Меню
Світова література

5 клас
6 клас
7 клас
8 клас

Интегрированный курс

5 класс
6 класс

Виразне читання

Теорія
Практика

Шкільний конферанс

Основи школи юного конферансьє

Школа юного диктора

Основи школи юного диктора

Вивчення лірики

Олександр Твардовський - Лірика
Роберт Льюїс Стівенсон - Лірика
Олександр Пушкін - Лірика
Франческо Петрарка - Лірика
Адам Міцкевич - Лірика
Шандор Петефі - Лірика
Пейзажна лірика Алкмана, Гете, Лермонтова
Публій Овідій Назон - Лірика
Михайло Лермонтов - Лірика
Іван Крилов - Лірика

Методичний практикум

Схема самоаналізу уроку
Поетичне відлуння
Типи аналізу твору
Технологічна модель уроку
Кабінет літератури
Глосарій

Робота з портретом

Портреты А.П. Чехова
Портреты Л.Н. Толстого
Портреты Ф.М. Достоевского
Портреты Н.В. Гоголя
Портреты Ф.И. Тютчева
Портреты А.С. Пушкина
Портреты И.А. Крылова
Портреты Эзопа
Портреты М.Ю. Лермонтова
Работа с портретом писателя на уроках литературы. Предисловие

Презентації

Гаррієт Бічер-Стоу. "Хатина дядька Тома". Презентація
Композиція твору. Презентація
Життя і творчість Шолом–Алейхема. Презентація
Пауль Маар - презентація
Ярослав Гашек
Рюноске Акутаґава. "Павутинка" - презентація
Анна Гавальда - презентація

Популярні статті
    Розповісти друзям


    Шолом-Алейхем. Хлопчик Мотл

    АСТРІД ЛІНДГРЕН

    (1859-1916)

    Шолом-Алейхем. Хлопчик Мотл


    „І нехай краще ім’я моє буде згадано у веселощах, ніж зовсім не згадано”. Ці слова належать найвідомішому із єврейських письменників – Шолому-Алейхему. Його справжнє ім’я – Шолом Нохумович Рабинович. А псевдонім Шолом-Алейхем у перекладі з їдиш означає «Мир вам!».
    Шолом-Алейхем зажив слави автора веселих і водночас сумних книг про Тев’є-молочника, Менахем-Мендла, хлопчика Мотла, жителів Анатівки і Касрилівки. Створивши свій власний художній світ, він населив його євреями всіх типів і характерів. Разом із тим у своїх творах письменник талановито відтворив повноту і виразність, гумор і ліризм мови їдиш.
    Життя і творчість Шолом-Алейхема тісно пов’язані з Україною. Народився письменник у Переяславі (нині Переяслав-Хмельцький) у родині крамаря, а його дитячі роки проминули в іншому українському містечку – Воронкові.
    Шолом зростав веселим хлопчиком, мав багато друзів, вчився в хедері, початковій єврейській релігійній школі, пізніше – у повітовому училищі, яке закінчив із відзнакою. Коли Шолому було 13 років, від холери померла його мати. Згодом її замінила в сім’ї зла мачуха. Першим літературним твором юнака став славнозвісний «лексикон» мачушиних лайок – укладений ним за алфавітом словничок сварливих слів і проклять мачухи. А в 14 років Шолом вже почав вигадувати історичні та пригодницькі романи (наприклад, прочитавши «Робінзона Крузо» Д. Дефо, він написав мовою їдиш «Єврейського Робінзона Крузо»).
    У 1876 р. Шолом-Алейхем спробував вступити до Житомирського учительського інституту, але тогочасні утиски євреїв не дозволили йому це зробити. Шолом-Алейхема запросили у Софіївку, в будинок поміщика Лоєва, де він протягом трьох років служив домашнім учителем його єдиної дочки Ольги, однолітки Шолом-Алейхема. Вчитель і учениця закохалися, чим викликали гнів батька Ольги. Шолом був змушений шукати іншу роботу. Під час вимушених мандрів він побував у Києві, Білій Церкві, Лубнах. Майбутній письменник брав активну участь у єврейських громадських справах, турбувався про виховання бідних дітей, про будівництво нової школи і лікарні. У 1883 році відбулася нова зустріч Шолома з Ольгою Лоєвою, і, попри спротив батька дівчини, закохані одружилися. Їх подружнє життя тривало понад 30 щасливих років.
    Першим опублікованим твором Шолом-Алейхема стала повість «Два камені» (1883), що була присвячена його юнацькому роману з Ольгою. А вже наступний твір письменника, новела «Вибори», уперше був підписаний псевдонімом «Шолом-Алейхем».
    Після смерті старого Лоєва у 1885 р. його дочка отримала велику спадщину. Молоде подружжя переїхало до Києва. Шолом-Алейхем спробував збільшити капітали тестя, однак невмілий і наївний у біржових справах письменник швидко розорився і змушений був утікати від кредиторів. Шолом-Алейхем побував у Парижі, Відні, Чернівцях, Одесі. Нові мандри збагатили його життєвим досвідом і дали вдосталь матеріалу для створення образів підприємців, спекулянтів, біржовиків, пихатих багатіїв і жалюгідних «гендлярів повітрям». Водночас письменник змальовує і людину зовсім іншого ґатунку – життєрадісного, сильного, справді народного трударя.
    У перші роки ХХ століття Шолом-Алейхем побував у Львові, читав свої твори у Бродах, Тернополі, Чернівцях, потім – у Кракові та Лондоні. Захворівши на туберкульоз, письменник відвідує курорти Італії, Швейцарії, Франції та Німеччини.
    Останні роки Шолом-Алейхем провів у США. Він хотів, щоб його поховали на київському кладовищі. Проте Перша світова війна завадила виконати останню волю письменника. Шолом-Алейхем помер у Нью-Йорку. Останнє його прохання було таким: «Хай мене поховають не поміж аристократів, вельмож чи багатіїв, а серед звичайних людей, робітників, разом зі справжнім народом, щоб пам’ятник, який згодом спорудять на моїй могилі, прикрасив непоказні надгробки навколо мене, а непоказні могили прикрасять мій пам’ятник, як простий і чесний народ за мого життя був окрасою свого народного письменника».
    До списку найвідоміших творів Шолом-Алейхема входять: романи «Стемпеню», «Йоселе-Соловей», «Мандрівні зорі», повісті «Менахем-Мендл», «Тев’є-молочник», цикли новел «Касрилівка», «Залізничні оповідання», повісті «Тев’є-молочник», «Менахем-Мендл».
    Чимало творів письменник присвятив дітям: повість «Пісня пісень», цикл «Оповідання для дітей» та ін. Але найбільшу популярність серед юних читачів завоювала повість «Хлопчик Мотл». Безпосереднім оповідачем у творі є сам головний герой. Щирість його розповіді заворожує. Разом із хлопчиком Мотлом ми страждаємо, радіємо, співпереживаємо, роздумуємо над філософськими життєвими істинами. Твір має цікавий сюжет, він сповнений тонким гумором, живими деталями, що характеризують побут, соціальні й національні особливості життя єврейської общини у провінційному містечку.
    Україна вшановує пам’ять свого видатного земляка: на будинку в Києві, де він жив, встановлено меморіальну дошку, а на Бессарабській площі – пам’ятник видатному єврейському і українському письменникові Шолому-Алейхему.

    ХЛОПЧИК МОТЛ

    (Уривки)

    І сьогодні свято – не можна плакати


    Іду з вами в заклад на скільки хочете, що ніхто в світі не тішився так теплим, ясним днем після Пасхи, як я, Мотл, хлопчик кантора Пейсі, і сусі¬дова теличка, яку звуть Миня (це я, Мотл, прозвав її Миня).
    Обоє разом відчули ми першого теплого післяпасхального дня перше проміння теплого сонця, обоє разом відчули запах першої зеленої травички, що вибивається з щойно звільненої від снігу землі, і обоє разом вилізли ми з похмурої тісняви, щоб зустріти перший любий, ясний; теплий весняний сві¬танок: Я, Мотл, хлопчик кантора Пейсі, вихопився з холодного, вогкого льоху, що тхне квасним тістом і ліками з аптеки. А Миню, сусідову випустили з іще гіршого багнища: з маленького, темного, закаляного, запаскудженого хлівця з покривленими дірявими стінками, крізь які взимку вітер вдуває сніг, а влітку захлюпує дощ.
    Вихопившись на Божий вільний, ясний світ, ми обоє, я і Миня, із вдячності до природи, почали виявляти нашу радість. Я, хлопчик кантора Пейсі, підняв обидві руки вгору, розкрив рота і ввібрав у себе стільки свіжого, теплого повітря, скільки було моїх сил. Мені здалося, що я росту вгору, і мене тягне ген-ген туди, в глибоке-глибоке синє небо, де линуть димчасті, легкі хмарки, туди, де білі пташки пірнають, то з’являючись, то зникаючи, щебечуть і цвірінькають. Із моїх переповнених грудей мимохіть виривається якийсь спів, ще кращий, ніж той, що ми спільно з батьком співали у свято перед амвоном , спів без слів, без нот, без будь-якої мелодії, схожий на спів водоспаду, бурхливих хвиль, схожий на «Пісню пісень». Мене охоплює якесь нелюдське піднесення, небесне натхнення: «Ой, тату! Ой, батечку! Ой-ой, любий Бо-оже!»
    Отак виявляв своє захоплення першим весняним днем хлопчик кантора Пейсі. Зовсім інакше виявляла, це Миня, сусідова теличка.
    Миня, сусідова теличка, спочатку сунула чорну вогку морду в сміття, тричі копнула передньою ніжкою землю під собою, задерла хвіст, підстрибнула на всіх чотирьох і глухо замукала: «Му!» Оце «му» видалося мені таким кумедним, що я не міг не засміятися і не скопіювати оце «му» на такий самий манір, як Миня. Мині це, видно, сподобалось, бо, недовго думаючи, теличка повторила те саме ще раз, на той самий манір і з тим підстрибуванням. Само собою зрозуміло, що я негайно знову скопіював її до найменших подробиць, голосом і підстрибуванням. Отак кілька разів: я – стриб, теличка – стриб, теличка – «му», я – «му». Хтозна, докіль тривала б ця забава, якби не потиличник ззаду від мого старшого брата Елі та ще всією п’ятірнею:
    – А Згорів би ти! Парубчині мало не дев’ять років, а він танцює з телятком!... До хати йди, гультяю!.. Тато тобі вже задасть бобу!..
    Дурниці! Тато мені нічого не «задасть». Тато хворіє. Він не молиться перед амвоном ще з осінніх свят. Цілі ночі він кашляє. До нас ходить чорнявий лікар, опасистий, з чорними вусами і сміхотливими очима – веселий лікар. Мене він прозиває «пузань» і дає мені щигля у животик. Він щоразу наказує мамі, щоб мене не годували картоплею і щоб хворому давали бульйон і молоко, молоко і бульйон. Мама вислуховує щоразу його, а він іде геть, ховає обличчя у фартух, і плечі трусяться в неї... Потім витирає очі, відкликає мого старшого брата Елю набік, і вони перешіптуються нишком. Про що вони говорять – не знаю. Але мені здається, що вони сваряться. Мама посилає його кудись, а він не хоче йти. Він каже їй:
    – Ніж запобігати їхньої ласки, я краще крізь землю провалюсь. Краще мені померти ще сьогодні!
    – Відкуси собі язика, шибенику, що ти вигадуєш? Так тишком відпові¬дає йому мама, зціплює зуби, відмахується від нього обома руками, – вона, здається, ладна пошматувати його. Проте вона одразу лагідніє і звертається до нього:
    – Що ж мені робити, сину мій, шкода тата. Треба ж його рятувати!
    – Тоді продамо що-небудь, – відповідає мій брат Еля і зиркає на скля¬ну шафу. Мама теж дивиться на цю саму шафу, витирає очі й каже тихо:
    – Що ж я продам? Душу? Вже нема чого продавати. Хіба що порожню шафу?
    – А чом ні? – каже їй мій брат Еля.
    – Розбійнику! – гримає на нього мама, і очі в неї стають червоні.
    – Звідки взялись у мене такі діти-розбійники?
    Мама обурюється, лютує, нарешті витирає очі і одразу ж лагідніє. Так само було і з книжками, і з срібною облямівкою, що на татовому талесі , з двома позолоченими келихами, з її шовковою сукнею. і з усіма іншими ре¬чами, що їх поспродувано у нас поодинці, кожного разу, іншому покупцеві.
    Книжки закупив книгоноша Міхель з рідкою борідкою, яку він весь час чухає. Мій брат Еля, бідолаха, тричі ходив до нього, поки привів його. Мама аж засяяла, побачивши його, і на мигах наказала розмовляти тихо, щоб тато не почув. Міхель зрозумів, задер голову до полиці і, чухаючи бо¬рідку, проказав:
    – Ану покажіть, що там є у вас.
    Мама моргнула до мене, щоб я скочив на стіл і подав книжки. Двічі повторювати мені не треба. Я скочив на стіл у такому захопленні, що простягся на весь зріст та ще дістав прочуханку від мого брата Елі, щоб я не стрибав, як навіжений. Мій брат Еля своєю власною персоною поліз на стіл і подав Міхелеві всі книжки. Міхель однією рукою перегортав книжки, дру¬гою чухав собі борідку і знаходив дефекти. Кожна книжка має свій дефект: там оправа погана, тут спинка подерта, а ця книжка взагалі не книжка. Коли Міхель нарешті добре оглянув усі книжки, з усіма оправами, з усіма спин¬ками, він почухав борідку і сказав:
    – Якби у вас був Талмуд , усі томи, я б, може, купив.
    Мама стала біла, як крейда, а мій брат Еля, навпаки, почервонів, як жар. Він напався на кни¬гоношу:
    – Ви ж могли одразу сказати, що купуєте тільки Талмуд! Чого ж ви прийшли в’їдатися в печінки і голову морочити?
    – Тихше, не галасуй! – благає його мама, а з другої кімнати, де тато лежить, чути хрипкий голос:
    – Хто там?
    – Нікого нема! – відповідає йому мати, і посилає мого брата Елю до хворого, а сама продовжує торг з книгоношею Міхелем, спродує йому кни¬жки, видно, дуже дешево, бо коли мій брат Еля виходить з татової світлиці і запитує в неї: «Скільки?», вона відштовхує його і каже: «Це не твоє діло!...» А Мі¬хель хапає книжки швидко-швидко, запаковує їх у мішок і враз зникає.
    З усіх речей, які ми поспродували з хати, жодна не завдала мені і втіхи, як скляна шафа.
    Щоправда, коли довелося відпорювати срібну облямівку з татового талеса, мені теж було весело. По-перше, цікаво було дивитись, як торгувалися з канительником Йоселем, блідим євреєм з червоною плямою на обличчі. Йосел тричі залишав хату, аж поки домігся свого. Потім, поклавши ногу на ногу, Йосел сів перед вікном з татовим талесом, витяг маленького ножика з жовтою колодкою з оленячого рогу, зігнув середній палець і почав відпорювати облямівку так майстерно, що коли б я вмів так відпорювати облямівки, я б здається, був найщасливішою на світі людиною! А все-таки, подивилися б ви тоді на мою: маму, як вона зарюмала! Навіть мій брат Еля, – а він уже парубок, – теж дивно якось повернувся лицем до дверей, нібито сякаючи носа одним пальцем, скривив обличчя і чудернацьки верескнув, витираючи очі полою.
    – Що там таке? – запитує тато зі своєї світлиці.
    – Нічого! – відповідає йому мама і витирає червоні очі, а нижня губа і все її обличчя тремтить так, що треба бути залізним, щоб не луснути від сміху.
    Але куди веселіше було, коли дійшло до скляної шафи!
    По-перше, як то її заберуть? Мені завжди здавалось, що наша шафа зрослась із стіною, – як же її візьмуть? По-друге, де мама замикатиме хліб, калачі, тарілки, олов’яні ложки і виделки (у нас були також дві срібні ложки і одна срібна виделка, та мама їх уже давно продала, і де ми держатимемо на Пасху мацу ? Усе це спадало мені на думку, коли столяр Нахман стояв і міряв шафу брудною рукою з червоним нігтем на великому пальці. Він доводив, що шафа не пролізе у двері. Погляньте самі: ось вам ширина шафи, а ось двері – ніколи в світі вона не пролізе!
    – Як же вона влізла? – запитує в нього мій брат Еля.
    – Піди спитай у неї, – відповідає йому сердито Нахман. – Хіба я знаю, як вона влізла? Її внесли, от вона й влізла!..
    Була хвилина, коли я дуже непокоївся за шафу. Тобто я гадав, що залишиться у нас. Але через деякий час столяр Нахман прийшов із своїми обома синами, теж столярами, а вони як взялися й потягли нашу скляну шафу, просто-таки, мов той чорт цигана. Попереду йшов Нахман, за ним обидва сини, позаду – я. Батько їх командував: «Копел, убік! Мендел, праворуч! Копел, не поспішай! Мендел, тримай!..» Я їм допомагав хекати. Мати і брат Еля не хотіли допомагати. Вони стояли, дивились на спорожнілу стіну, вкриту павутинням, і плакали. Комедія з ними – вони тільки те й роблять, що плачуть!.. Раптом – трісь! Саме біля дверей луснуло скло, і столяр з синами почали сваритися, звертати один на одного провину: «Ворухнув, ведмідь!», «Слонячі ноги!», «Поперла його нечиста сила!», «Голову зламав би тобі, сто сот чортів!..»
    – Що там таке? – чути хрипкий голос зі світлиці.
    – Нічого! – відповідає мама і витирає очі.
    Найбільша радість була у мене, коли черга дійшла до єдиного «дивана» і до мого ліжка. «Диван» мого брата Елі був раніше канапою, на якій ми всі сиділи. Але відколи мій брат Еля став нареченим і почав спати на канапі, а я на його ліжку, канапа перетворилась на «диван». Раніш, у добрі часи, коли тато був здоровий і співав у м’ясницькій синагозі, маючи чотирьох півчих, канапа була з пружинами. Тепер ці пружини вже мої. Я робив з ними найцікавіші фокуси; покалічив руки, мало не виколов собі ока, одного разу надягнув їх собі на шию, і ще хвилина – був би задушився. Аж поки мій брат Еля добре відлупцював мене, закинув пружини на горище і сховав драбину.
    Купила канапу і ліжко перекупка Хана. Перше ніж Хана остаточно ви¬рішила купити ці меблі, мама не дозволяла їй заглядати всередину канапи: «Оте, що бачите, можете купити, роздивлятися нема чого!» Але коли Хана сторгувалась і дала завдаток, вона підійшла до канапи і до ліжка, підняла постіль, Поволі заглянула в усі потаємні місця і дуже при цьому плювалася. Мама була ображена цим плюванням, хотіла повернути завдаток, але втру¬тився мій брат Еля:
    – Куплено – пропало!
    Постеливши на долівці, ми простяглись удвох – я і мій брат Еля, – на¬че графи; вкрились удвох однією ковдрою (його ковдру вже продали), і мені було дуже приємно почути від мого старшого брата, що спати на підлозі зовсім не так погано. Я заждав, поки він прокаже молитву на ніч і засне, а тоді почав качатися по всій підлозі. Місця тепер, хвалити Бога, досить. Ціле поле. Насолода! Справжній рай!
    – Що робити далі?
    Так каже одного разу вранці мама, звертаючись до мого брата, і, намо¬рщивши лоба, оглядає порожні стіни. Я і мій брат Еля допомагаємо їй огля¬дати всі чотири стіни. Мій брат Еля дивиться на мене засмучено і з жалем.
    – Іди надвір! – каже він мені суворо. – Нам треба тут поговорити...
    Пострибуючи на одній нозі, вискакую надвір і, зрозуміла річ, – одра¬зу ж до сусідової телички. Останнім часом Миня виросла, стала, нівроку, на ноги і покращала, чорна мордочка гарненька така, круглі очі тямущі, повні розуму, як у людини, жде, щоб їй дали чогось поласувати, і любить, коли їй лоскочуть шийку двома пальцями.
    – Уже! Ти знову з телятком? Не можеш ніяк розлучитись із твоїм лю¬бим товаришем!
    Так каже мені мій брат Еля, але цього разу без прокльонів, бере мене за руку і каже, що піде зі мною до кантора Герш-Бера. У кантора Герш-Бера, каже він, мені буде добре: по-перше, у нього, каже, матиму що їсти. Дома у нас кепсько, каже він, тато хворий, треба його рятувати. Ми рятуємо його, каже він, як тільки можемо. І мій брат Еля розстібає капоту й показує мені на жилет:
    – Ось був у мене годинник, подарунок від мого майбутнього тестя; я його продав. Якби тесть дізнався, він зняв би страшенну бучу! Світ перевернувся б.
    Я дякую і славлю Бога, що його майбутній тесть не знає про годинника і що світ не перевернеться. Ой-ой! Боже мій! Що було б, якби світ перевернувся? Навіть подумати страшно, що сталося б з Минею, з сусідською теличкою? Німе ж створіння!..
    – Ось ми і прийшли, – каже мій брат Еля, який дедалі стає лагідніший і привітніший до мене.
    Кантор Герш-Бер неабиякий «співак». Тобто сам він не співає: він, бідолаха, не має голосу. Так каже тато. Але він розуміється на співі. Півчих Герш-Бер має чоловік з п’ятнадцять, а сам він дуже сердитий... Герш-Бер пробує мій голос. Я співаю з «трелями». Він гладить мене по голові і каже моєму братові, що в мене «сопрано». А мій брат каже, що такого сопрано ще світ не бачив!.. Поторгувавшись з кантором, мій брат Еля бере завдаток і каже мені, що я лишаюся тут, у кантора Герш-Бера, наказує, щоб я слухав його і щоб не сумував!
    Йому легко сказати, щоб не сумував! Як я можу не сумувати влітку? Сонце пече, небо мов кришталь, грязюка вже давно висохла. Надворі перед нашою хатою лежать колоди. То не наші, то колоди багатія Йосі. Він збирається будувати хату і приготував колоди, але не мав, де їх покласти, через те й звалив їх коло нас. Дай Боже йому здоров’я, отому багатієві Йосі! Бо з колод я можу зробити собі «фортецю», а між колодами ростуть будяки і смілка. Будяками добре кидатися, а смілку надуваєш і ляскаєш себе нею по лобі – вона й лопається.
    Мені добре. І Мині, теличці нашого сусіда, теж добре. Я і Миня єдині господарі тут... Як же мені не сумувати за Минею, теличкою нашого сусіда?
    Ось уже скоро, три тижні, як я у кантора Герш-Бера, а співати мені майже не доводиться. У мене інша робота. Я ношуся з його Добцею. Добця горбата, їй ще нема двох років, проте вона, нівроку, важкенька, важчіш мене. Я надсаджуюсь, носячи її на руках. Добця мене любить.
    Вона схоплює мене своїми сухорлявими рученятками і чіпляється мене тонкими пальчиками. Вона кличе мене «Кіко». Чому «Кіко» – не знаю. Добця мене любить. Вона не дає мені спати цілі ночі. «Кіко, м!» – це означає, щоб я її колисав. Добця мене любить. Коли я їм, вона вириває у мне з рота: «Кіко, пі!» – це означає: дай мені!..
    Мене тягне додому. Харчі тут теж не дуже добрі!.. Сьогодні свято. Зелені свята. Хочеться піти надвір, побачити, як уночі небо розколюється. Добця мене не пускає. Добця мене любить. «Кіко, кі!» – щоб я її колисав. Я і колисаю її, колисаю і засинаю. І приходить до мене гість – Миня, сусідова теличка, дивиться на мене своїми повними розуму очима і каже мені: «Ходім!»
    Ми спускаємося схилами до річки. Недовго вагаючись, я закочую штанці: гоп! – і я вже в річці. Я пливу, і Миня пливе за мною. На другому березі добре. Нема кантора, нема Добці, нема хворого тата... Прокидаюся – аж це тільки сон!
    Утекти! Утекти! Утекти! Але як утекти? Куди? Додому, звичайно. Проте кантор Герш-Бер уже прокинувся раніше від мене. Він має великий камертон, пробує його зубами, підносить до вуха. Потім наказує мені шви¬дше одягтися і піти з ним до синагоги. Сьогодні під час молитви ми викона¬ємо його «композицію». У синагозі бачу мого брата Елю. Звідки він тут взя-вся? Адже він молиться з м’ясниками, там, де тато за кантора! Що б це означало? Мій брат Еля говорить про щось із кантором Герш-Бером. Кантор Герш-Бер незадоволений. Він каже:
    – Тож пам’ятай, Бога ради, негайно після обіду!
    – Ходімо! Побачишся з татом! – каже мені мій брат Еля, і ми йдемо вдвох додому. Він іде, а я підстрибую, біжу, лечу.
    – Не поспішай! Чого ти так летиш? – каже мені мій брат Еля і стримує мене. Йому, видно, хочеться поговорити зі мною. – Знаєш? Тато хворий, дуже-дуже хворий!.. Бозна, що з ним буде... Треба його рятувати, та нема чим... Ніхто не хоче допомогти... А до богадільні мама ні в якому разі не хоче його пускати. Краще сама помре, каже вона, ніж пустить його в богаді¬льню!.. Дитино, ось іде мама!

    Мені добре – я сирота!


    Відколи я почав усе розуміти, не пам’ятаю, щоб я був у такій пошані, як тепер. Чого це, питаєте, мені така шана? Мій тато, кантор Пейся – ви ж знаєте? помер у перший день п’ятидесятниці, і я лишився сиротою. З пер¬шого дня після свята ми почали читати кадиш – я і мій брат Еля, Це він-таки і навчив мене читати кадиш . Мій брат Еля – відданий брат, але поганий вчи¬тель. Він гнівається і б’ється! Він розгорнув молитовник, сів зі мною і почав мене навчати кадиш: Хоче, щоб я його одразу запам’ятав. Він повторює зі мною ще раз і ще раз, з початку до кінця, і наказує мені, щоб я тепер читав сам. Я читаю, але не виходить.
    До слова «збудеться» ще так-сяк, але коли доходить до цього слова, я спотикаюсь. Еля дає мені ліктем у бік і каже, що я думками, певно, десь на¬дворі (неначе прочитав мої думки), або десь коло телятка (неначе був при цьому)... Він не лінується і повторює зі мною ще раз. Я насилу дійшов до середини, а далі – ні кроку! Він бере мене за вухо і каже, що коли б тато воскрес і побачив, якого він має сина...
    – Мені б не довелося читати кадиш... – так кажу я своєму братові Елі і дістаю від нього лункого ляпаса лівою рукою у праву щоку. Почувши це, мама гримає на нього і забороняє мене бити, бо я сирота.
    – Господь з тобою! Що ти робиш? Кого ти б’єш? Ти забув, мабуть, що дитина – сирота?!
    Сплю я тепер з мамою на татовому ліжку – єдина мебля в хаті. Ковдру вона мало не всю віддає мені.
    Укрийся, – каже вона мені, – і спи, моя дорога сирітко! Їсти нема чого…
    Я вкладаюсь, але не засинаю. Я собі повторюю кадиш напам’ять. В хедер я не йду, не вчусь, не молюсь, не співаю в синагозі: Вільний від усього. Мені добре – я сирота!
    Поздоровте мене! Я вже знаю весь кадиш напам’ять. У синагозі стаю на лавку, відтарабанюю кадиш, аж лящить! Голос я теж маю – успадкував від мого тата, – справжнє сопрано. Всі хлопчаки збираються навколо мене і заздрять мені. Жінки плачуть. Заможні хазяїни дарують мені по копійці. Синок Йосі-багатія, косоокий Генах (він страшенний заздрісник), коли справа доходить до кадиша, показує мені язика – він просто вмирає, так хочеться йому, щоб я засміявся. Йому на зло я не сміятимусь. Якось помітив це синагогальний служка Арон, взяв його за вухо і вивів за двері. Так йому й треба! Через те, що я читаю кадиш уранці і ввечері, я вже більше не йду до кантора Герш-Бера і не няньчуся з його донькою Добцею. Я вільний. Цілий день бавлюся на річці або ловлю рибу; або купаюсь. Ловити рибу навчився самотужки. Коли хочете, я можу вас теж навчити. Скидаєш сороку, зав’язуєш вузлом рукав і йдеш поволі по шию в воді. Треба йти довго-довго. Коли почуваєш, що сорочка важка, це ознака, що вона повна. Виходиш тоді мерщій, витрушуєш усю траву з багном і добре придивляєшся. У траві частенько лежать, заплутавшись, маленькі жабенята – киньте їх назад у воду, шкода їх – це живі істоти. У багні можете часом знайти п’явку. А це гроші – за десяток п’явок можете дістати три шеляги, півтори копійки. А це – гроші… Риби не шукайте. Колись була і риба – тепер нема. Я радий, коли є хоча б п’явки. Не завжди є й п’явки. Цього літа не було жодної. Звідки довідався мій брат Еля, що я ловлю рибу, – не знаю. Він мені мало не відірвав вухо за рибальство. Щастя, що наша сусідка, гладка Песя, побачила це. Рідна мати не може заступитися за свою дитину.
    Отак б’ють сироту?
    Мій брат Еля засоромився і відпустив моє вухо. Всі заступаються за мене. Мені добре – я сирота.

    Напій мого брата Елі


    «За одного карбованця – сто карбованців! Сто карбованців щомісяця може заробити кожен, хто ознайомиться із змістом нашої книги, яка коштує тільки один карбованець із пересилкою. Не сумуйте, купуйте! Часу не гайте, діставайте, бо ще спізнитесь!»
    Отаку об’яву прочитав десь у газетах мій брат Еля одразу після того, як позбувся тестьових харчів. А позбувся харчів мій брат Еля не тому, що йому «кінчилися строки». Пообіцяли йому, власне, три роки харчів, а годували його у тестя навіть неповних три чверті року. З його багатим тестем сталося нещастя. Він збанкрутував і з багатія став злидарем. Як це сталося – я вже вам розповідав. Двічі я ніколи не розповідаю одну і ту саму річ. Хіба що мене попросять. Та цього разу не допоможе навіть прохання, бо я дуже зайнятий. Я заробляю гроші. Розношу напій, який готує мій брат Еля власними руками. Він навчився виробляти напій по книжці, яка коштує тільки один карбованець, а заробити можна нею сто карбованців на місяць і більше. Як тільки мій брат Еля прочитав, що є така книга на світі, він негайно переказав поштою карбованця (останнього карбованця) і приніс мамі радісну звістку, щоб вона більше не журилася.
    – Мамо, хвалити Бога, ми врятовані! Заробітками ми вже забезпечені он як! (Він показав рукою на шию).
    – А що таке? – запитує мама. – Ти дістав посаду?
    – Ще краще, ніж посада! – відповідає мій брат Еля, а очі йому сяють.
    Певно, з великої радості. Він просить заждати ще кілька днів, поки прибуде книга.
    – Що це за книга? – запитує мама.
    – Це чудесна книга! – каже мій брат Еля і запитує її, чи вона буде задоволена сотнею карбованців на місяць? Мама сміється з нього і каже, що вона задовольниться ста карбованцями на рік, аби певними. Мій брат Еля відповідає їй на те, що в неї надто убогі потреби, і подається на пошту. Він щодня ходить на пошту і допитується книги. Уже понад тиждень, як він переказав карбованця, а книги немає! Тим часом треба їсти. «Душу з себе не виплюнеш». Так каже мама. Не розумію, як випльовують душу?
    Хвалити Бога! Вже є книга! Тільки-но ми її розпакували, як мій брат Еля сів читати. Ой, ой, що він там вичитав! Скільки є засобів заробляти гроші різними рецептами! Рецепт заробити сто карбованців на місяць, виро¬бляючи найкраще чорнило. Рецепт заробити сто карбованців на місяць, ви¬робляючи добрячу чорну ваксу. Рецепт заробити сто карбованців на місяць, виганяючи мишей, тарганів та іншу бридоту. Рецепт заробити сто карбова-нців і більше на місяць, виробляючи лікери, солодку горілку, лимонад, содову воду, квас та інші ще дешевші напої.
    Мій брат Еля зупинився на останньому рецепті. По-перше, тому що можна заробити ще більш, ніж сто карбованців на місяць. По-друге, не тре¬ба бруднитися чорнилом чи ваксою і мати діло з мишами, тарганами та ін¬шою бридотою. Справа лише в тому, до якого напою взятися? До лікерів та солодкої горілки треба мати скарби Ротшільда. До лимонаду та содової води треба мати машину і ще якийсь камінь, що коштує бозна-скільки! Лишаєть¬ся одне: квас! Квас – це такий напій, що коштує дешево і його п’ють багато. Особливо ще в таке палюче літо, як тепер. З квасу, треба вам знати, збагатів у нас квасник Борух. Він виробляє пляшковий квас. Його квас знає весь світ. Його квас стріляє з пляшок, як з гармати. Яка причина, що так стріляє, – не знає ніхто. Це Борухів секрет. Кажуть, що він вкладає все, ну щось таке, що стріляє. Хто каже – родзинки. А хто каже – хміль. Як настає літо, він просто розривається. Так багато він торгує.
    Наш квас, що його готує мій брат Еля за рецептом, не пляшковий квас і не стріляє. Наш квас – іншого сорту напій. Як його готують – не можу вам сказати. Мій брат Еля нікого не впускає, коли готує його. Всі бачать тільки, коли він ллє воду. Щоб приготувати самий напій, він замикається в маминій кімнаті. Ні я, ні мама, ні моя братова Бруха – ніхто не має права бути при цьому.
    Проте, коли ви мені пообіцяєте, що це залишиться секретом, можу вам сказати, що саме входить у напій. Я знаю, що він купує. Там є лушпай лимона, рідкий мед (меляса) і ще одна, кисла, як оцет, річ, яка зветься «криметартерум», а решта – вода... Води там більше над усе: Що більше води – то більше квасу. Це все добре розмішується звичайним дрючком, – так, написано в книзі, – і напій готовий. Потім його наливають у великий глек і дають туди грудку льоду. Лід – це головне! Без льоду весь напій копійки щербатої не вартий. Це я вам кажу не по книзі, бо сам одного разу скуштував трохи квасу без льоду і мені здалося, що смерть моя прийшла!
    Коли зготували першу бочку квасу, було вирішено, що носитиму на продаж я. А хто ж, як не я? Моєму братові Елі не личить. Адже він жонатий. Мамі – і поготів. Ми ніколи не допустимо, щоб мама ходила по базару з глеком і кричала: «Квасу! Квасу! Люди, квасу!» Всі погодились на тому, що це мусить бути моя робота. Я сам теж був такої думки. Я зрадів, почувши цю новину. Мій брат Еля взявся навчати мене, як торгувати. Глек треба держати в одній руці на мотузці, склянку – у другій руці, а щоб люди зупинялись, я повинен голосно співати отак:
    – Люди, напій! За копійку склянка! Холодний і солодкий! Душу відсвіжає!
    Голос – це я вам уже давно казав – у мене гарний. Сопрано я успадкував від мого тата, мир йому. Я заспівав уголос, перекрутивши пісеньку догори ногами:
    – Солодкий квас склянка! За копійку люди! Свіжий і холодний! Душу напоює!..
    Не знаю, чи то мій спів так сподобався? Чи то напій такий дуже добрий? Чи, може, це тому, що день був дуже гарячий? Перший глек я спродав за півгодини і повернувся додому з виторгом мало не на п’ять злотих. Мій брат Еля віддав гроші мамі, а мені одразу налляв свіжий глек. Він сказав, що, коли я зможу обернутись так п’ять-шість разів за день, ми заробимо якраз сто карбованців на місяць. Тепер відніміть, будь ласка, чотири суботні дні, що є в місяці, і ви самі зрозумієте, скільки нам коштує напій і який процент заробляємо на ньому. Напій коштує нам дуже дешево. Можна сказати, майже нічого. Всі гроші забирає лід. Тим-то треба старатися якнайшвидше спродати глек з напоєм, щоб грудка льоду придалася і на другий глек, і на третій глек і так далі. Тим-то треба ходити з напоєм якомога швидше, навіть не ходити, а бігти. За мною біжать ще хлопчаки, урвиголови, ціла зграя. Вони перекривляють мене, як я співаю. Але мені на них наплювати. Я намагаюсь швиденько покінчити з глеком квасу і поспішаю додому, щоб взяти новий глек.
    Скільки я заробив за перший день, – не знаю сам. Знаю тільки, що мій брат Еля, і моя братова Бруха, і моя мати мене дуже хвалили. На вечерю мені дали скибку дині і скибку кавуна та ще дві угорські сливи. Про квас нічого і казати. Квас ми п’ємо всі, як воду. Перед сном мама стелить мені на долівці і запитує, чи не болять мені, боронь Боже, ноги. Мій брат Еля смі¬ється з неї. Він каже, що я такий хлопець, якому ніщо ніколи не болить.
    – Авжеж, – кажу, – якщо хочете, я зараз посеред ночі побіжу з глеком.
    Всі троє сміються, радіють, Що я такий спритний. Тільки на очах у ма¬ми я бачу сльози. Та це вже стара історія – мама мусить плакати! Я б хотів знати: чи всі матері плачуть отак завжди, як моя мама?
    Нам щастить, нівроку, аж далі нікуди. Щодня посилюється спека. Про¬сто горить усе! Люди умлівають від спеки, діти падають, як мухи. Якби не склянка квасу, можна було б згоріти. Я повертаюся з глеком додому, не пе¬ребільшуючи, разів з десять на день.
    Мій брат Еля заглядає одним оком у бочку і каже, що там уже дно сві¬титься. Він знаходить вихід і доливає ще кілька відер води. Цей вихід я знайшов ще раніше за нього. Мушу вам признатися, що я те саме проробив уже кілька разів. Мало не щодня я завертаю до нашої сусідки Песі і даю кожному покуштувати по склянці нашого напою: її чоловікові, палітурни¬кові Мойші, даю дві склянки. Він добра людина. Усім дітям теж даю по склянці. Нехай і вони знають, який напій ми можемо виробляти. Сліпому дядькові я теж даю покуштувати склянку квасу. Шкода його. Він, бідолаш¬ний, каліка. Усім моїм знайомим я даю квас! Задурно, не беручи ні копійки. А щоб не було збитків, я доливаю глек водою. На кожну склянку квасу, яку даю задурно, доливаю дві склянки води.
    Те саме роблять і вдома. Наприклад, мій брат Еля випиває склянку квасу і одразу доливає водою. Він має рацію. Шкода копійки. Моя братова Бруха випиває дві склянки квасу: вона страх як любить квас мого брата Елі! І доливає одразу водою. Мати часом вип’є склянку квасу (її треба про¬сити, сама вона не візьме!) і знову одразу доливають водою: Одним словом, ми задурно не витрачаємо ні краплі і, хвалити Бога, заробляємо гарно. Мама сплатила багато боргів. Викупила кілька потрібних заставлених речей, по¬стіль нашу. У хаті з’явилися столик, стільці. На суботу ми вже маємо м’ясо, рибу і білі калачі. Мені пообіцяли на свято нові черевики. Здається, нікому не було так добре, як мені!
    Будьте пророком і вгадайте, що станеться таке лихо і наш напій спротивиться всім, хоч виливай його в помийницю! Щастя, що мене не забрали ще до поліції. Ви тільки послухайте, що сталося! Одного разу я заскочив із глеком квасу до нашої сусідки Песі. Всі взяли там по склянці квасу, і сам теж із ними за компанію. Підрахувавши, що мені бракує склянок дванадцять-тринадцять напою, я заскочив до сіней, де у них стоїть вода. Замість діжки з водою, я, певно, потрапив до балії, що в ній перуть білизну, і, плюхнувши склянок з пятнадцять-двадцять в глек, вибіг на вулицю з новою пісенькою, яку я сам придумав:
    – Люди, напій! Райська насолода! Таке щастя мені, вам і нам обом!
    Зупиняє мене один, сплачує копійку і наказує налити склянку квасу. Він випиває всю склянку і скривлюється.
    – Хлопчику, що це в тебе за напій?
    Я його не слухаю. Стоять ще двоє і ждуть, щоб я їм налив. Один випиває півсклянки, другий – третину. Вони платять, спльовують і йдуть геть. Ще один підносить стакан до губів, пробує і каже, що відгонить милом і що напій нібито солоний. Ще один, глянувши на склянку, віддає її мені з таким запитанням:
    – Що це в тебе?
    – Такий напій, – кажу я.
    – Напій? – озивається він до мене. – Смердота, а не напій!
    Один підходить, пробує і вихлюпує мені в обличчя. За хвилину збирається навколо мене цілий натовп чоловіків, жінок і дітей. Всі гомонять, махають руками, галасують. Помітив городовик, що зібрався натовп, підходить і запитує, в чім річ? Йому розповідають. Він підходить ближче, заглядає в глек і наказує, щоб я йому дав покуштувати. Я наливаю йому склянку квасу. Городовик відпиває, спльовує і сповнюється люті.
    – Де ти взяв такі помиї? – запитує він мене.
    – Це з книжки, – кажу я йому, – робота мого брата. Мій брат сам готує.
    – Хто твій брат? – запитує він мене.
    – Мій брат Еля, – відповідаю я.
    – Який Еля? – запитує він мене.
    – Мовчи, дурню, не наговорюй на брата! – шепочуть мені кілька чоловік воднораз.
    Здіймається галас, гармидер, тарарам. Щохвилини підходять нові люди. Городовик держить мене за руку і хоче одвести нас (мене і напій) просто до поліції. А галас стає ще більший: «Сирота. Бідна сирота!» – чую я з усіх боків. Серце мені підказує, що справа погана. Я дивлюсь на натовп, що навколо мене: «Люди добрі, згляньтесь!..» Дехто хоче всунути городовику в руку монету. Та він не бере. Тоді один старий дід із злодійкуватими очима каже мені:
    – Мотл! Виривайся з його рук і тікай! Я вириваюсь, беру ноги на плечі і гайда додому! Ні живий ні мертвий ввалююсь у хату...
    – Де глек? – запитує мене мій брат Еля.
    – У поліції! – відповідаю я йому і припадаю до матері з плачем.

    Ми їдемо до Америки


    Слухайте, ми їдемо до Америки! Де Америка? Не знаю. Знаю тіль¬ки, що далеко, страшенно далеко. Треба туди їхати й їхати так довго, аж поки приїдеш. А коли приїдеш, там є «Кестл-Гартл». Там у «Кестл-Гартлі» вас роздягають догола і заглядають вам у вічі. Як маєте здорові очі, добре, а як ні, їдьте, будь ласка, назад! У мене, здається, здорові очі. Один тільки раз мені боліли очі. Хлопці з школи спіймали мене, поклали на землю і насипа¬ли мені в очі тютюну. Ой, як їх лупцював мій брат Еля! Тепер у мене очі ясні, як кришталь. Бачите, з моєю мамою невесело! Так каже мій брат Еля. Хто винен у тому? День і ніч вона плаче. Відколи тато помер, вона ще не пере¬ставала плакати.
    – Бійся Бога! Ти зовсім не жалієш нас! Через тебе ми, не доведи Гос¬поди, змушені будемо всі їхати назад! Так дорікає їй мій брат Еля, а вона йому відповідає:
    – Дурна ти дитино! Хіба я плачу? Плачеться само собою, без мого ві¬дома.
    Так каже мама, витирає очі фартухом і береться до постелі, до поду¬шок. Треба пересипати всі подушки. Америка – країна, де немає подушок. Все є там, крім подушок. Як там люди сплять – не розумію, їм, мабуть, дуже незручно спати! Моя братова Бруха допомагає їй пересипати подушки. Ми маємо, нівроку, чимало подушок. Три великі перини, шість подушок і чоти¬ри маленькі подушечки. Байстрючки звуться вони. З усіх чотирьох мама робить одну подушку. Шкода! Я люблю маленькі подушечки більше, ніж великі. Я бавлюся з ними щоранку. Роблю з них «гаманове вухо», ковпаки.
    – Як приїдемо, Бог дасть, щасливо туди, ми знову пересиплемо їх у маленькі байстрючки.
    Так каже мама мені і моїй братовій Брусі, натякаючи їй, щоб вона теж так зробила. Моя братова Бруха теж так робить, хоч вона поїздкою незадоволена, їй важко розлучитися з батьками. Якби їй хто сказав торік; що дове¬деться їхати до Америки, вона б, каже, наплювала тому межи очі.
    – Якби мені хто сказав торік, що я буду вдовою... – так каже мама і по¬чинає плакати. Помічає мій брат Еля і зчиняє крик.
    – Знову плач? Хочеш, мабуть, усіх нас без ножа зарізати?!
    А тут ще принесла лиха година нашу сусідку Песю. Побачивши, що ми пересипаємо подушки, вона, мабуть, вирішила розважити нас і виступила з цілою промовою:
    – То ви, виходить, їдете таки до Америки? Дай Боже, щоб ви здоровенькі прибули туди і знайшли там своє щастя. У Бога все можливо. Ось поїхали мої родичі – Рива з її чоловіком Плелом. Вони пишуть, що мучаться, але влаштовують там своє життя... Скільки просиш, благаєш їх, щоб вони написали по-людському: де, коли і як? А вони відповідають: Америка – це країна для всіх. Кожен мучиться і влаштовує своє життя. Що можна їм сказати на це? Добре, що вони хоч пишуть. Перші місяці вони зовсім не писали, забули навіть, що ми існуємо на світі. Ми вже думали, що вони, боронь Боже, загинули в морі. Лише згодом, коли минуло багато місяців, прибула звістка, що вони вже, хвалити Бога, в Америці. Мучаться і влаштовують своє життя!.. Що й казати, варто пережити весь цей тарарам, все поламати, пересипати перини, їздити морем і таке інше!
    – Прошу вас, ви довго ще будете сипати солі на рани?
    Так нападає мій брат Еля на нашу сусідку Песю і дістає від неї у відповідь:
    Солі сипати? Диви-но, який розумний став! Він їде до Америки мучитись і влаштовувати своє життя! А ще не так давно я держала тебе на руках, няньчилась, морочилась з тобою. Ану, спитай лишень у своєї матері, що я натерпілася з риб’ячою кісткою, яку ти в дитинстві проковтнув у суботу під час обіду. Коли б я не вдарила тебе по потилиці раз, два, три, ти б тепер не їхав до Америки мучитись і влаштовувати своє життя!
    Наша сусідка Песя ще довго говорила б. Щастя, що мама втручається і лагідно звертається до неї:
    – Прошу вас, Песічко, душечко, серденько, любонько, будьте мені здорові, щасливі!..
    Далі мама не може говорити. Починає плакати. Мій брат Еля помічає, що вона плаче, і починає аж тремтіти з гніву. Він кидає роботу і вибігає з хати, грюкаючи дверима:
    – Хай воно западеться!
    У хаті в нас уже порожньо – пустка. В кімнаті повно пакунків та подушок. Подушок навалено мало не до стелі. Коли нікого немає, я видряпуюсь на всі подушки і зсковзую вниз, як на санчатах. Здається, що мені ніколи не було так добре, як тепер. Обіду давно вже не варять у нас. Мій брат Еля приносить з базару сушену рибку, і ми їмо її з цибулею. Рибка з цибулею – хіба є щось смачніше від цього? Наш товариш Пиня теж їсть з нами. Він завжди замріяний. Це ви знаєте. Думками він літає десь далеко. Але відколи ми їдемо до Америки, він зовсім здурів. Так каже про нього мама.
    Одна холоша в нього підгорнена вгору, одна, шкарпетка спущена вниз, кра¬ватка вже на спині. І коли входить до хати, він обов’язково мусить стукну¬тись у верхній одвірок лобом. Щоразу мама звертається до нього з тим са¬мим закидом:
    – Ти ж бачиш, що виріс такий високий, треба трохи нахилятись.
    – Він короткозорий, мамо!
    Отак виправдує його мій брат Еля, і вони вдвох ідуть покінчити з про¬дажем нашої половини хати. Треба тільки підписатись. Ми нашу половину хати давно вже продали. Її купив кравець Зиля. Не так скоро купує кравець хату! Дуже нудний оцей кравець Зиля! Спочатку він тричі на день приходив оглядати нашу половину хати сам один. Нюхав стіни, мацав димар, лазив на горище, оглядав дах. Потім він привів свою жінку, Миня звуть її. Коли див¬люсь на неї, я мушу сміятись. Теличку нашої сусідки теж звали «Миня». Обидві «Мині» мають однаковий вигляд. У телички Мині була біла морда і округлі очі. Миня кравцева теж така... Після цього кравець Зиля почав при¬водити фахівців оглядати хату. Здебільшого кравців. Кожний знаходив у нашій половині хати іншу ваду. Аж поки вирішили запросити Пишного тата, механіка Герш-Лейба. Механік Герш-Лейб знавець на хати. Він чесна людина. На нього можна звіритись. Герш-Лейб робить таку ласку, оглядає нашу половину хати з усіх боків. Він задирає голову, хоч він і так високий на зріст, зсуває шапку на маківку, чухає собі потилицю і каже:
    – Оця хата, щоб не збрехати, може простояти років із сто, якщо не бі¬льше.
    Вискакує наперед один кравець із знавців, приведених кравцем Зилею.
    – Авжеж! Аби пересипати її цеглою, підперти кількома добрими колодами, викроїти чотири нові стіни і пришити залізний дах, вона стоятиме і стоятиме, Бог дасть, до приходу Месії!
    Якби хто вилаяв механіка Герш-Лейба останніми словами або ошпарив цілим горщиком окропу, він би не так знавіснів. Він одно тільки допитував¬ся: «Звідки береться у цього паршивця, кравчука, волоцюги й шелихвоста таке зухвальство говорити з ним – механіком Герш-Лейбом, такою мовою, такими словами, у таких висловах і на такий манір?!» Я даремно радів: я був певний, що от-от почнеться бійка. Але втрутилися люди (скрізь сунуть носа «люди»!), їх розборонили, помирили і почали торгуватись. Зійшлися ціною, послали по горілку і взяли по чарці. Нам зичили, щоб ми поїхали здорові, і прибули здорові, і успіх мали там, заробили багато грошей та в щасливий час повернулись назад.
    Отакої! «Не скоро вертаються назад з Америки!» – каже мій брат Еля. І починається розмова про Америку. Механік Герш-Лейб запевняє, що ми всі, Бог дасть, повернемось назад з Америки. Якби не «призов», він не дозволив би Пині їхати до Америки. Америка, каже він, це фе! «Чим це, пробачте мені, Америка фе?» – запитує у нього кравець Зиля, – звідки ви знаєте, що Америка – паскудна країна?» Герш-Лейб відповідає йому, що він до цього своїм розумом додумався. Зиля просить його, щоб той пояснив, як він додумався до цього своїм розумом. Механік Герш-Лейб починає щось плескати язиком, пояснювати, як саме додумався, але слова у нього не в’яжуться, бо він уже напідпитку. Всі напідпитку. Всі почувають себе добре. Я теж. Тільки мама моя щохвилини ховає обличчя в фартух і витирає очі. Мій брат Еля дивиться на неї і каже їй тишком:
    – Розбійнице! Ти не жалієш очей своїх! Ти нас ріжеш!
    Тепер почалось нове – прощання. З хати до хати йдемо ми прощатись. Ми вже були у всіх наших родичів, сусідів і знайомих. У нашого свата, пекаря Йони, ми прогостювали цілий день. Наші свати приготували на нашу честь обід, скликали всіх родичів, подали пива на стіл. Мене посадили окремо з сестричкою моєї братової. Алта зветься вона. Вона старша за мене на один рік, і в неї дві кіски, заплетені ззаду бубликом. Мені колись ладили її за наречену. Відтоді, як тільки нас побачать разом, то кажуть: «Наречені!» Проте ми не соромимось розмовляти між собою. Вона запитує мене, чи писатиму їй листи з Америки? – Авжеж, писатиму листи з Америки!
    – Як ти писатимеш? Ти ж не вмієш писати?
    – Велике діло в Америці навчитися писати! – кажу я і засовую руки в кишені.
    Алта дивиться на мене і всміхається. Я знаю, чого вона всміхається. Вона мені заздрить, що я їду, а вона ні. Всі мені заздрять, навіть синок багатія Йосі – косоокий Генах ладен був би втопити мене в ложці води! Він зупиняє мене і вирячує на мене своє косе око:
    – Послухай-но ти! Ти їдеш до Америки?
    – Ага, їду до Америки.
    – Що ти там робитимеш? Ходитимеш по підвіконню? Щастя його, що мого брата Елі нема при цьому. Він би йому дав перцю за «ходити по підвіконню!» Я не хочу з ним заводитись, з отим лобурякою. Я йому тільки показую язика і біжу до нашої сусідки Песі попрощатися з її родиною. Не маленька родина! Я вже вам якось розповідав про них. Вісім синів – один до одного. Всі восьмеро оточують мене. Вони розпитують, чи задоволений я, що їду до Америки? Смішно слухати й нічого відповідати! Та що там казати! Їх завидки беруть. Більш за всіх мені заздрить Гершел, отой, якого прозивають «Вашті» за те, що в нього гуля на лобі. Він не спускає з мене очей, зітхає і каже мені: «Скільки цікавого ти побачиш на світі!»
    Так, я побачу багато цікавого на світі. Хоч би мерщій діждатися цього!
    Уже прибув Лейзер із своїми «огирами». Троє баских коней! Вони не можуть встояти на місці. Або вони тупають ногами, або порскають ніздрями і забризкують мені обличчя. Не знаю, що робити раніше: чи дивитись на коней, чи допомагати виносити пакунки й подушки до воза? А втім, я встигаю і те, і те: стою коло коней і дивлюсь, як виносять пакунки з подушками. Повний віз пакунків і подушок. Височенна купа перин!
    Час уже сідати і їхати. Аж сорок п’ять верст до залізниці. Всі вже тут: я, і мій брат Еля, і братова Бруха, і наш товариш Пиня, і його жінка Тайбл, і всі родичі їхні: Пинин батько механік Герш-Лейб, його дядько годинникар Шнеєр, тесть і теща Пині – мірошник з мірошничихою і дочка тітки Крейни, ота, що з пташиним лицем, і навіть старий дід реб Геся теж прийшов напутити Пиню, як йому поводитися в Америці.
    З наших родичів були тільки наші свати – пекар Йона із своїми синами. Шкода, що я вас досі з ними не познайомив. Тепер ніколи. Ми їдемо до Америки. Всі крутяться навколо нас, дивляться на нас, дають нам поради, як остерігатися злодіїв.
    – В Америці немає злодіїв.
    Так каже мій брат Еля і мацає себе за кишеню, яку мама пришила йому в такому місці, що жоден злодій ніколи не здогадається. Там лежать усі гроші, виторгувані нами за нашу половину хати. Мабуть, там цілий шмат грошей. Бо всі запитують у нього, чи він хоч добре заховав гроші.
    – Добре! Добре! Не турбуйтеся! – каже мій брат Еля. Йому вже просто обридло давати кожному звіт про гроші.
    Всі кажуть, що пора прощатись. Кожен починає готуватись до прощання. Дивляться – нема мами! Де мама? Ніхто не знає, де мама! Мій брат Еля не тямиться.
    Наш товариш Пиня зовсім загубив краватку. Лейзер спокою не дає. Він каже, що ми можемо спізнитись на поїзд. Стривайте! Он іде мама. Обличчя її червоне. Очі опухлі. Мій брат Еля кидається до неї!
    – Що з тобою? Де була?
    – На кладовищі, прощалася з татом.
    Мій брат Еля відвертається вбік. Всі заніміли. Відколи ми їдемо до Америки, це вперше приходить тато мені на пам’ять. Серце заніміло. Я собі думаю: «Всі їдуть до Америки, а тато, бідолашний, залишається тут на кладовищі зовсім самотній… Довго міркувати мені не дають. На мене гукають і наказують лізти на воза. Як я можу вилізти на такого високого воза з такою купою перин? Та є вихід: Лайзер підставляє мені широку спину. Раптом починаються поцілунки і плач. Голосять гірше, ніж у піст. Більш за всіх плаче мама. Вона падає нашій сусідці Песі на шию і каже: «Ви були мені сестрою, відданішою за сестру!..» Наша сусідка Песя не плаче, тільки її гладке підборіддя тремтить, і великі, в горошину завбільшки, сльози котяться по товстих лисніючих щоках. Всі вже розцілувались, тільки Пиня ще ні. Споглядаючи, як Пиня цілується, – не треба театру. Він недобачає, тому не влучає куди слід. Або поцілує в бороду, або в кінчик носа, або зовсім буцається лобом: Крім того, він ще має звичку; коли йде, то він підстрибує і спотикається, зачіплюючись за власну ногу. Кажу вам, коли дивитися на Пиню, можна луснути зо сміху!
    Хвалити Бога, ми вже на возі. На перинах і між перинами сидять мама, Бруха і Тайбл. Навпроти – мій брат Еля і наш товариш Пиня, я з Лейзером попереду. Мама навіть хоче, щоб я сів у неї в ногах. Але мій брат Еля каже, що там мені буде краще. Авжеж, мені буде краще. Так сидячи, я бачу весь світ, і весь світ бачить мене. Лейзер береться за батіг. Всі ще прощаються. Жінки плачуть.
    – Бувайте здорові!
    – Їдьте здорові!
    – Пишіть нам про своє здоров’я.
    – Хай вам щастить!
    – Не забувайте нас!
    – Пишіть щотижня! Бога ради, листа щотижня!
    – Вітайте Мойшу, Басю, Злату, Хану-Перл, Сару-Рохл з їхніми дітьми!
    – Неодмінно! Бувайте здорові! Бувайте здорові! Так кричимо всі ми з воза, і я б міг заприсягтись, що ми вже їдемо. Лейзер добре почастував усіх трьох «огирів» батогом. Одного він окремо оперіщив пужалном. Колеса крутяться, ми похитуємось, трясемось. Я підстрибую і мало не падаю з воза на землю від радості. Мене так і підносить, щось лоскоче в горлі. Хочеться співати. Ми їдемо, їдемо, їдемо до Америки!
    (Переклад Євгена Райцина)


    Запитання і завдання


    І рівень


    1. Розкажіть, як хлопчик Мотл зустрічав весну.
    2. Чому малого хлопця так тягнуло до сусідської телички Мині?
    3. У якому стані перебуває батько Мотла – кантор Пейсі?
    4. Яким чином рідні рятують голову родини?
    5. Перекажіть близько до тексту, як мама і брат Еля продавали скляну шафу?
    6. У чому Мотл вбачав справжній рай?
    7. Яким було життя хлопчика у кантора Герш-Бера?
    8. Чому Мотл хотів утекти від кантора?
    9. Чому брат Еля забирає Мотла додому?
    10. Як хлопчик Мотл і його брат Еля читали кадиш за батьком?
    11. Як хлопчик розповідає про свій стан сирітства?
    12. Якою була реакція присутніх на читання кадиша Мотлом у синагозі?
    13. Що означає, за Мотлом, «ловити рибу»?
    14. Як брат Еля навчився варити добрий напій?
    15. Яких успіхів досяг хлопчик Мотл у продажі квасу?
    16. З якої причини квас спротивився споживачам?
    17. Як у родині хлопчика Мотла готувалися їхати до Америки?
    18. Розкажіть, як родина продавала половину хати.
    19. Про що розмовляли Алта і Мотл?
    20. Перекажіть сцену прощання родини Мотла з родичами і знайомими.
    21. Як сприйняв хлопчик Мотл переїзд до Америки?

    ІІ рівень


    1. Як узгоджується псевдонім письменника з головними проблемами його творчості?
    2. Який же він хлопчик Мотл? Чи подобається він вам і, якщо так, то чим?
    3. Чи відчуває Мотл радість життя, незважаючи на труднощі?
    4. У чому полягає життєва трагедія хлопчика?
    5. Як автор долає у творі трагічне?
    6. Від якої особи ведеться оповідь у творі?
    7. Звідки черпав свій оптимізм хлопчик Мотл?
    8. Чи варто було, на вашу думку, родині хлопчика Мотла перебиратися до Америки? Спробуйте уявити, якою буде їх доля за океаном?

    ІІІ рівень


    1. Складіть перелік питань для інтерв’ю з героєм повісті Шолом-Алейхема «Хлопчик-Мотл».
    2. Доведіть, що художній твір Шолома-Алейхема «Хлопчик Мотл» – повість.
    3. Розкажіть, змінивши особу розповіді, про роботу Мотла у кантора Герш-Бера.
    4. Спробуйте розказати про ставлення автора до головного героя свого твору.
    5. Розкрийте майстерність Шолома-Алейхема у побудові діалогів у повісті «Хлопчик Мотл» (на прикладі 1-2 діалогів).
    6. Як ви б змогли пояснити думку онучки Шолома-Алейхема, американської письменниці Бел Кауфман, авторки відомого роману «Уверх по сходах, що ведуть вниз»: «Шолом-Алейхем залишив нам у спадок любов і сміх – любов до простого народу й сміх перед лицем нещастя. А це багатий спадок».

    Твій друг – комп’ютер


    1. Шолом-Алейхем. Вікіпедія.
    2. Шолом-Алейхем. Електронна єврейська енциклопедія.
    3. Шолом-Алейхем. Літературна сторінка Шолом-Алейхема в бібліотеці Бердичева.
    4. Шолом-Алейхем. Кинопоиск.
    5. «Хлопчик Мотл» Шолом-Алейхем.

    Скарбничка літературного ерудита


    Оповідач – особа в прозовому художньому творі, від імені якої письменник веде розповідь про людей і події. Автор може називати або не називати оповідача, але завжди наділяє його рисами характеру, що проявляються у манері говорити, у ставленні до людей і подій, про які йдеться у творі.
    Повість – прозовий твір, за обсягом більший, ніж оповідання. У повісті зображується низка подій в житті головного героя, а також детально змальовуються пов’язані з ним персонажі.все для dle
    Просмотров: 6 111
    Комментариев: 0
    Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.
     
    Другие новости по теме:


    Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.