Меню
Світова література

5 клас
6 клас
7 клас
8 клас

Интегрированный курс

5 класс
6 класс

Виразне читання

Теорія
Практика

Шкільний конферанс

Основи школи юного конферансьє

Школа юного диктора

Основи школи юного диктора

Вивчення лірики

Олександр Твардовський - Лірика
Роберт Льюїс Стівенсон - Лірика
Олександр Пушкін - Лірика
Франческо Петрарка - Лірика
Адам Міцкевич - Лірика
Шандор Петефі - Лірика
Пейзажна лірика Алкмана, Гете, Лермонтова
Публій Овідій Назон - Лірика
Михайло Лермонтов - Лірика
Іван Крилов - Лірика

Методичний практикум

Схема самоаналізу уроку
Поетичне відлуння
Типи аналізу твору
Технологічна модель уроку
Кабінет літератури
Глосарій

Робота з портретом

Портреты А.П. Чехова
Портреты Л.Н. Толстого
Портреты Ф.М. Достоевского
Портреты Н.В. Гоголя
Портреты Ф.И. Тютчева
Портреты А.С. Пушкина
Портреты И.А. Крылова
Портреты Эзопа
Портреты М.Ю. Лермонтова
Работа с портретом писателя на уроках литературы. Предисловие

Презентації

Гаррієт Бічер-Стоу. "Хатина дядька Тома". Презентація
Композиція твору. Презентація
Життя і творчість Шолом–Алейхема. Презентація
Пауль Маар - презентація
Ярослав Гашек
Рюноске Акутаґава. "Павутинка" - презентація
Анна Гавальда - презентація

Популярні статті
    Розповісти друзям
    » » » » Даніель Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо


    Даніель Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

    ДАНІЕЛЬ ДЕФО

    (близько 1660-1731)

    Даніель Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо


    Даніель Дефо – англійський письменник, публіцист, журналіст, автор робіт з економіки, історії, географії та інших наук.
    Майбутній письменник народився в Лондоні в сім’ї торговця і фабриканта. Його батько був власником фабрики свічок, звали його Джеймс Фо. У зрілому віці Даніель додав до свого прізвища аристократичний префікс «де».
    Батько хотів бачити свого сина пастором і віддав його в духовну академію, де Даніель вивчав класичну літературу, грецьку та латинську мови. Однак юнака вабила зовсім інша життєва стежка – комерційна діяльність і політика. Його підприємницька біографія налічує багато занять, серед яких найбільш вдалими були торгівля панчохами, виробництво цегли та черепиці. Дефо неодноразово здійснював ділові поїздки в Іспанію, Португалію, Францію, Італію. Авантюристська жилка, яку мав підприємець Дефо, зумовила низку злетів і падінь у його комерційних починаннях, а з часом довела Дефо до повного банкрутства. «Такої мінливої долі не знав ніхто, – зізнавався Дефо. – Тринадцять разів я був багатий і знову ставав бідним».
    Однак підприємництво було далеко не єдиним зацікавленням Даніеля Дефо. Не займаючи жодної значущої державної посади, він жив яскравим і насиченим політичним життям. Громадянська активність кілька разів призводила Дефо до арештів і тюремного ув’язнення.
    Діяльність Дефо на терені літератури почалася з економічних трактатів, а потім у його доробку з’явилися памфлети і гострі сатиричні вірші. За один із памфлетів, що був спрямований проти англійської аристократії, Дефо навіть був засуджений до громадянської страти біля ганебного стовпа.
    Перу Дефо належить більше ніж півтисячі творів, серед яких романи «Радощі і прикрощі Моль Флендерс», «Щаслива куртизанка, або Роксана», «Життя, пригоди і піратські подвиги прославленого капітана Сінглтона», «Історія полковника Джека» та ін.
    Але справжній письменницький успіх Даніелю Дефо приніс роман «Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо» (1719). Поштовхом до написання роману стала історія шотландського матроса Олександра Селкірка, якого капітан за заколот покинув на безлюдному острові в Тихому океані, де йому довелося провести близько чотирьох з половиною років.
    На хвилі приголомшливого успіху свого твору Дефо написав у тому ж році «Подальші пригоди Робінзона Крузо», а через рік – ще одне продовження історії Робінзона, але слава першого роману виявилася недосяжною. Саме з цим твором, що прославляє незламну волю людини до життя, асоціюється в першу чергу ім’я Даніеля Дефо. Помістивши самотнього Робінзона на пустельний острів, Дефо детально, послідовно, крок за кроком описує, як сильна духом людина не впадає у розпач, а завдяки власній праці досягає прийнятних умов існування, тобто відтворює процес цивілізації.
    Роман написаний у вигляді автобіографії – щоденника головного героя, британського моряка, якому через аварію корабля довелося жити на безлюдному тропічному острові 28 років і 2 місяці і 19 днів.
    Сам автор дав романові дуже довгу назву: «Життя, незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, який прожив 28 років у повній самотності на безлюдному острові біля берегів Америки поблизу гирл річки Оріноко, куди він був викинутий корабельною аварією, під час якої весь екіпаж корабля крім нього загинув, з викладом його несподіваного звільнення піратами; написані ним самим». Таким чином, у цій назві Д. Дефо виклав короткий зміст захопливої історії, що досі приваблює багатьох читачів, які полюбляють пригодницьку літературу.

    Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо


    Народився я 1632 року в місті Йорку в заможній сім’ї чужоземного походження. Батько мій, на прізвище Крейцнер, був родом із Бремена й оселився спочатку в Гуллі. Торгівлею він набув великого достатку і, покинувши торгувати, переїхав до Йорка. Там він одружився з моєю матір’ю, родичів якої звали Робінзон – родина, дуже поважана в тій місцевості. Тому-то мене перше звали Робінзон Крейцнер, але, через звичайне для Англії нівечення іншомовних слів, нас звуть тепер – та ми й самі так звемо себе й пишемо наше прізвище – Крузо; так саме завжди звали мене й мої знайомі.
    Робінзон був третім сином у родині, улюбленцем, а тому його не вчили ніякого ремесла, і з дитячих років голова хлопця була набита безладними думками, головним чином – мріями про морські подорожі. (Хоча вже тоді Робінзон відчував, що у його невпинному бажанні будь-що стати моряком було щось фатальне).
    Старший брат Робінзона загинув у Фландрії, борючись з іспанцями, безвісти пропав середній, а тому вдома не хотіли й чути про те, щоб відпустити останнього сина в море. Батько Робінзона, людина розумна й поважна, слізно благав свого нащадка облишити дитячі вигадки і прагнути до скромного існування. Він на всі лади вихваляв «середній соціальний стан», який, на його думку, уберігає розсудливу людину від злих примх долі.

    Зворушливі умовляння батька лише на короткий час затримали Робінзона вдома, та досить скоро розвіялися як дим. Спроба незговірливого сина заручитися підтримкою матері теж не увінчується успіхом.
    Отже, не спитавшись ні в батька, ні в матері, не повідомивши їх жодним словом і лишивши їх самих довідуватись про мій вчинок, не попросивши ні батьківського, ні Божого благословення, не зваживши ні обставин, ні наслідків, я, в недобрий час, 1 вересня 1651 року, сів на корабель мого приятеля, що прямував до Лондона.
    Вже перший день перебування Робінзона на морі став передвісником його майбутніх випробувань. Сильний шторм породжує страх у його душі й каяття за те, що ослухався батьків. Та коли зранку розпогодилося, Робінзон опановує себе. Але спокою не судилося бути довгим: через тиждень судно потрапляє в ще сильніший шторм і починає тонути. Моряків підбирає шлюпка із сусіднього невеликого судна. На березі Робінзон знову на якийсь час відчуває голос здорового глузду: краще повернутися додому.
    Та моя лиха доля штовхала мене вперед із настирливістю, якій не можна було опиратись; і хоч не раз я чув тверезий голос розуму, що кликав мене повернутись додому, мені не вистачало сили на це. Я не знаю, як це назвати, і не буду запевняти, що якесь таємне веління штовхає нас назустріч нашій власній загибелі, навіть коли ми бачимо її перед собою і йдемо до неї з розплющеними очима. Сама лише моя нещаслива доля, від якої я не мав сили втекти, примусила мене опиратися тихим умовлянням мого розсудку і знехтувати дві явні перестороги, послані мені під час першої спроби.
    Опинившись у Лондоні, Робінзон знайомиться з капітаном корабля, який готується йти до Гвінеї. Юнак хоче підзаробити на цьому рейсі продажем речей.
    Та ж сама згубна сила, що підбурила мене втекти з батьківського дому, що натхнула в мене безглузду й необмірковану жадобу багатства, так міцно втокмачила мені в голову ці мрії, що я був глухий до всіх добрих порад, до умовлянь і навіть до батьківської заборони; та ж сама сила, кажу я, яка б вона не була, штовхнула мене до берегів Африки, або, як кажуть наші моряки, «в рейс до Гвінеї».
    Експедиція виявилася невдалою: на корабель напали турецькі пірати і юний Робінзон, немов здійснюючи похмурі пророцтва батька, з купця перетворюється на жалюгідного раба капітана розбійницького судна. Лише через два роки йому вдається втекти на баркасі. Робінзона підбирає португальський корабель. Пожалівши втікача, капітан корабля безкоштовно довозить його до Бразилії і купує його баркас. Так у Робінзона з’явилися перші гроші. Він отримує бразильське підданство, купує землю і стає власником цукрової плантації. Поступово Робінзон досягає того «середнього стану», яким спокушав його батько. Тут би юнакові заспокоїтися і продовжувати свою прибуткову справу, але пристрасть до мандрівок і бажання збагатитися швидше, ніж це дозволяли обставини, знову спонукають Робінзона різко зламати вже усталений спосіб життя.
    Щоб забезпечити свої плантації робочими руками, Робінзон (разом з іншими плантаторами) вирішує спорядити корабель до Африки, щоб таємно доправити в Бразилію рабів-негрів із Гвінеї.

    Отже, корабель був споряджений, навантажений відповідними товарами, і все було влаштовано за взаємною угодою учасників подорожі. Лихої години, 1 вересня 1659 року, я вступив на корабель. Це було того самого дня, якого я, вісім років тому, втік від батька та матері в Гулль, того дня, коли я повстав проти батьківської волі і так безглуздо розпорядився своєю долею.
    На другому тижні плавання почався шквальний вітер. Стихія лютувала дванадцять днів. У кораблі з’явилася тріщина, він почав протікати. Команда втрачає трьох матросів. Ті, хто залишився, вже мріють не про Африку, а про те, як би дістатися суші. Сильний шторм відносить корабель далеко від торговельних шляхів, і він сідає на мілину. На єдиній вцілілій шлюпці команда віддається на волю бурхливих хвиль.
    Тепер становище наше було зовсім безнадійне. Перед нами морські хвилі підіймались так високо, що, здавалось, шлюпка не витримає і ми неминуче потонемо. Йти під парусом ми не могли, бо у нас його не було, та ми й не мали б із нього ніякої користі. Ми гребли до берега з важким серцем, як люди, що йдуть на страту. Всі ми добре знали, що як тільки шлюпка підійде ближче до берега, прибій розіб’є її на тисячу скалок. Проте ми доручили наші душі Богові і під сприятливим вітром власноручно почали наближати хвилину своєї загибелі, гребучи скільки сили до берега.
    Який був перед нами берег – скелястий чи піскуватий, крутий чи спадистий, – ми не знали. Єдиною надією на порятунок була для нас можливість потрапити до бухточки, затоки чи гирла, де хвилі менші і де ми могли б сховатись під берег із затишного боку. Та спереду не було видно нічого схожого на затоку, і що ближче ми підходили до берега, то більше земля здавалась нам ще страшнішою, ніж море.
    Коли ми відпливли або, вірніше, коли нас, за моїм підрахунком, віднесло від корабля милі на чотири, несподівано величезний вал, з гору завбільшки, набіг із корми на нашу шлюпку, ніби збираючись поховати нас у морській безодні. Набіг він із такою люттю, що відразу перекинув шлюпку і, відкинувши нас від шлюпки та одне від одного, не дав часу й скрикнути «о Боже!». За мить ми були вже під водою.
    Не можна описати збентеження, що охопило мене, коли я пірнув у воду. З мене добрий плавець, а проте я не зміг відразу виринути і мало не задихнувся. Хвиля ж, підхопивши мене, покотилась далеко в напрямі до берега, де вона розбилась і відлинула назад, залишивши мене на землі півмертвим від води, якої я наковтався. Я не розгубився і, побачивши себе ближче до землі, ніж сподівався, схопився на ноги й мерщій кинувся бігти, намагаючись дібратись до суходолу раніше, ніж набіжить і підхопить мене друга хвиля. Та скоро я побачив, що мені від неї не втекти. Хвиля йшла горою і наздоганяла мене, мов розлютований ворог, змагатися з яким я не мав ні сили, ні засобів. Мені лишилось тільки, затримавши подих, виринути на гребінь хвилі й щосили пливти до берега. Найбільше старався я, щоб хвиля, піднісши мене ближче до берега, не захопила мене знову, вертаючись у море.
    Хвиля, що набігла знову, відразу поховала мене футів на двадцять-тридцять під водою. Я відчув, як вода підхопила мене і з надзвичайною силою та швидкістю понесла до берега. Але я затримав подих і поплив за водою, щосили допомагаючи течії. Я вже задихався, коли раптом відчув, що підіймаюсь угору. Незабаром мої руки й голова виринули з води, і, хоч я міг протриматись на поверхні не більше як дві секунди, я встиг усе-таки передихнути, і це надало мені сили та мужності. Вода знову на деякий час покрила мене, але ненадовго. Коли хвиля розбилась і покотилася до моря, я не дав їй потягти мене назад і намацав ногами ґрунт. Я постояв кілька секунд, щоб віддихнути, і, зібравши останні сили, прожогом кинувся бігти до берега. А втім, і тепер я ще не втік від розлюченої хвилі, що знову нагнала мене. Ще двічі підхоплювала вона мене й несла далі до положистого берега.
    Останній вал трохи не став для мене фатальним. Підхопивши мене, хвиля винесла або, вірніше, викинула мене на скелю з такою силою, що я знепритомнів і став зовсім безпорадним. Удар у бік та в груди зовсім забив мені дух, і коли б море знову підхопило мене, я неминуче захлинувся б. На щастя, я очуняв невдовзі перед новою хвилею і, бачачи, що зараз мене знову покриє вода, міцно вчепився за виступ скелі і, затримавши скількимога подих, вирішив перечекати, поки хвиля спаде. Ближче до берега хвилі були вже не такі високі, і я, переждавши одну, знову кинувся бігти й опинився так близько від берега, що друга хвиля хоч і перекотилась через мене, але не могла вже підхопити й винести мене назад у море. Пробігши ще трохи, я, на велику радість, почув себе на суходолі і, видершись на прибережні скелі, сів на траву, далеко від води та небезпеки.
    Опинившись на березі непошкодженим, я звів очі до неба й подякував Богові за те, що він врятував мені життя, та ще й саме в ту мить, коли я вже втратив був останню надію; здається, нема таких слів, якими можна було б правдиво змалювати захоплення і поривання людської душі, врятованої, сказав би я, з самої могили.
    Неждана радість, як і жаль, вражають розум.
    Я ходив по берегу, зводив руки до неба, і вся моя істота була, так би мовити, переповнена думками про моє визволення. Я робив тисячу жестів і рухів, яких не можу описати. Я думав про своїх товаришів, що всі потонули, бо, крім мене, не врятувався жоден; принаймні я не бачив більше ні їх самих, ні їхніх речей, крім трьох капелюхів, одного кашкета та двох непарних черевиків.
    Глянувши в той бік, де на мілині стояв наш корабель, ледве помітний за високим прибоєм, такий він був далекий, я подумав собі: «Боже, яким дивом вибрався я на берег!»
    Заспокоївши себе думками про своє щастя, я почав роздивлятись навкруги, щоб довідатись, куди потрапив і що маю робити, і мій радісний настрій відразу ж підупав, бо я зрозумів, що хоч і врятувався, але не втік від дальших страхів та лих. Я змок до рубця, а переодягнутись не було в що. Я не мав нічого ні їсти, ні пити і вже уявляв, що в майбутньому мені доведеться померти з голоду або потрапити в пазури хижих звірів. Найбільше ж засмучувало мене те, що я не мав зброї і не міг ні полювати на дичину для свого прожитку, ні боронитись від хижаків, які, в свою чергу, захочуть пополювати на мене. Одне слово, у мене не було нічого, крім ножа, люльки та коробочки з тютюном. Це було все моє майно. Це завдало мені такого розпачу, що я довго бігав мов божевільний по берегу. Коли впала ніч, я із завмиранням серця питав себе, що станеться зі мною, якщо тут водяться хижі звірі, які вночі завжди виходять на полювання.
    Єдине, що мені здалось можливим, було вилізти на товсте дерево поблизу, подібне до ялини, але з колючками: на ньому я вирішив пересидіти ніч та обміркувати, якою смертю мені померти завтра, бо я гадав, що жити тут неможливо. Я пройшов зі чверть милі в глиб суші, щоб подивитись, чи не натраплю де на прісну воду, і, на велику свою радість, знайшов її. Напившись і поклавши в рот трохи тютюну, щоб угамувати голод, я вернувся до дерева, заліз на нього й постарався вмоститись так, щоб заснувши не впасти. Потім я вирізав для самооборони коротеньку палицю, влаштувався вигідніше на своєму місці і від надмірної втоми міцно заснув. Я спав так солодко, як, гадаю, небагато хто спав би, бувши в моєму становищі, і, здалося, ніколи ще не прокидався таким свіжим і бадьорим.
    Коли я прокинувся, уже зовсім розвиднілось. Погода прояснилась, вітер стих, і море вже не лютувало й не здіймалось. Але мене найбільше здивувало те, що вночі наш корабель принесло припливом із мілини майже до тієї скелі, об яку мене так ударила хвиля. Він стояв тепер за милю від того місця, де я перебув ніч; тримався він майже прямо, отже, я вирішив побувати на ньому і врятувати хоч що-небудь із корисних для мене речей.
    Спустившись зі свого пристанища на дереві, я ще раз озирнувся навкруги й найперше побачив нашу шлюпку, що лежала милі за дві праворуч від мене на березі, куди її викинуло море. Я пішов у тому напрямі, гадаючи дійти до неї, але виявилось, що між мною і шлюпкою була маленька затока чи бухточка, з півмилі завширшки. Тоді я повернув назад, бо мені важливіше було потрапити якнайшвидше на корабель, де я сподівався знайти яку-небудь їжу й одяг.
    Невдовзі після полудня хвилювання на морі зовсім заспокоїлось, і відплив був такий низький, що мені пощастило по сухому підійти до корабля на чверть милі. Тут я відчув новий напад горя, бо ясно побачив, що ми всі врятувалися б, якби залишились на кораблі. Пересидівши бурю, ми щасливо перебралися б на берег, і я не був би тепер такий нещасний, не маючи ні допомоги, ні товариства. Це знову викликало в мене сльози на очах. Та знаючи, що сльозами горя не здолаєш, я вирішив по змозі добратись до корабля.
    Скинувши з себе одежу (день був дуже жаркий), я ввійшов у воду й поплив. Та біля корабля зустріла мене нова перешкода: я не знав, як на нього залізти. Він стояв на мілині високо над водою, і мені не було за що вчепитись. Я двічі обплив його і за другим разом побачив кінець каната (дивно, як я не помітив його раніше) так низько над водою, що мені, хоч і з великими труднощами, пощастило залізти по ньому на бак корабля. Тут я побачив, що корабель протікає: у трюмі було дуже багато води. Проте він так загруз у піщаній, чи скорше мулкій, мілині, що корма піднялась, а ніс осів трохи не весь у воду. Отже, вся кормова частина судна була вільна від води, і там нічого не підмочило. Я зрозумів це відразу, бо, цілком природно, мені насамперед хотілось дізнатись, що саме попсувалось і що залишилось непошкодженим. Виявилось, що весь корабельний запас був сухий; тому я, добре зголоднівши, передусім набив кишені сухарями і їв їх на ходу, бо мусив поспішати. Я знайшов також у кают-компанії – дуже до речі – кілька пляшок рому і випив чималу порцію, щоб підбадьоритись для подальшої роботи. Тепер я потребував тільки човна, щоб перевезти на берег речі, дуже потрібні мені, як я передбачав, на майбутнє.
    Даремно було сидіти спокійно та мріяти про те, чого я не міг дістати; нужда збудила всі мої здатності. У нас було на кораблі кілька запасних рей, дерев’яних брусів та щогл. Я вирішив зробити з них пліт і, вибравши кілька легших брусів, перекинув їх через борт, перев’язавши попереду канатом, щоб їх не віднесло водою. Зробивши це, я спустився з корабля, притяг до себе чотири бруси й міцно зв’язав їх з обох кінців, скріпивши їх ще навхрест двома-трьома короткими дошками. Я побачив, що цим плотом зможу плавати дуже легко, але він не придасться мені для великого вантажу, бо бруси були надто легкі. Тоді я знову взявся до роботи і з допомогою пилки нашого корабельного тесляра розпиляв запасну щоглу на три частини та приладнав їх до свого плоту, а це завдало мені чимало праці й муки. Але надія постачити собі все потрібне допомогла мені зробити те, чого я не міг би зробити в інших умовах.
    Мій пліт був тепер досить міцний і міг витримати чималу вагу. Далі мені треба було поклопотатись, щоб навантажити його і зберегти всі речі від прибою; але це було вже легше. Насамперед я поклав на пліт усі дошки, що були на кораблі, а на дошки поставив три матроські скриньки, зламавши з них попереду замки та спорожнивши їх. Добре зваживши, що мені найбільше потрібне, я склав в одну з них харчі: рис, сухарі, три голландські сири, п’ять великих шматків в’яленої козлятини, що була нашою основною їжею, і рештки зерна: його ми везли для птиці, яка була на судні і яку ми давно вже порізали. Це був ячмінь з пшеницею. Та на превелике моє розчарування, його пошкодили пацюки. Я знайшов також кілька ящиків вина і п’ять чи шість галонів рисової горілки, що належали нашому капітанові. Всі ці ящики я поставив прямо на пліт, бо у скрині вони не вмістились.
    Поки я робив це, почався приплив, і я з жалем побачив, як мою жилетку, сорочку й куртку, що я поклав на березі, понесло в море. Тепер у мене лишились тільки полотняні штани до колін та панчохи, в яких я плив на корабель. Це примусило мене поклопотатись про одяг. Його я знайшов чимало, але взяв не більше, ніж було мені на той час потрібно, бо мене спокушало багато чого іншого, і насамперед – інструменти для праці на березі. Після довгих розшуків я знайшов ящик нашого тесляра, і це була для мене справді коштовна знахідка, куди цінніша в той час, ніж цілий корабель золота. Я поставив цей ящик на пліт так, як він був, навіть не зазирнувши в нього, бо знав, що в ньому було.
    Найбільше клопотався я, щоб запастися зброєю та набоями. В кают-компанії я знайшов дві чудові мисливські рушниці і два пістолі, які й переправив на пліт разом із кількома порохівницями, невеликою торбою з дробом та двома старими іржавими шпагами. Я знав, що на кораблі було три бочки пороху, тільки не знав, де їх ховав наш канонір. Але, пошукавши добре, я знайшов їх. Дві були зовсім сухі, а третя підмокла. Ці дві я переправив на пліт разом зі зброєю. Тепер він був досить навантажений, і я почав думати, як мені добратись до берега без паруса, весел та стерна, бо найменший порив вітру в одну мить перекинув би все моє спорудження.
    Три обставини допомагали мені: перша – рівне та тихе море, друга – приплив, що мав гнати пліт до берега, і третя – невеличкий вітерець, що дув до суходолу.
    З неймовірними зусиллями, кожну хвилину ризикуючи перекинутися, Робінзон спрямовує пліт у невеличку затоку і йде шукати собі житло.
    Я досі не знав, де я – на континенті чи на острові, в заселеній чи незаселеній країні; не знав, чи загрожує мені небезпека від хижих звірів, чи ні.
    Залізши на вершину горба, Робінзон оглядає місцевість і з жахом усвідомлює, що він знаходиться на безлюдному острові. Відгородившись з усіх боків перевезеними з корабля скринями і ящиками, він проводить на острові другу ніч, а вранці знову вплав вирушає на корабель, поспішаючи взяти з нього все, що можна, поки перша ж буря не розбила його на друзки. У цю поїздку Робінзон забрав із корабля безліч корисних речей: знову рушниці і порох, одяг, вітрило, матраци і подушки, залізні ломи, цвяхи, викрутку і точило. На березі він споруджує намет, переносить в нього їстівні припаси та порох, щоб захистити їх від сонця і дощу, та влаштовує собі постіль. Із кожними відвідинами корабля Робінзон розживався чимось цінним: парусиною, снастями, сухарями, ромом, борошном, залізними приладдями.
    Я жив на острові вже тринадцять днів; за цей час я побував на кораблі одинадцять разів і перевіз на берег усе, що тільки могла перетягти одна пара рук. Я певний, що, коли б тиха погода тривала далі, я перевіз би частинами весь корабель, але, готуючись до дванадцятого рейсу, я помітив, що знімається вітер. Проте, дочекавшись відпливу, я все-таки вирядився на корабель. Під час попередніх рейсів я так ґрунтовно обшукав нашу каюту, що мені здавалось, ніби там нічого вже не зосталось. Але цього разу я вперше помітив шафку з двома шухлядами – в одній були три бритви, великі ножиці і з півдюжини добрих ножів та виделок, а в другій – гроші, частково європейською, частково бразильською срібною та золотою монетою, всього до тридцяти шести фунтів стерлінгів.
    Я посміхнувся, побачивши ці гроші: «О, непотрібний мотлох! – сказав я вголос. – Навіщо ти тепер? Ти не вартий навіть, щоб підняти тебе з землі. Один із цих ножів вартий усієї купи. Я не знаю, що з тобою робити; так залишайся ж там, де лежиш, і йди на морське дно, як створіння, чиє життя не варто рятувати!» Однак, роздумавшись, я взяв їх, загорнувши в шмат парусини, і хотів був спорудити новий пліт. Та поки я збирався, нахмарило; вітер, що дув з берега, почав міцнішати і за чверть години став зовсім свіжим. Мені спало на думку, що при береговому вітрі пліт мені непотрібний і що треба поспішати на берег, поки море ще не дуже розбурхалось, бо інакше я й зовсім не зможу вибратись. Отож я кинувся у воду й поплив. Чи то через вагу речей на мені, чи то через противну хвилю, в мене ледве вистачило сил перепливти невеличку смугу води, що відокремлювала корабель від бухточки. Вітер швидко міцнішав і ще перед початком відпливу перейшов у справжню бурю.
    Але на той час я був уже вдома, у своєму маленькому наметі, де й лежав цілком безпечно з усіма моїми скарбами. Цілу ніч дув міцний вітер, і, коли на ранок я визирнув із намету, корабля не було вже видно. Це засмутило мене, але я потішив себе думкою, що я, не марнуючи часу й не шкодуючи сил, добув вже звідти все, що могло мені придатись, і коли б я навіть мав більше часу, мені однаково майже не лишалось уже чого брати.
    Тепер мене страшенно клопотало питання, як убезпечити себе від дикунів, якщо вони з’являться, та від хижаків, якщо вони водяться на острові. Я дуже довго думав, як це зробити і як найкраще влаштувати своє житло: чи викопати печеру, а чи розіп’яти великий намет та добре його укріпити – й вирішив зробити й те, і друге. Розповім тут, як це я робив, і опишу моє житло.
    Я скоро переконався, що обране мною місце не годиться для житла: то була низина біля самого моря, з багнистим ґрунтом і, напевне, шкідлива для здоров’я. А головне, не було поблизу прісної води. Зваживши все це, я вирішив пошукати іншого місця, здоровішого й придатнішого для житла.
    При цьому я хотів додержати кількох умов, конче для мене потрібних: по-перше – здорова місцевість і прісна вода, про що я вже згадував; по-друге – захисток від спеки; по-третє – безпека від хижаків – людей чи звірів, і по-четверте – вид на море, щоб не втратити нагоди визволитись, коли б Бог послав який корабель. А кидати надію на визволення мені все ще не хотілось.
    Шукаючи підхожого місця, я нарешті побачив невеличку галявину на схилі високого горба, що спускався до неї крутою стіною. З цього боку в скелі була невелика заглибина, ніби вхід до печери, хоч насправді ніякої печери чи проходу в скелі не було.
    На цій зеленій галявині, перед самою заглибиною, я вирішив розкинути свій намет.
    Робінзон детально розповідає про спорудження ним намету, що повинен був стати його фортецею. Увійти до намету можна було лише по приставних сходах. Розширивши заглиблення у скелі, Робінзон зробив печеру, що мала служити йому льохом. На виконання цих робіт пішло багато днів. Але Робінзон швидко набрався досвіду.
    У самий розпал будівельних робіт хлинув дощ. Робінзон кинувся рятувати перевезений із корабля порох, адже він потрібен був не тільки для захисту, а й для приготування їжі. Два тижні поспіль він пересипає порох у мішечки та скриньки і ховає в різні місця.
    Виходячи з рушницею на полювання, Робінзон помічає, що на острові водяться кози. Природна кмітливість допомагає йому зрозуміти, що кози не вміють дивитися вгору, а тому стріляти в них треба зі скелі або пагорба.

    Майбутнє моє було темне, бо мене закинуло на острів, що лежав далеко від шляху нашої подорожі і ще далі, не менше як за кілька сот миль, від звичайного торговельного шляху, і я мав багато підстав гадати, що це був вирок неба і що тут, у цьому відлюдді й самотині, я муситиму скінчити своє життя. Рясні сльози текли по моєму обличчю, коли я думав про це. Я часто запитував себе, чому провидіння занапащає свої ж створіння і робить їх безнадійно нещасними, покинутими, безпорадними й охопленими таким відчаєм, що навряд чи хто-небудь подякував би за таке життя. Та завжди щось швидко припиняло такі думки й докоряло мені за них.
    Одного дня, коли я, глибоко замислившись про своє становище, блукав із рушницею по берегу, голос розсудку заговорив у мені так: «Ти в скруті, це правда; але згадай, де решта? Вас же сіло в шлюпку одинадцятеро. Де ж десять? Чому вони не врятувались, а ти лишився живий? Чому тебе відзначено? І де краще бути – тут чи там?» І я показав на море. В усякому злі треба вбачати якесь добро й не забувати про гірше, що могло б статися.
    Я, зараз добре забезпечений всім потрібним для життя, ясно уявив собі, що було б зі мною, коли б не сталося так (а це буває один раз на сто тисяч), що корабель зрушив з того місця, де він став спершу, і приплив ближче до берега, а я мав час забрати з нього всі потрібні мені речі. Що було б зі мною, коли б мені довелось жити на цьому острові так, як перебув я на ньому першу ніч, без усього потрібного для життя й без засобів дістати все це самому. «Особливо, – сказав я собі вголос, – що робив би я без рушниці, без набоїв та знаряддя для праці, без одягу та постелі, без намету чи притулку?»
    А тепер усього цього було в мене досить і я міг постачити собі їжу без рушниці, коли б зостався без набоїв. Переді мною, до кінця мого життя, було стерпне існування, без нестатків; з перших же днів я почав клопотатись, як забезпечити себе від усяких можливих випадків, і не лише на той час, коли в мене не буде набоїв, а й на тоді, коли моє здоров’я та сили почнуть підупадати.
    Моя нога вперше ступила на цей жахливий острів за моїми підрахунками, 30 вересня, під час осіннього рівнодення, коли сонце стоїть майже прямо над головою. За моїми спостереженнями, острів лежав на дев’ятому градусі двадцять другій мінуті північної широти. Минуло днів десять або дванадцять, і мені спало на думку, що я, через брак книжок, пера та чорнила, загублю лік дням і нарешті перестану відрізняти будні від свят. Щоб запобігти цьому, я поставив величезний стовп на тому місці берега, куди мене закинуло море, і, вирізьбивши на широкій дерев’яній дошці великими літерами напис: «ТУТ Я СТУПИВ НА ЦЕЙ БЕРЕГ 30 ВЕРЕСНЯ 1659 РОКУ», прибив її навхрест до стовпа.
    На цьому стовпі я щодня робив ножем зарубину; кожний сьомий день робив удвоє довшу – це означало неділю; перше число кожного місяця я позначав ще вдвоє довшою зарубиною. Отак я вів свій календар, позначаючи тижні, місяці та роки.
    Насамперед мушу зазначити, що серед багатьох речей, перевезених із корабля за кілька разів, я не згадав сили дрібних речей, хоч і не дуже цінних, але таких, що стали мені в пригоді. Наприклад, у каютах капітана, його помічника, каноніра та тесляра я знайшов пера, чорнило, папір, три чи чотири компаси, деяке астрономічне приладдя, підзорні труби, географічні карти та книжки з мореплавства. Все це я взяв на всякий випадок, не знаючи навіть, чи придасться мені що-небудь із цих речей. Крім того, я знайшов три дуже гарні Біблії, які я одержав з Англії разом із крамом і упакував зі своїми речами.
    Знайшов я й кілька книжок португальською мовою, серед яких було три молитовники, і трохи інших книжок, які я дуже беріг. Мушу згадати також, що у нас на кораблі був собака й дві кішки. Обох кішок я перевіз на берег із собою, що ж до собаки, то він сплигнув із корабля сам і приплив до мене на другий день після того, як я перевіз мій перший вантаж. Він був мені вірним слугою багато років. Він робив для мене все, що міг, і майже заміняв мені людське товариство; хотілося б тільки, щоб він говорив, але цього він не міг. Я вже сказав, що взяв із корабля пера, чорнило та папір, надзвичайно ощаджував їх і, поки вистачило чорнила, дбайливо записував усе, що траплялось, а коли його не стало – кинув це заняття. Бо я не вмів зробити собі чорнила й не міг вигадати, чим його замінити.
    Після цього мені спало на думку, що, незважаючи на чималий запас різних речей, мені, крім чорнила, бракувало ще багато чого. Я не мав ні заступа, ні мотик, ні лопати, мені не було чим копати й викидати землю; не було ні голки, ні шпильки, ні ниток. Що ж до білизни, то обходитись без неї я навчився дуже легко.
    Через брак знаряддя всяка робота йшла у мене дуже повільно й з великими труднощами. Майже цілий рік треба було на те, щоб закінчити тин, яким я надумав обгородити свою оселю.
    Тепер я почав серйозно міркувати над своїм становищем і почав записувати свої думки – не стільки для того, щоб залишити своє писання людям, які потраплять у таке становище (бо навряд чи буде в мене багато спадкоємців), скільки для того, щоб висловити все, що мене мучило й гризло, і цим хоч трохи полегшити свою душу. Розум мій поволі переборював розпач. Я скільки міг намагався втішати себе думкою, що могло б статися ще гірше, і протиставляв злу добро. Цілком безсторонньо, ніби прибутки й витрати, записував я радощі, що траплялись мені, поруч із своїм горем.
    Я розділив сторінку навпіл і написав зліва „погано”, а справа – „добре”, і ось що у мене вийшло:

    ПОГАНОДОБРЕ
    Мене закинуло на жахливий, безлюдний острів, і в мене немає ніякої надії визволитись.Але я живий і не потонув, як усі мої товариші з корабля.
    Я відділений від усього світу і приречений на горе й поневіряння.Зате я відзначений з усього нашого екіпажу тим, що смерть помилувала мене одного, а той, хто так дивно врятував мене від смерті, може визволити мене і з мого безрадісного становища.
    Я осторонь від усіх людей; я самітник, вигнанець із людського суспільства.Але я не вмер з голоду й не загину у цьому пустинному місці, де людині немає з чого жити.
    У мене мало одягу, і скоро мені не буде чим укрити своє тіло.Але я живу в жаркому кліматі, де, коли б я й мав повний одяг, то навряд чи носив би його.
    Мені ніде сховатись і немає чим відбити напад людини або звіра.Але я потрапив на острів, де не видно таких хижих звірів, як на берегах Африки: що було б зі мною, якби мене викинуло туди?
    Мені немає з ким поговорити й розрадити себе.Але Бог чудесно пригнав наш корабель так близько до берега, що я не тільки встиг запастись усім необхідним для задоволення моїх повсякденних потреб, а й маю змогу постачати собі все аж до кінця свого життя.


    Все це наочно свідчить, що навряд чи на світі було коли-небудь таке лихе становище, де поруч поганого не знайшлося б чогось гарного, за що треба було б дякувати. Гіркий досвід людини, яка зазнала найбільшого нещастя на землі, показує, що у нас завжди знайдеться якась утіха, яку в рахунку добра та зла треба записати на прибуток.
    Отже, послухавши тепер голосу свого розсудку, я почав миритися зі своїм становищем. Раніше я все поглядав на море з надією побачити там корабель, а тепер я покинув марні надії і всі думки спрямував на те, щоб пристосуватись до умов свого життя і по змозі полегшити собі існування.
    Робінзон продовжує облаштовувати свій намет та розширювати печеру.
    Тепер я взявся до вибору найпотрібніших речей, передусім стола та стільця; без них я не міг користатись як слід навіть тими скромними вигодами, що були приділені мені на цьому світі. Без стола я не міг цілком зручно ні їсти, ні писати. Тому я взявся до праці. Тут маю зауважити, що розум є основа й джерело математики; визначаючи й виміряючи розумом речі і складаючи собі про них найправильніші уявлення, кожен з часом може навчитися першого-ліпшого ремесла. До того часу я зроду не брав у руки ніякого інструмента, а проте, завдяки працьовитості, ретельності та винахідливості, поволі так набив руку, що міг би, я певний того, зробити що завгодно, особливо маючи потрібне знаряддя. А втім, і без відповідних інструментів, із самим стругом та сокирою, я зробив силу речей, хоч, мабуть, ніхто ще не робив їх у такий спосіб і не витрачав на них стільки праці. Наприклад, коли мені була потрібна дошка, я мусив зрубати дерево, обчистити його від гілок, і поклавши перед собою, обтесувати, поки воно не набирало належної форми; після цього треба було ще вирівняти дошку стругом. Щоправда, за таким методом із цілого дерева виходила лише одна дошка, і робота над нею забирала у мене силу часу та праці, але проти цього у мене був лише єдиний засіб – терпіння; тим більше, що я мав дуже багато часу. Мій час і моя праця коштували мені дуже мало, і мені було однаково, на що їх витрачати.
    Насамперед, як я сказав, я зробив собі стіл та стілець, використавши для них короткі дошки, які я перевіз плотом із корабля. Натесавши зазначеним вище способом довгих дощок, я приладнав до стіни мого льоху одну над однією кілька полиць, футів на півтора завширшки, і поклав на них свій інструмент, цвяхи, залізо та інший дрібний скарб – одне слово, розподілив усе по місцях, щоб кожну річ легко було знайти. Я понабивав кілочків у стінах льоху й порозвішував на них свої рушниці і взагалі все, що можна було повісити. Коли б після цього хтось побачив мою печеру, то, напевне, прийняв би її за склад речей першої потреби. Я мав усе напохваті, і мені було дуже приємно бачити своє добро в такому порядку, а особливо знати, що запаси мої такі великі.
    Тільки тоді почав я вести свій щоденник, записуючи все, що робив протягом дня.
    У щоденнику Робінзон докладно описує все спочатку: як він потрапив на острів, як облаштовував свій побут, детально розповідає про свої заняття, подаючи часом – цікаві, а часом – повсякденні спостереження. Всього ним було зроблено більше сімдесяти записів.
    (Нижче приведені уривки зі щоденника Робінзона).


    ЩОДЕННИК

    30 вересня 1659 р.
    Я, нещасний Робінзон Крузо, зазнавши далеко від берега аварії під час страшенної бурі, вийшов на берег цього непривітного, нещасного острова, який я назвав островом Відчаю. Решта корабельної команди потонула, а сам я був майже мертвий.
    До кінця того дня я плакав, завдаючи собі суму думками про своє лихе становище. У мене не було ні їжі, ні притулку, ні одягу, ні зброї. Я не мав куди сховатись від ворогів. Утративши надію на допомогу, а бачив перед собою лише смерть. Мені здавалося, що мене з’їдять хижі звірі, або заб’ють дикуни, або ж я вмру з голоду без їжі.
    18 листопада.
    Шукаючи в лісі будівельний матеріал, я знайшов дерево, що зветься в Бразилії залізним за його надзвичайну твердість. З великими труднощами і дуже попсувавши сокиру, я зрубав одне таке дерево і насилу приволік його додому, бо воно було страшенно важке. З нього я вирішив зробити лопату. Дерево було таке тверде, що ця робота забрала в мене дуже багато часу, але іншого виходу в мене не було. Потроху я надав обрубкові форми лопати, причому держак вийшов не гіршим за ті, що роблять у нас в Англії.
    23 листопада.
    Поки я готував це знаряддя, решта роботи стояла. Закінчивши все, я знову взявся до печери. Копав скільки дозволяли час і сили, поширюючи та поглиблюючи її цілих вісімнадцять днів, щоб у ній могло до ладу розміститись усе моє добро.
    Примітка.
    Весь цей час я поширював печеру для того, щоб вона могла правити мені і за комору, і за кухню, і за їдальню, і за льох. Жив я, як і раніше, весь час у наметі, крім дощової пори року, коли не міг захиститись там від дощу. Згодом я влаштував над своїм двориком щось подібне до даху, проклавши від огорожі до схилу гори жердини і вкривши їх водоростями та великим листям.
    17 грудня.
    Від цього дня й до 20-го я припасовував у льоху полиці, забивав цвяхи в стовпи й розвішував усе те, що можна було повісити. Тепер я вже дав деякий лад у своєму помешканні.
    20 грудня.
    Переніс усі речі й розклав по місцях. Прибив кілька маленьких поличок для харчів; вийшло щось подібне до буфета. Дощок залишилося дуже мало; я зробив собі також іще один стіл.
    27 грудня.
    Підстрелив двох козенят; одне забив, а друге поранив у ногу так, що воно не могло втекти. Я піймав його і привів додому на мотузці. Вдома оглянув його ногу; вона була перебита, і я забинтував її.
    Примітка.
    Я дуже дбав, щоб козеня вижило. Зламана нога зрослась дуже добре, зміцніла на диво. Я так довго ходив за ним, що воно стало ручним, паслось на моріжку коло моїх дверей і не хотіло йти від мене. Тоді мені вперше спало на думку завести собі свійських тварин, щоб забезпечити собі харчування на той час, коли в мене не буде куль та пороху.
    3 січня.
    Почав будувати огорожу, або стіну, бо ще боявся нападу, і вирішив зробити її дуже міцною та товстою.
    Примітка.
    Протягом цього часу, коли дощі дозволяли мені це, я щодня обходив ліс, шукаючи дичину, і під час цих обходів часто робив корисні для мене відкриття. Зокрема я знайшов особливу породу диких голубів, що гніздяться не на деревах, як наші дикі голуби, а в розколинах скель. Одного разу я вийняв пташенят із гнізда, щоб вигодувати їх вдома й приручити, але, вирісши, вони полетіли від мене – може, тому, що я не мав потрібного для них корму. Проте я часто знаходив їхні гнізда й брав пташенят, м’ясо яких було дуже смачне.
    Тепер, упорядковуючи своє господарство, я побачив, що мені бракує багатьох потрібних речей. Зробити все самому я спочатку вважав за неможливе; та й справді, дечого, як, наприклад, обтягти обручами бочку, я так і не зміг ніколи зробити.
    Тим часом трапилося так, що нишпорячи у своїх речах, я знайшов невеличкий мішок із зерном для птиці, що зостався на судні від попереднього рейсу з Лісабона. Мішок був мені потрібний для чогось іншого (здається, під порох, коли я розкладав його малими частинами, боячись грози), і я висипав цю потеруху коло своєї фортеці, під горою.
    Це було невдовзі перед початком великих дощів, про які я вже говорив. Я давно вже забув про це, не пам’ятав навіть, де саме витрусив мішок, коли приблизно через місяць побачив кілька маленьких зелених стеблинок, які щойно вилізли із землі. Я подумав, що це не бачена ще мною рослина, проте дуже здивувався, коли трохи згодом помітив десять-дванадцять колосків чудового зеленого ячменю, того ж самого сорту, що й наш європейський, навіть наш англійський.
    Важко описати подив і збентеження, які викликало в мене це відкриття. Досі я зовсім не керувався релігійними мотивами; у мене в голові було дуже мало думок про релігію, і всі події мого життя, важливі й дрібні, я пояснював собі випадком або звичайною у нас легковажною фразою – волею Божою. Я ніколи й не запитував себе, яку мету має провидіння і як керує воно подіями в цьому світі. Але, побачивши цей ячмінь, що виріс, як я знав, у непридатному для зерна кліматі, а головне, невідомо як сюди потрапив, я був дуже вражений і почав вірити, що це Бог дивно проростив його без насіння тільки для того, щоб прохарчувати мене на цьому дикому, безрадісному місці.
    Ця думка трохи зворушила мене і викликала на моїх очах сльози. Я був щасливий від усвідомлення, що таке велике диво природи сталося заради мене; та я ще більше здивувався, помітивши поблизу, під схилом скелі, рідкі стебельця іншої рослини. Виявилося, що то був рис, уже відомий мені, бо під час свого перебування в Африці я бачив, як він росте.
    Я не тільки думав, що ячмінь та рис послало мені саме провидіння, а й не мав сумніву, що вони ростуть і в інших місцях на острові. Я обійшов усю частину острова, де бував раніше, винишпорив усі куточки, зазирнув під кожну грудку землі, але ні рису, ні ячменю не знайшов. Нарешті я згадав про мішок із кормом для птиці, який я витрусив на землю біля мого житла, і моє здивування зникло; а разом із відкриттям, що все це природна річ, признаюсь, простигла мене і гаряча вдячність провидінню. А втім, те, що трапилось зі мною, було майже таке ж непередбачене, як і диво, і в кожному разі заслуговувало не меншої вдячності. Справді, руку провидіння видно було хоч би в тому, що в усьому збіжжі, зіпсованому пацюками, лишилося непошкоджених десять-дванадцять зернин, що ніби впали з неба. І треба ж було мені витрусити їх із мішка в цьому затишному місці, де вони були в холодку під високою горою і швидко проросли; якби я витрусив їх десь-інде, їх спалило б і знищило б сонце.
    Звичайно, я дбайливо і вчасно зібрав усі колосочки, а це сталось десь наприкінці червня. Я підібрав кожне зернятко й вирішив посіяти їх усі знову, сподіваючись, що в майбутньому буде в мене досить збіжжя, щоб давати мені хліб.
    Крім ячменю, в мене, як я вже казав, виросло двадцять-тридцять стеблин рису, який я зібрав так само дбайливо і з тією ж самою метою – готувати з нього хліб або, вірніше, будь-яку страву, бо я знайшов спосіб готувати його, не пікши.
    16 квітня.
    Скінчив драбину; переліз через стіну, забрав за собою драбину й залишив її всередині. Тепер я загороджений з усіх боків; усередині огорожі місця у мене досить, і потрапити сюди знадвору можна тільки перелізши через стіну.
    Та другого ж дня після того, як я скінчив свою стіну, вся моя праця мало не пропала марно, та й сам я трохи не загинув. От що сталося: я щось робив в огорожі за наметом, біля входу до печери, коли наді мною посипалась земля зверху печери та з краю гори над моєю головою зі страшним тріском впали поставлені мною два передні стовпи. Я дуже злякався, але не спершу не зрозумів причини цього випадку й подумав, що це, як і раніше, завалилось склепіння. Боячись, щоб мене не засипало новим завалом, я побіг до драбини і переліз через стіну, бо не почував себе безпечно всередині огорожі. Ледве я зійшов на землю, як ясно зрозумів, що цього разу завал у печері трапився від страшного землетрусу. Земля піді мною хиталась, і за яких-небудь вісім хвилин сталися три такі сильні удари, що від них розсипалася б найміцніша будівля, якби вона стояла тут. Від скелі біля моря, за півмилі від мене, відвалилась верхівка й упала з таким гуркотом, якого я не чув зроду. Море теж хвилювалось і клекотіло; мені навіть здавалось, що удари під водою були сильніші, ніж на острові.
    Все це дуже вразило мене, адже нічого подібного я ніколи сам не бачив і ні від кого не чув. Я був зовсім приголомшений. Від хитання ґрунту в мене почалась морська хвороба, немов від гойдання на морі; проте гуркіт від падіння скелі привів мене до пам’яті: до мене вернулась притомність, і я з жаху завмер від думки, що гора може завалитись на мій намет і назавжди поховати все моє добро.
    Після третього удару все стихло, і я підбадьорився, але все ще не зважувався перелізти назад через стіну, бо боявся, щоб мене не засипало живцем. Я сидів на землі у глибокій тузі й не знав, що робити. За весь цей час у мене не було жодної серйозної релігійної думки, – нічого, крім звичайних слів: «Господи, зглянься на мене». Але як тільки небезпека минула, я забув і їх.
    Поки я так сидів, навколо смеркло й нахмарилось, немов перед дощем. Незабаром подув вітрець. Він потроху міцнішав, і через півгодини забушував страшенний ураган. Море запінилось, завирувало й почало бити об берег. Дерева виривало з корінням; то було жахливе видовище. Так тривало години три. Потім буря почала стихати, а ще через дві години настав мертвий штиль і пішов заливний дощ.
    Весь час, поки тривала буря, я сидів на землі, пригнічений страхом і відчаєм. Мені раптом спало на думку, що дощ і вітер були, мабуть, наслідком землетрусу. Тоді, виходить, він скінчився і я можу повернутись до свого життя. Ця думка підбадьорювала мене, а може, й дощ надав мені рішучості. Я переліз назад через стіну й сів у наметі, але дощ був такий сильний, що мало не прибивав намет до землі, і я був змушений перейти до печери, хоч і боявся, щоб вона не завалилась мені на голову. Ця злива додала мені праці – довелось робити в огорожі відтулину для стоку води, бо інакше вона залила б мою печеру. Просидівши там деякий час і побачивши, що підземні удари спинились, я почав заспокоюватись.
    Всю ніч і більшу частину наступного дня лив дощ, і я не міг вийти з дому. Тепер, трохи заспокоївшись, я почав серйозно обмірковувати своє становище і дійшов висновку, що коли на цьому острові трапляються землетруси, мені не можна жити в печері. Отже, треба перенести намет кудись на відкрите місце, а щоб убезпечити себе від нападу звірів та людей, обгородити його стіною так само, як і тут. Було ясно, що, лишаючись у печері, я рано чи пізно буду похований живцем. Так міркуючи, я вирішив перебратися зі своїм наметом кудись-інде, бо, справді, він стояв на небезпечному місці, під виступом гори, що під час нового землетрусу могла завалитись на нього.
    Два наступні дні – 19 го та 20 го – я розшукував нове місце для житла й обмірковував, як здійснити свій план. Від страху, що мене може засипати, я ночами не міг спати; боявся я спати й поза огорожею. А проте, коли я, сидячи в своєму куточку, дивився, як затишно я влаштувався, який лад у моєму господарстві і як добре я схований від ворогів, мені дуже не хотілося переселятись. Крім того, була в мене й така думка, що на переселення треба дуже багато часу, отже, мені все одно доведеться миритись із небезпекою, поки я не укріплю нового місця так, щоб туди можна було перебратись. Дійшовши такого висновку, я заспокоївся, але все ж вирішив, не марнуючи часу, взятись до будування на новому місці огорожі з частоколу та канатів такої ж самої круглої форми, і як тільки вона буде готова, перенести в неї намет.
    30 квітня.
    Сьогодні я помітив, що мій запас сухарів набагато поменшав: оглянувши його, я вирішив обмежуватись лише одним сухарем на день; це дуже засмутило мене.
    1 травня.
    Робінзон описує, як до острова прибиває потерпілий аварію корабель і як він бере з нього будівельний матеріал та вцілілі інструменти.
    4 травня.
    Ловив рибу, але жодної їстівної не піймав; ловив, поки не стомився, і саме тоді, як хотів уже кидати, піймав молодого дельфіна. Вудка в мене була саморобна: волосінь я зробив із прядива від старого каната, а гачка в мене зовсім не було. Проте на мою вудку часто ловилося стільки риби, що я міг їсти її досхочу; я їв її в’яленою, висушуючи на сонці.
    16 червня.
    Знайшов на березі величезну черепаху. Це була перша, яку я побачив, і це тільки через свою невдачу, а не тому, що черепах тут не було або було надто мало. Якби я потрапив на другий бік острова, я міг би мати їх сотні щодня.
    18 червня.
    Весь день ішов дощ, і я сидів дома. Мені здалось, що дощ холодний; мене трохи морозить, хоч я знаю, що на цих широтах холоду не буває.
    19 червня.
    Дуже хворий; мене морозить так, ніби надворі холодно.
    27 червня.
    Знову такий сильний напад пропасниці, що я весь день лежав, не ївши й не пивши. Я вмирав від спраги, але був такий кволий, що не міг підвестись і принести води. Знову молився, але думки плутались; я не міг пригадати жодної молитви, і тільки вигукував: «Господи, зглянься на мене! Господи, помилуй мене! Господи, поможи мені!»
    Лихо! В мене не було пізнання Бога. Добрі напучення моїх батьків вивітрились за вісім років мого безупинного блукання по морях із такими самими, як і я, нечестивцями, цілком байдужими до релігії. Я не пригадую, щоб за весь той час моя думка хоч раз звернулась до Бога або щоб я хоч раз оглянувся на себе та замислився над тим, що робив. На мене найшло якесь моральне запаморочення: у мене не було поривань до добра і не було розуміння зла. Своєю черствістю, легковажністю та нечестивістю я анітрохи не відрізнявся від найгрубішого з наших матросів. У небезпеці я нітрохи не боявся Бога і не дякував йому за звільнення від неї.
    Незважаючи на всі пережиті мною нещастя, я ніколи не догадувався, що мій нинішній стан – перст Божий або справедлива кара за мій гріх, за моє повстання проти батька, за мої теперішні тяжкі гріхи і за все моє неправедне життя. Під час своєї ризикованої подорожі вздовж пустинних берегів Африки я не думав про те, що зі мною буде, і ніколи не просив Бога чи провидіння скерувати мене на правдивий путь або визволити з небезпеки, яка, безперечно, загрожувала мені і від хижих звірів, і від жорстоких дикунів. Я не думав про Бога й провидіння і діяв, як багато грубих людей, інстинктивно, слухаючись тільки голосу розсудку. Та хіба тільки це! Коли в морі мене врятував і взяв на свій корабель португальський капітан, який повівся зі мною дуже щиро, з пошаною та співчуттям, я й на думці не мав подякувати за це Богові. Коли я знову зазнав аварії і мав потонути біля цього острова, я не відчув каяття й не побачив у цьому справедливої кари. Я тільки часто говорив самому собі, що я нещасна істота і родився на довічне нещастя.
    Але тепер, коли я захворів і картина смерті змалювалась на дозвіллі переді мною дуже яскраво, – тепер, коли мій дух почав знемагати під тягарем хвороби, а тіло знесилилось від жорстокої пропасниці, прокинулась совість, що так довго спала в мені. Я почав гірко докоряти собі за минуле. Я зрозумів, що своєю неправедною поведінкою сам накликав на себе гнів Божий і ті жорстокі удари, що впали на мене один по одному.
    «Тепер здійснюються слова мого дорогого батька! Кара Божа спіткала мене, і немає кому допомогти мені або вислухати мене. Я не послухав голосу провидіння, що поставило мене в такі умови, де я міг бути щасливим і спокійним. Але я не схотів зрозуміти цього сам, не послухав і науки своїх батьків. Я покинув їх оплакувати моє безумство і тепер сам плачу від його наслідків. Я відкинув їхню допомогу й підтримку, що вивели б мене в люди й полегшили б мені життя, а тепер мені доводиться боротися з труднощами, що переважають людську силу, – боротись самому, без підтримки, без слова втіхи й поради». І я скрикнув: «Господи, захисти мене, бо горе моє надто велике!» Це була моя перша за довгі роки молитва, якщо я можу так назвати цей вигук.
    28 червня.
    Трохи прогулявся; але був немічний, до того ж на серці в мене було дуже важко від думок про моє нещасне становище, а також від страху, що хворість повернеться наступного дня. Коли смеркло, я повечеряв трьома черепашачими яйцями, які спік у попелі. Перед вечерею помолився, і це, наскільки пригадую, за все моє життя була перша трапеза, для якої я попросив благословення Божого.
    Поївши, знову спробував пройтись, але був такий кволий, що ледве міг нести рушницю, без якої ніколи не виходив з дому. Я пройшов небагато, сів на землю й почав дивитись на море, що стелилось переді мною, рівне та широке. І коли я сидів, у моїй голові снувались думки: «Що таке земля й море, які я бачив так багато? Звідки вони взялись? І що таке я сам і всі інші створіння, дикі й свійські, люди й звірі? Звідки ми походимо? Напевне, всіх нас створила якась таємнича сила, що створила й землю, море, повітря та небо. І що це за сила? Природно було зробити висновок, що все це створив Бог. А якщо все це створив Бог, то, виходить, він керує всім цим, бо сила, яка може створити всі ці речі, безумовно, може й керувати ними та направляти їх. А коли так, то у