Меню
Світова література

5 клас
6 клас
7 клас
8 клас

Интегрированный курс

5 класс
6 класс

Виразне читання

Теорія
Практика

Шкільний конферанс

Основи школи юного конферансьє

Школа юного диктора

Основи школи юного диктора

Вивчення лірики

Олександр Твардовський - Лірика
Роберт Льюїс Стівенсон - Лірика
Олександр Пушкін - Лірика
Франческо Петрарка - Лірика
Адам Міцкевич - Лірика
Шандор Петефі - Лірика
Пейзажна лірика Алкмана, Гете, Лермонтова
Публій Овідій Назон - Лірика
Михайло Лермонтов - Лірика
Іван Крилов - Лірика

Методичний практикум

Схема самоаналізу уроку
Поетичне відлуння
Типи аналізу твору
Технологічна модель уроку
Кабінет літератури
Глосарій

Робота з портретом

Портреты А.П. Чехова
Портреты Л.Н. Толстого
Портреты Ф.М. Достоевского
Портреты Н.В. Гоголя
Портреты Ф.И. Тютчева
Портреты А.С. Пушкина
Портреты И.А. Крылова
Портреты Эзопа
Портреты М.Ю. Лермонтова
Работа с портретом писателя на уроках литературы. Предисловие

Презентації

Гаррієт Бічер-Стоу. "Хатина дядька Тома". Презентація
Композиція твору. Презентація
Життя і творчість Шолом–Алейхема. Презентація
Пауль Маар - презентація
Ярослав Гашек
Рюноске Акутаґава. "Павутинка" - презентація
Анна Гавальда - презентація

Популярні статті
    Розповісти друзям


    О. Генрі. Вождь червоношкірих.

    О. ГЕНРІ

    (1862 – 1910)

    О. Генрі. Вождь червоношкірих.

    Геній тонкого гумору


    О. Генрі – псевдонім Вільяма Сіднея Портера, американського письменника, визначного майстра короткого оповідання, автора 273 новел.
    Народився майбутній письменник у містечку Грінзборо, в Північній Кароліні, в сім’ї лікаря. Коли Вільяму було три роки, від туберкульозу померла його мати. До виховання хлопчика долучилася його тітка. Після закінчення школи юнак йде працювати учнем до свого дядька-аптекаря. Він часто буває у заснованому при аптеці клубі дотепників. Полюбивши жарти, Вільям пробує сам видавати гумористичну газету, в якій друкує свої оповідання та гуморески, що звеселяли місцевих жителів.
    У 20-річному віці Вільям залишає рідне місто і відправляється в Техас. У пошуках заробітку одна за одною міняє різні професії. Певної душевної і матеріальної рівноваги досягає тоді, коли його беруть на роботу у невеличкий банк. Вільям одружується, і в сім’ї Портерів народжується дочка. Та щастю не судилося бути довгим. Перед ревізією у банку виявилась нестача великої суми грошей. Не бажаючи мати справи з правосуддям, Портер виїжджає в Південну Америку. Але коло мандрів розриває сумна звістка: тяжко захворіла дружина. Любов виявилась сильнішою від інстинкту самозбереження, і Портер повертається додому. Його заарештували під час похорону дружини, і після суду він змушений був відбути кілька років ув’язнення (1898-1901).
    Сюрпризом долі можна вважати те, що письменницький талант Вільяма Портера почне по-справжньому розкриватися саме під час його перебування в тюрмі штату Огайо. Арештант номер 34627, жадаючи заробити хоч якісь гроші для різдвяного подарунку дочці, подає до друку в один із місцевих журналів оповідання “Різдвяний подарунок Свистуна Діка”. Особливо не турбуючись про вибір псевдоніма, Портер підписується першим ліпшим ім’ям – О. Генрі. (Сам письменник стверджував, що ім’я Генрі взято ним із колонки світських новин у газеті, а ініціал О. він вибрав як найпростішу букву). Вільям Портер не міг і подумати, що це ім’я принесе йому славу не тільки серед сучасників, а й поставить у ряд безсмертних корифеїв світової літератури. Під кінець ув’язнення О. Генрі був уже відомий своїми оповіданнями по всій Америці.
    Його перша збірка новел “Королі і капуста” вийшла у 1904 році. А потім будуть “Чотири мільйони” (1906), “Серце заходу” (1907), “Голос міста” (1908), “Дороги долі” (1909) та ін.

    Новели О. Генрі напрочуд захоплюючі і дотепні. Він вміє зразу завоювати увагу читача і тримає його цікавість до кінця оповіді. Кожна новела має в собі якусь таємницю, і читач намагається її розгадати, але як ми не напружуємо свою уяву, розгадка завжди виявляється не такою, як ми чекали. І ми ще раз переконуємося у невичерпній винахідливості автора і його безмежній фантазії.
    Майстерність О. Генрі полягає в умінні письменника так скомбінувати реальні життєві явища, що вони постають перед читачем у незвичайному вигляді. О. Генрі ніби грає несподіванками.
    Більшості його оповідань притаманний глузливий тон. Поведінка героїв, а інколи навіть досить серйозні життєві явища постають в комічному світлі. Але сміх О. Генрі винятково добродушний. Письменник ніколи не насміхається над фізичними вадами людей, над справжніми їх нещастями. Сміх О. Генрі благородний, бо в його основі лежить глибока віра в людину, любов до неї і ненависть до всього, що спотворює людське життя.
    Просто вражаючою можна назвати винахідливість О. Генрі у створенні фіналів новел. І дійсно, побудова новел підпорядкована такому викладу подій, який веде до подвійної розв’язки: першої – удаваної, і лише потім справжньої.
    Взяті спільно, твори О. Генрі складають своєрідну гумористичну енциклопедію всього американського життя.

    ВОЖДЬ ЧЕРВОНОШКІРИХ


    Здавалося, що це вигідне діло. Але не кваптеся, дайте я вам усе розповім. Ми вдвох – Білл Дрісколл і я – були на Півдні, в штаті Алабама. Це там нам прийшла в голову думка про викрадення дітей. Як казав потім Білл, це сталося «в момент тимчасового потьмарення розуму»; але здогадались ми про це багато пізніше.
    Є там таке собі містечко, пласке, як млинець, і, певна річ, зветься воно Вершина. Жителі його – неполохлива і самовдоволена порода селян, які завжди юрмами збираються на сільських святах.
    У нас із Біллом було близько шестисот доларів об’єднаного капіталу, а треба було ще рівно дві тисячі, щоб зайнятися перепродажем земельних ділянок у Західному Іллінойсі. Ми все обговорили, сидячи на східцях перед дверима готелю. Чадолюбство, казали ми, сильно розвинене у напівсільських місцевостях. І тому, та ще й з інших причин, викрадання краще було б здійснити саме тут, а не в радіусі дії газет, які розсилають усюди переодягнених своїх репортерів, створюючи непотрібний розголос. Ми знали, що Вершина не могла б послати в погоню за нами нічого страшнішого, ніж констеблів , можливо, кількох сентиментальних собак-шукачів і двох-трьох викривальних заміток у «Щотижневому бюджеті фермера». Здавалося, має бути непогано.
    Ми вибрали своєю жертвою єдиного сина одного з видних городян на прізвище Ебенезер Дорсет. Батько – людина солідна і скупа – полюбляв прострочені закладні, був ревним і чесним збирачем пожертвувань у церкві. Син – хлопчисько років десяти, з обличчям у ластовинні і волоссям такого кольору, як ото обкладинка журналу, що його купують у кіоску, поспішаючи до поїзда. Ми з Біллом сподівалися, що за викраденого синка нам пощастить витягти з Ебенезера дві тисячі доларів до останнього цента. Але заждіть, я вам усе розповім.
    Приблизно за дві милі від містечка стоїть невелика гора, вкрита густою кедриною. На другому схилі цієї гори є печера. Там ми склали провізію.
    Якось увечері, після заходу сонця, ми проїхали в шарабані повз будинок старого Дорсета, Хлопчисько був на вулиці і кидав камінням у котеня, що сиділо на паркані.
    – Гей, хлопчику! – озвався Білл. – Хочеш цукерок і покататись?
    Хлопчисько поцілив Біллу в самісіньке око куском цеглини.
    – Це обійдеться старому в п’ятсот доларів, – сказав Білл, перелазячи через колесо.
    Хлопчисько бився, як бурий ведмідь середньої ваги, але ми все-таки заштовхнули його на дно шарабана і поїхали. Відвезли хлопця в печеру, а коня я прив’язав у кедрині. Коли зовсім стемніло, я одвіз шарабан у невеличке село, де ми його наймали, миль за три від нас, а звідти прогулявся пішки назад до гори.
    Коли я прийшов, Білл заліплював пластиром синці і садна на своїй фізіономії. За великою скелею біля входу до печери горіло вогнище і хлопець з двома яструбиними перами у своєму рудому волоссі стежив, як кипить кава у казанку. Підходжу я ближче, а він націлив на мене палицю і каже:
    – А, клятий блідолиций, ти насмілився прийти у табір Вождя Червоношкірих, грози рівнин?
    – Зараз він ще нічого, – каже Білл, закачуючи штани і оглядаючи синці на ногах. – Ми граємо у індіанців. Цирк порівняно з нами – все одно, що види Палестини у проекційному ліхтарі. Я старий мисливець Хенк, полонений Вождя Червоношкірих, і завтра на світанку з мене мають зняти скальп. Святий Джеронімо! Цей хлопець здорово брикається!
    Так, сер, здавалося, що хлопчисько почував себе тут чудово, йому подобалось жити за містом, у печері, він геть забув, що сам полонений. Мене він зразу ж охрестив Зміїним Оком та Шпигуном і оголосив, що, коли його хоробрі воїни повернуться з походу, мене, тільки-но зайде сонце, засмажать на вогнищі.
    Потім ми сіли вечеряти, і хлопчисько, напхавши повен рот бекону та хліба, почав базікати. Він виголосив щось на зразок застольної промови приблизно такого змісту:
    – Мені тут дуже подобається. Досі я ніколи не жив у лісі, але одного разу у мене був ручний опосум , а на минулий день народження мені минуло дев’ять років. Ненавиджу ходити до школи. Щури зжерли шістнадцять штук яєць рябої курки тітки Джіммі Телбота. А чи є тут у лісі справжні індіанці? Я хочу ще підливи. Вітер дме тому, що дерева хитаються? У нас було п’ятеро щенят. Хенк, а чого у тебе такий червоний ніс? У мого батька сила-силенна грошей. А зірки гарячі? В суботу я двічі побив Еда Уокера. Не люблю дівчат! Жабу так просто не впіймаєш, треба ловити на мотузок. Бики ревуть чи ні? А чому апельсини круглі? А ліжка, щоб спати, у вас є в цій печері? У Амоса Меррея шість пальців на нозі. Папуги можуть говорити, а мавпи і риби ні. Дюжина – скільки це буде?
    Кожні кілька хвилин він згадував, що він червоношкірий, і, схопивши дрюка, який заміняв йому рушницю, підкрадався навшпиньки до входу в печеру поглянути, чи нема поблизу розвідників ненависних блідолицих. Час од часу він викрикував свій воєнний клич, від якого старий мисливець Хенк тремтів усім тілом. Цей хлопчисько з самого початку залякав Білла.
    – Вождь Червоношкірих, – кажу я йому, – а додому тобі не хочеться?
    – А що там робити? – відповідає він. – Дома нема нічого веселого. Я дуже не люблю ходити до школи. Мені подобається жити в лісі. Ти не відведеш мене назад додому, Зміїне Око?
    – Поки що ні, – кажу. – Ми ще поживемо тут, у печері.
    – Добре, – каже він. – Це просто чудово! Ніколи в житті мені не було так весело!
    Ми полягали спати годині об одинадцятій. Розстелили на землі кілька ковдр, поклали посередині Вождя Червоношкірих, самі полягали з обох боків від нього. Ми зовсім не боялися, що він утече. Він не давав нам заснути години три: тільки-но щось трісне в кущах або зашелестить листя, його юна уява одразу ж малювала йому банду розбійників, яка підкрадається до печери, – тоді він підстрибував, хапався за свою рушницю і кричав Біллу чи мені у вухо: «Тихше, приятелю!» Я заснув тривожним сном і уві сні бачив, ніби мене викрав і прикував ланцюгами до дерева лютий пірат з рудим волоссям.
    На світанку мене збудив страшний вереск Білла. Це не були крики, чи виття, чи гикання, чи ревіння, яких можна було сподіватися від голосових зв’язок чоловіка, – ні, це був просто непристойний, жахливий, принизливий вереск, так верещать жінки, коли побачать привид або гусінь. Страшно чути, як на світанку в печері нестримно верещить сильний, гладкий і відчайдушний чоловік.
    Я схопився, щоб побачити, що діється. Вождь Червоношкірих сидів у Білла на грудях, ухопивши однією рукою за його волосся. В другій руці він тримав гострого ножа, яким ми звичайно різали бекон, і діловито й недвозначно намагався зняти з Білла скальп, виконуючи вирок, який виніс йому вчора увечері.
    Я відібрав у хлопчиська ножа і примусив його знову лягти. Проте саме з цього моменту дух Білла був зломлений. Він ліг на своєму краї постелі, одначе відтоді вже ніколи не спав, поки хлопець був з нами. Я трохи задрімав, але перед сходом сонця згадав, що Вождь Червоношкірих обіцяв, як тільки зійде сонце, засмажити мене на вогнищі. Я не нервував і не боявся, та все-таки підвівся, закурив люльку і прихилився до скелі.
    – Чого це ти так рано прокинувся, Семе? – спитав Білл.
    – Я? – перепитую. – Щось у мене плече болить. Думаю, якщо посиджу, то, може, легше стане.
    – Брехун ти, – каже Білл. – Боїшся. Він обіцяв спалити тебе, як зійде сонце, і ти боїшся, що він це зробить. І зробив би, якби знайшов сірника. Хіба це не жахливо, Семе? Невже ти думаєш, що хтось платитиме гроші за те, щоб повернути додому таке чортеня?
    – Авжеж, – кажу я. – Саме таких хуліганів завжди до безтями люблять батьки. А тепер ви з Вождем вставайте і варіть сніданок, а я піднімусь на гору і зроблю розвідку.
    Я зійшов на вершину маленької гори і окинув поглядом місцевість довкола. З того боку, де місто, я сподівався побачити, як натовп дужих фермерів, озброєних косами та вилами, розшукує підлих викрадачів дітей. А натомість побачив мирний пейзаж, на якому вирізнявся тільки якийсь чоловік, що орав сивим мулом. Ніхто не обмацував баграми дно річки, не видно було і вершників, які роз’їжджали б туди й сюди, повідомляючи безутішних батьків, що досі нічого не знайдено. Сонний лісовий спокій наповнював ту частину Алабами, яка була перед моїми очима.
    – Може, ще не помітили, що вовки вкрали ніжне ягнятко з кошари. Боже, допоможи вовкам! – сказав я і почав спускатися з гори снідати.
    Підійшовши до печери, я побачив, що Білл, важко дихаючи, притулився до скелі, а хлопець цілиться кинути в нього каменюку завбільшки майже з кокосовий горіх.
    – Він засунув гарячу картоплину мені за комір, – пояснив Білл, – а потім роздавив її ногою. Я нам’яв йому вуха. Рушниця з тобою, Семе?
    Я відібрав у хлопця камінь і так-сяк уладнав цю суперечку.
    – Я тобі це запам’ятаю, – каже хлопчисько Біллові. – Ніхто і ніколи не бив Вождя Червоношкірих, не поплатившись за це. Стережись тепер!
    Після сніданку хлопець виймає з кишені кусок шкіри, обмотаний шворкою, і виходить з печери, на ходу розмотуючи її.
    – Що це він тепер замишляє? – непокоїться Білл. – Семе, ти не думаєш, що він утече?
    – Цього можна не боятись, – відповідаю я. – Він, здається, не такий уже домосід. Але нам треба вже розробляти якийсь план щодо викупу. В містечку не помітно великого хвилювання з приводу його зникнення; можливо, вони ще не усвідомили, що його нема. Рідні, може, думають, що хлопець провів ніч у тітки Джейн або у когось із сусідів. У всякому разі сьогодні його почнуть шукати. Сьогодні ввечері ми пошлемо листа його батькові і зажадаємо дві тисячі доларів за його повернення.
    В цю мить ми почули щось, наче бойовий клич – такий клич, певно, видав колись Давид, нокаутувавши чемпіона Голіафа. Виявляється, Вождь Червоношкірих витяг з кишені пращу і тепер розкручував її над головою.
    Я нахилився й почув важкий глухий стук і щось, наче зітхання коня, коли з нього знімають сідло. Чорний камінь, завбільшки з яйце, влучив Біллові якраз позаду лівого вуха. Він весь якось обм’як і впав прямо у вогнище, на каструлю з гарячою водою для миття посуду. Я витяг його і з півгодини поливав йому голову холодною водою.
    Мало-помалу Білл отямився, підвівся, помацав себе за вухом та й каже:
    – Семе, знаєш, хто мій улюблений герой у Біблії?
    – Зажди, – кажу я. – Потроху опритомнієш.
    – Цар Ірод, – каже він. – Ти ж не підеш, не залишиш мене тут самого, Семе?
    Я вийшов з печери, піймав хлопчиська і тряс доти, доки всі його веснянки не заторохкотіли одна об одну.
    – Якщо ти будеш погано поводитись, – кажу йому, – я тебе зараз же відішлю додому. Ну, слухатимешся чи ні?
    – Я тільки пожартував, – відповідає він, похнюпившись. – Я й не думав кривдити старого Хенка. А за що він мене вдарив? Я добре поводитимусь, Зміїне Око, якщо ти не відішлеш мене додому і дозволиш мені сьогодні грати в розвідників.
    – Я не знаю, що то за гра, – кажу. – Це ви вирішуйте з містером Біллом. Сьогодні ви гратимете вдвох. Я зараз піду ненадовго в деяких справах. Тепер іди в печеру, помирись із ним, попроси вибачення за те, що ти його вдарив, а ні, то зараз же підеш додому.
    Я примусив їх потиснути один одному руки, а потім одвів Білла вбік і сказав, що йду у невеличке село Поплар-Ков, за три милі від печери, і з’ясую, як у містечку ставляться до викрадення хлопця. Крім того, я думаю, що краще надіслати в цей же день старому Дорсету безапеляційного листа з вимогою викупу, повідомляючи в ньому, як той викуп треба заплатити.
    – Знаєш, Семе, – каже Білл, – я готовий іти за тобою у вогонь і воду, я й оком не повів би під час землетрусу, гри в покер, вибухів динаміту, поліцейських облав, нападів на поїзди і циклонів. Я ніколи нічого не боявся, поки ми не викрали цю ракету, яку чомусь називають хлопцем. Він мене доконав. Ти ж не залишиш мене з ним надовго, Семе?
    – Я повернуся десь після полудня, – кажу я. – Твоє діло розважати і заспокоювати дитину, поки я прийду. А тепер напишімо старому Дорсету листа.
    Білл і я взяли папір та олівець і почали складати, листа, поки Вождь Червоношкірих, загорнувшись у ковдру, важно походжав туди й сюди, охороняючи вхід до печери. Білл слізно умовляв мене призначити викуп тільки півтори тисячі доларів замість двох.
    – Я зовсім не намагаюсь принизити прославлені з моральної точки зору батьківські почуття, але ми маємо справу з людьми, а яка людина віддасть дві тисячі доларів за цього обсипаного ластовинням дикого кота! Я хотів би ризикнути: хай буде півтори тисячі доларів. Різницю можна віднести за мій рахунок.
    Щоб втішити Білла, я погодився, і ми з ним разом склали такого листа:
    «Ебенезеру Дорсету, есквайру .
    Ми надійно сховали вашого сина далеко від міста. Будь-які спроби знайти його – ваші чи навіть найдосвідченіших детективів – марні. Остаточні і єдині умови, на яких ви можете повернути собі його, такі: ми вимагаємо за його повернення півтори тисячі доларів великими купюрами; гроші мають бути сьогодні опівночі на тому ж місці і в тій же коробочці, що й ваша відповідь, – де саме, буде сказано нижче. Якщо ви згодні на ці умови, пошліть вашу письмову відповідь з ким-небудь сьогодні о пів на дев’яту вечора. За бродом через Совиний ручай по дорозі на Поплар-Ков є три великих дерева на відстані близько ста ярдів одне від одного, біля самої огорожі пшеничного поля праворуч. Під стовпом цієї огорожі, проти третього дерева, буде сховано картонну коробочку.
    Ваш посланець покладе відповідь у цю коробочку і негайно повернеться до міста.
    Якщо ви спробуєте нас видати або не виконати вимог, які ми виклали, ви більше ніколи не побачите свого сина.
    Якщо заплатите гроші, як ми цього вимагаємо, він повернеться до вас живий і здоровий через три години. Ці умови остаточні, і, якщо ви їх не приймете, ніяких дальших спроб встановити з вами зв’язок ми не робитимемо.
    Два одчайдушних чоловіки».

    Я надписав адресу Дорсета, поклав листа в кишеню і вже зібрався рушити, коли цей хлопчисько підходить до мене і каже:
    – Ей, Зміїне Око, ти казав, що мені можна грати у розвідників, поки тебе не буде.
    – Грай собі, –відповідаю. – Ось містер Білл з тобою пограє. А що воно за гра така?
    – Я розвідник, – пояснює Вождь Червоношкірих, – і повинен скакати до укріплення, щоб попередити поселенців про те, що йдуть індіанці. Мені вже набридло самому бути індіанцем. Я хочу бути розвідником.
    – Гаразд, – кажу я. – Така забава начебто нешкідлива. Я думаю, містер Білл допоможе тобі поламати плани цих докучливих дикунів.
    – А що я маю робити? – питає Білл, підозріливо позираючи на хлопчину.
    – Ти будеш моїм конем, – каже розвідник. – Ставай навкарачки. Як же я без коня прискакаю до укріплення?
    – Ти вже краще розваж його, поки здійснимо наш план, – кажу я. – Пограйся трохи.
    Білл стає навкарачки, і в очах у нього з’являється такий вираз, як у кролика, що попав у пастку.
    – А чи далеко звідси до того укріплення, хлопче? – питає він хрипким голосом.
    – Дев’яносто миль , – відповідає розвідник. – І ти повинен поспішати, щоб встигнути туди вчасно. Ну, рушай!
    Розвідник стрибає Біллові на спину і лупцює п’ятами його в боки.
    – Ради бога, – каже Білл, – повертайся назад, Семе, якомога скоріше! Я думаю, нам не треба було вимагати більше ніж тисячу. Слухай, перестань бити мене ногами, а то я зараз встану і задам тобі перцю!
    Я попрямував у Поплар-Ков, посидів там біля пошти і в крамниці, побалакав з фермерами, які приходили по покупки. Один бородань розповів, що він чув, ніби все місто наполохане тим, що у старого Ебенезера Дорсета хлопець зник чи, може, його вкрали. Саме це мені й треба було знати. Я купив трохи тютюну, поцікавився між іншим ціною на горох, непомітно вкинув листа у поштову скриньку і пішов. Поштмейстер сказав мені, що за годину через село проїде листоноша і забере пошту до міста.
    Коли я повернувся назад до печери, ні Білла, ні хлопчиська ніде не було видно. Я роздивився у околицях печери, раз чи два навіть гукнув, але ніхто мені не відповів. Я закурив люльку і сів на порослий мохом камінь, чекаючи, що буде далі.
    Десь за півгодини в кущах почув я шелест і на невеличку галявину перед печерою вийшов, шкутильгаючи, Білл. Позад нього крався наш хлопчисько, ступаючи безшумно, як розвідник, і посміхаючись до самісіньких вух. Білл зупинився, зняв капелюха й витер лице червоною хусткою. Хлопець став футів за вісім позад нього.
    – Семе, – каже Білл, – я думаю, ти вважатимеш мене зрадником, але я нічого не міг вдіяти. Я доросла людина, не без мужності, вмію і захистити себе, проте бувають випадки, коли і самовпевненість, і самовладання йдуть прахом. Хлопець пішов. Я відіслав його додому. Кінець. Давно колись були мученики, – вів далі Білл, – які готові були скоріше прийняти смерть, аніж відмовитись від своєї улюбленої професії. Але нікого з них не піддавали таким надприродним тортурам, як мене. Я намагався зберегти вірність нашим грабіжницьким звичаям, але дійшов до краю.
    – Що сталося, Білл? – питаю.
    – Я проскакав усі дев’яносто миль до укріплення, ні на дюйм менше, – відповідає Білл. – Потім, коли поселенців урятували, мені дали вівса. Пісок – зовсім не смачна заміна вівса. А тоді цілісіньку годину я мусив пояснювати йому, чому нічого нема у дірках, чому дорога йде в обидві сторони і чому трава зелена. Кажу тобі, Семе, людина не може цього витримати. Я схопив його за комір і стягнув з гори. Дорогою він брикався, і тепер ноги у мене нижче колін геть у синцях; крім того, він двічі, а може, й тричі вкусив мене за великий палець, і тепер доведеться припікати чимось руку. Але він пішов, – мовить далі Білл, – пішов додому. Я показав йому дорогу до міста і дав такого стусана, що він зразу ж опинився футів, мабуть, на вісім ближче до міста. Жаль, що ми втрачаємо викуп, але треба було вибирати: або це, або Білл Дрісколл попав би в божевільню.
    – Білле, – озиваюсь я, – у вашому роді, здається, не було хворих на серцеві хвороби, правда ж?
    – Ні, – відповідає Білл, – нічого хронічного, за винятком малярії та нещасних випадків. А чому ти питаєш?
    – Тоді можеш обернутись, – кажу, – і глянути, що в тебе за спиною.
    Білл обертається, бачить хлопчиська, блідне, важко плюхається на землю і починає без усякої мети хапатися за траву і дрібненькі трісочки. Цілу годину я боявся, що він збожеволіє. Потім сказав йому, що, на мою думку, треба негайно кінчати з усім цим, що ми встигнемо одержати викуп і чкурнути звідси ще до півночі, якщо старий Дорсет погодиться на нашу пропозицію. Тоді Білл підбадьорився навіть настільки, що всміхнувся через силу хлопцеві і пообіцяв зображати росіян у війні з японцями, як тільки почуватиме себе трохи краще.
    У мене був план, як одержати викуп, не ризикуючи, що супротивна сторона схопить нас, і цей план схвалив би кожен професійний викрадач. Дерево, під яким мали залишити відповідь, а потім і гроші, стояло біля дороги; понад дорогою тягнулась огорожа, а за нею по обидва боки – великі голі поля. Якби того, хто прийде по лист, підстерігала банда констеблів, вони б побачили його здаля посеред поля або на дорозі. Але де там! О пів на дев’яту я сидів уже на дереві, сховавшись не гірше деревної жаби і чекаючи на посланця.
    Рівно в призначений час під’їжджає на велосипеді хлопець-підліток, знаходить картонну коробочку під стовпом огорожі, вкладає туди згорнутий папірець і, натискаючи на педалі, мчить назад до міста.
    Я почекав ще годину і впевнився, що все зроблено чесно: ніякої пастки не було. Тоді я зліз з дерева, витяг записку, прокрався вздовж огорожі до самого лісу і ще за півгодини був у печері. Розгорнув записку, підсунувши ближче до ліхтаря, і прочитав її Біллу. Вона була написана чорнилом, нерозбірливим почерком, але сама її суть була така:
    «Двом одчайдушним чоловікам.
    Джентльмени, з сьогоднішньою поштою я одержав вашого листа відносно викупу, який ви просите за те, щоб повернути мені сина. Думаю, що ви вимагаєте забагато, і тому хочу зробити вам контрпропозицію, яку, мені здається, ви приймете. Ви приводите Джонні додому і платите мені готівкою двісті п’ятдесят доларів, а я за це погоджуюсь забрати його у вас. Приходьте краще вночі, бо сусіди думають, що він пропав, і я не можу нести відповідальності за те, що вони зроблять з кожним, хто приведе Джонні додому.
    Моє поважання.
    Ебенезер Дорсет».


    – Великі пірати! – кажу я. – З усіх нахаб... Але я глянув на Білла і затнувся. Його очі мали такий благальний вигляд, якого я ніколи раніше не бачив ні в безсловесних тварин, ні в тих, що розмовляють.
    – Семе, – каже він, – що таке зрештою ті двісті п’ятдесят доларів? Гроші ми маємо. Ще одна ніч з цим хлопчиськом – і я опинюсь у божевільні. Містер Дорсет не тільки справжній джентльмен, він, на мою думку, ще й марнотратник, коли робить нам таку великодушну пропозицію. Ти ж не збираєшся втратити таку нагоду, правда ж?
    – Відверто кажучи, Білл, – відповідаю я, – цей батьків улюбленець і мене трохи нервує. Ми відведемо його додому, заплатимо викуп і чкурнемо якнайдалі.
    Ми відвели хлопця додому тієї ж ночі. Щоб він пішов, ми наплели, що батько купив йому рушницю з срібною насічкою та мокасини і завтра ми разом поїдемо полювати на ведмедів.
    Рівно о дванадцятій годині ми постукали у двері Ебенезера. В той самий момент, коли за нашою пропозицією я мав би витягти півтори тисячі доларів з коробочки під деревом, Білл відраховував двісті п’ятдесят доларів у руку Дорсету.
    Тільки-но хлопчисько зрозумів, що ми збираємось залишити його дома, він завив, як найбільша труба в оркестрі, і вчепився в ногу Білла, наче п’явка. Батько відірвав його від ноги, як відривають липкий пластир.
    – Скільки часу ви його зможете тримати? – питав Білл.
    – Сили в мене вже не ті, що колись, – каже старий Дорсет, – але думаю, що за десять хвилин можу ручатися.
    – Цілком достатньо, – каже Білл. – За десять хвилин я перетну Центральні, Північні й Середньозахідні штати і добігатиму до канадського кордону.
    І хоч ніч була дуже темна, і Білл був дуже гладкий, а я непоганий бігун, мені пощастило догнати його тільки за добрі півтори милі від міста.
    (Переклад Ю. Іванова)


    Запитання і завдання


    І рівень (репродуктивний – робота над змістом твору)


    1. Для чого Біллу і Сему були потрібні гроші? Як вони сподівалися роздобути 2 тисячі доларів?
    2. Чому для здійснення своєї оборудки вони обрали родину Ебенезера Дорсета?
    3. Якого віку був син Дорсета? Як виглядав Джонні?
    4. Куди привезли хлопчика викрадачі?
    5. Що виявилося несподіваним для викрадачів у поведінці Джонні?
    6. Чому хлопчик не хоче повертатися у сім’ю?
    7. У яку гру примушує грати Білла і Сема невгамовний хлопчисько? Перекажіть, як це відбувалося.
    8. Як викрадачі почувалися поряд зі своїм полоненим? У чому виявлялася їх безпорадність перед витівками Джонні?
    9. Чи помічає Сем ознаки стурбованості в будинку Дорсетів через відсутність їх сина?
    10. Чому Білл і Сем поступово відмовляються від початкового плану дій?
    11. Як відбулося повернення Джонні додому?

    ІІ рівень (аналітичний – відповіді на проблемні запитання)


    1. Чи можна назвати Білла і Сема авантюристами? Як ви розумієте слово „авантюрист”?
    2. Чому Білл і Сем виконували всі забаганки свого полоненого?
    3. Як ви ставитеся до Джонні? Які риси характеру і вчинки хлопчика вам подобаються, а які – ні?
    4. Чому батько Джонні не тільки не злякався, дізнавшись про викрадення сина, але навіть висунув злочинцям зустрічні вимоги?
    5. Чи був для вас фінал новели несподіваним? Якщо так, то чому?
    6. Чи побачили ви за гумором оповідання якісь серйозні проблеми?

    ІІІ рівень (аналіз майстерності письменника)


    1. Чому, читаючи оповідання про, здавалось би, жахливу подію – викрадення дитини – ми не переживаємо, а сміємося? Як авторові вдається цього досягнути?
    2. Які епізоди твору ви вважаєте найбільш комічними? Чи співчуває письменник Біллові, описуючи відверті знущання над ним Джонні?
    3. Знайдіть у тексті твору абзац, що починається словами „– Мені тут дуже подобається…” Розкрийте майстерність О. Генрі у відтворенні дитячого мислення і мови Джонні-чомучки.
    4. Доведіть, що в основі головної інтриги новели „Вождь червоношкірих” лежить гумористичний „ефект невідповідності” поведінки його героїв (викрадачів, полоненого, батька Джонні, сусідів Дорсетів). Якими, з точки зору здорового глузду, мали би бути вчинки кожного із них?
    5. Чому автор розповів історію не від третьої особи, а вклав її у вуста одного із викрадачів? Чи додає емоційності у змалюванні подій позиція очевидця?

    Твій друг – комп’ютер


    Презентація „О. Генрі. Вождь червоношкірих”;

    Художній фільм „Вождь краснокожих” (СРСР, 1962)


    У 1918 році на честь О. Генрі була заснована щорічна літературна премія (англ. O. Henry Award). Її вручають американським і канадським майстрам оповідання (short story).

    Скарбничка літературного ерудита


    Новела – це невеликий прозовий твір про незвичайну пригоду в житті героїв. Вирішальна роль в її сюжеті належить випадку. Для новели характерні стислість, динамічний розвиток подій, емоційна напруженість, наявність ефекту таємниці. Від оповідання новела відрізняється гострим сюжетом, що інколи межує з парадоксальністю, а також відсутністю описовості і більш суворою композицією.

    Гумор – це художній прийом у творах літератури (або інших видах мистецтва), заснований на відображенні смішного в життєвих ситуаціях і людських характерах. Гумор піддає осміянню часткові недоліки загалом позитивних явищ, а тому він не заперечує об’єкта висміювання. Гумор – це добродушний сміх, і в цьому його головна відмінність від сатири – гнівного засудження всього негативного.

    Гіпербола – це художній засіб, в основі якого лежить навмисне перебільшення характерних особливостей чи ознак певного предмета, явища або дії задля посилення художньої виразності або виявлення авторського ставлення до зображеного.все для dle
    Просмотров: 9 405
    Комментариев: 0
    Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.
     
    Другие новости по теме:


    Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.