвіть не менше трьох елементів казкової фантастики, що їх використав автор у своєму творі.
    2. Розкрийте майстерність Ю.К. Олеши у такому описі: «Доктор побачив ремісників у сірих сукняних куртках з зеленими вилогами; моряків з обличчями кольору глини; заможних городян у барвистих жилетах та їхніх дружин, спідниці яких нагадували кущі троянд; торговців з графинами, лотками, морозивницями і жаровнями; худих вуличних акторів, зелених, жовтих і строкатих, неначе зшитих із клаптикової ковдри; зовсім маленьких хлоп’ят, які тягли за хвости рудих веселих собак». Охарактеризуйте яскравість, зримість, різнобарв’я змальованої картини. Знайдіть у цитаті відомі вам художні засоби і назвіть їх.
    3. Зачитайте описи повстанців у кінці твору, їх запальне мовлення, заклики на прапорах. Чи можна стверджувати, що для зображення героїзму народу автор використовує гіперболу? Доведіть, що пафос фінальних сторінок роману-казки «Три Товстуни» – оптимістичний.
    4. Чи погоджуєтеся із твердженням: «Твір Ю.К. Олеши пронизаний романтикою революції»? Аргументуйте свою точку зору.


    Твій друг – комп’ютер


    Художній фільм «Три толстяка» (СРСР, 1966)


    Мультфільм «Три толстяка» (СРСР, 1963)


    «Три толстяка». Аудіокнига (російською мовою)


    Скарбничка літературного ерудита


    Пафос – емоційний тон, настрій твору.
    Романтика – незвичайність, казковість, піднесеність, мрійливість, високі почуття, схильність до ідеалізації навколишнього світу.все для dle
    Просмотров: 3 742
    Комментариев: 0
    Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.
     
    Другие новости по теме:


    Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.