Меню
Світова література

5 клас
6 клас
7 клас
8 клас

Интегрированный курс

5 класс
6 класс

Виразне читання

Теорія
Практика

Шкільний конферанс

Основи школи юного конферансьє

Школа юного диктора

Основи школи юного диктора

Вивчення лірики

Олександр Твардовський - Лірика
Роберт Льюїс Стівенсон - Лірика
Олександр Пушкін - Лірика
Франческо Петрарка - Лірика
Адам Міцкевич - Лірика
Шандор Петефі - Лірика
Пейзажна лірика Алкмана, Гете, Лермонтова
Публій Овідій Назон - Лірика
Михайло Лермонтов - Лірика
Іван Крилов - Лірика

Методичний практикум

Схема самоаналізу уроку
Поетичне відлуння
Типи аналізу твору
Технологічна модель уроку
Кабінет літератури
Глосарій

Робота з портретом

Портреты А.П. Чехова
Портреты Л.Н. Толстого
Портреты Ф.М. Достоевского
Портреты Н.В. Гоголя
Портреты Ф.И. Тютчева
Портреты А.С. Пушкина
Портреты И.А. Крылова
Портреты Эзопа
Портреты М.Ю. Лермонтова
Работа с портретом писателя на уроках литературы. Предисловие

Презентації

Гаррієт Бічер-Стоу. "Хатина дядька Тома". Презентація
Композиція твору. Презентація
Життя і творчість Шолом–Алейхема. Презентація
Пауль Маар - презентація
Ярослав Гашек
Рюноске Акутаґава. "Павутинка" - презентація
Анна Гавальда - презентація

Популярні статті
    Розповісти друзям
    » » » » Даніель Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо


    Даніель Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

    ДАНІЕЛЬ ДЕФО

    (близько 1660-1731)

    Даніель Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо


    Даніель Дефо – англійський письменник, публіцист, журналіст, автор робіт з економіки, історії, географії та інших наук.
    Майбутній письменник народився в Лондоні в сім’ї торговця і фабриканта. Його батько був власником фабрики свічок, звали його Джеймс Фо. У зрілому віці Даніель додав до свого прізвища аристократичний префікс «де».
    Батько хотів бачити свого сина пастором і віддав його в духовну академію, де Даніель вивчав класичну літературу, грецьку та латинську мови. Однак юнака вабила зовсім інша життєва стежка – комерційна діяльність і політика. Його підприємницька біографія налічує багато занять, серед яких найбільш вдалими були торгівля панчохами, виробництво цегли та черепиці. Дефо неодноразово здійснював ділові поїздки в Іспанію, Португалію, Францію, Італію. Авантюристська жилка, яку мав підприємець Дефо, зумовила низку злетів і падінь у його комерційних починаннях, а з часом довела Дефо до повного банкрутства. «Такої мінливої долі не знав ніхто, – зізнавався Дефо. – Тринадцять разів я був багатий і знову ставав бідним».
    Однак підприємництво було далеко не єдиним зацікавленням Даніеля Дефо. Не займаючи жодної значущої державної посади, він жив яскравим і насиченим політичним життям. Громадянська активність кілька разів призводила Дефо до арештів і тюремного ув’язнення.
    Діяльність Дефо на терені літератури почалася з економічних трактатів, а потім у його доробку з’явилися памфлети і гострі сатиричні вірші. За один із памфлетів, що був спрямований проти англійської аристократії, Дефо навіть був засуджений до громадянської страти біля ганебного стовпа.
    Перу Дефо належить більше ніж півтисячі творів, серед яких романи «Радощі і прикрощі Моль Флендерс», «Щаслива куртизанка, або Роксана», «Життя, пригоди і піратські подвиги прославленого капітана Сінглтона», «Історія полковника Джека» та ін.
    Але справжній письменницький успіх Даніелю Дефо приніс роман «Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо» (1719). Поштовхом до написання роману стала історія шотландського матроса Олександра Селкірка, якого капітан за заколот покинув на безлюдному острові в Тихому океані, де йому довелося провести близько чотирьох з половиною років.
    На хвилі приголомшливого успіху свого твору Дефо написав у тому ж році «Подальші пригоди Робінзона Крузо», а через рік – ще одне продовження історії Робінзона, але слава першого роману виявилася недосяжною. Саме з цим твором, що прославляє незламну волю людини до життя, асоціюється в першу чергу ім’я Даніеля Дефо. Помістивши самотнього Робінзона на пустельний острів, Дефо детально, послідовно, крок за кроком описує, як сильна духом людина не впадає у розпач, а завдяки власній праці досягає прийнятних умов існування, тобто відтворює процес цивілізації.
    Роман написаний у вигляді автобіографії – щоденника головного героя, британського моряка, якому через аварію корабля довелося жити на безлюдному тропічному острові 28 років і 2 місяці і 19 днів.
    Сам автор дав романові дуже довгу назву: «Життя, незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, який прожив 28 років у повній самотності на безлюдному острові біля берегів Америки поблизу гирл річки Оріноко, куди він був викинутий корабельною аварією, під час якої весь екіпаж корабля крім нього загинув, з викладом його несподіваного звільнення піратами; написані ним самим». Таким чином, у цій назві Д. Дефо виклав короткий зміст захопливої історії, що досі приваблює багатьох читачів, які полюбляють пригодницьку літературу.

    Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо


    Народився я 1632 року в місті Йорку в заможній сім’ї чужоземного походження. Батько мій, на прізвище Крейцнер, був родом із Бремена й оселився спочатку в Гуллі. Торгівлею він набув великого достатку і, покинувши торгувати, переїхав до Йорка. Там він одружився з моєю матір’ю, родичів якої звали Робінзон – родина, дуже поважана в тій місцевості. Тому-то мене перше звали Робінзон Крейцнер, але, через звичайне для Англії нівечення іншомовних слів, нас звуть тепер – та ми й самі так звемо себе й пишемо наше прізвище – Крузо; так саме завжди звали мене й мої знайомі.
    Робінзон був третім сином у родині, улюбленцем, а тому його не вчили ніякого ремесла, і з дитячих років голова хлопця була набита безладними думками, головним чином – мріями про морські подорожі. (Хоча вже тоді Робінзон відчував, що у його невпинному бажанні будь-що стати моряком було щось фатальне).
    Старший брат Робінзона загинув у Фландрії, борючись з іспанцями, безвісти пропав середній, а тому вдома не хотіли й чути про те, щоб відпустити останнього сина в море. Батько Робінзона, людина розумна й поважна, слізно благав свого нащадка облишити дитячі вигадки і прагнути до скромного існування. Він на всі лади вихваляв «середній соціальний стан», який, на його думку, уберігає розсудливу людину від злих примх долі.

    Зворушливі умовляння батька лише на короткий час затримали Робінзона вдома, та досить скоро розвіялися як дим. Спроба незговірливого сина заручитися підтримкою матері теж не увінчується успіхом.
    Отже, не спитавшись ні в батька, ні в матері, не повідомивши їх жодним словом і лишивши їх самих довідуватись про мій вчинок, не попросивши ні батьківського, ні Божого благословення, не зваживши ні обставин, ні наслідків, я, в недобрий час, 1 вересня 1651 року, сів на корабель мого приятеля, що прямував до Лондона.
    Вже перший день перебування Робінзона на морі став передвісником його майбутніх випробувань. Сильний шторм породжує страх у його душі й каяття за те, що ослухався батьків. Та коли зранку розпогодилося, Робінзон опановує себе. Але спокою не судилося бути довгим: через тиждень судно потрапляє в ще сильніший шторм і починає тонути. Моряків підбирає шлюпка із сусіднього невеликого судна. На березі Робінзон знову на якийсь час відчуває голос здорового глузду: краще повернутися додому.
    Та моя лиха доля штовхала мене вперед із настирливістю, якій не можна було опиратись; і хоч не раз я чув тверезий голос розуму, що кликав мене повернутись додому, мені не вистачало сили на це. Я не знаю, як це назвати, і не буду запевняти, що якесь таємне веління штовхає нас назустріч нашій власній загибелі, навіть коли ми бачимо її перед собою і йдемо до неї з розплющеними очима. Сама лише моя нещаслива доля, від якої я не мав сили втекти, примусила мене опиратися тихим умовлянням мого розсудку і знехтувати дві явні перестороги, послані мені під час першої спроби.
    Опинившись у Лондоні, Робінзон знайомиться з капітаном корабля, який готується йти до Гвінеї. Юнак хоче підзаробити на цьому рейсі продажем речей.
    Та ж сама згубна сила, що підбурила мене втекти з батьківського дому, що натхнула в мене безглузду й необмірковану жадобу багатства, так міцно втокмачила мені в голову ці мрії, що я був глухий до всіх добрих порад, до умовлянь і навіть до батьківської заборони; та ж сама сила, кажу я, яка б вона не була, штовхнула мене до берегів Африки, або, як кажуть наші моряки, «в рейс до Гвінеї».
    Експедиція виявилася невдалою: на корабель напали турецькі пірати і юний Робінзон, немов здійснюючи похмурі пророцтва батька, з купця перетворюється на жалюгідного раба капітана розбійницького судна. Лише через два роки йому вдається втекти на баркасі. Робінзона підбирає португальський корабель. Пожалівши втікача, капітан корабля безкоштовно довозить його до Бразилії і купує його баркас. Так у Робінзона з’явилися перші гроші. Він отримує бразильське підданство, купує землю і стає власником цукрової плантації. Поступово Робінзон досягає того «середнього стану», яким спокушав його батько. Тут би юнакові заспокоїтися і продовжувати свою прибуткову справу, але пристрасть до мандрівок і бажання збагатитися швидше, ніж це дозволяли обставини, знову спонукають Робінзона різко зламати вже усталений спосіб життя.
    Щоб забезпечити свої плантації робочими руками, Робінзон (разом з іншими плантаторами) вирішує спорядити корабель до Африки, щоб таємно доправити в Бразилію рабів-негрів із Гвінеї.

    Отже, корабель був споряджений, навантажений відповідними товарами, і все було влаштовано за взаємною угодою учасників подорожі. Лихої години, 1 вересня 1659 року, я вступив на корабель. Це було того самого дня, якого я, вісім років тому, втік від батька та матері в Гулль, того дня, коли я повстав проти батьківської волі і так безглуздо розпорядився своєю долею.
    На другому тижні плавання почався шквальний вітер. Стихія лютувала дванадцять днів. У кораблі з’явилася тріщина, він почав протікати. Команда втрачає трьох матросів. Ті, хто залишився, вже мріють не про Африку, а про те, як би дістатися суші. Сильний шторм відносить корабель далеко від торговельних шляхів, і він сідає на мілину. На єдиній вцілілій шлюпці команда віддається на волю бурхливих хвиль.
    Тепер становище наше було зовсім безнадійне. Перед нами морські хвилі підіймались так високо, що, здавалось, шлюпка не витримає і ми неминуче потонемо. Йти під парусом ми не могли, бо у нас його не було, та ми й не мали б із нього ніякої користі. Ми гребли до берега з важким серцем, як люди, що йдуть на страту. Всі ми добре знали, що як тільки шлюпка підійде ближче до берега, прибій розіб’є її на тисячу скалок. Проте ми доручили наші душі Богові і під сприятливим вітром власноручно почали наближати хвилину своєї загибелі, гребучи скільки сили до берега.
    Який був перед нами берег – скелястий чи піскуватий, крутий чи спадистий, – ми не знали. Єдиною надією на порятунок була для нас можливість потрапити до бухточки, затоки чи гирла, де хвилі менші і де ми могли б сховатись під берег із затишного боку. Та спереду не було видно нічого схожого на затоку, і що ближче ми підходили до берега, то більше земля здавалась нам ще страшнішою, ніж море.
    Коли ми відпливли або, вірніше, коли нас, за моїм підрахунком, віднесло від корабля милі на чотири, несподівано величезний вал, з гору завбільшки, набіг із корми на нашу шлюпку, ніби збираючись поховати нас у морській безодні. Набіг він із такою люттю, що відразу перекинув шлюпку і, відкинувши нас від шлюпки та одне від одного, не дав часу й скрикнути «о Боже!». За мить ми були вже під водою.
    Не можна описати збентеження, що охопило мене, коли я пірнув у воду. З мене добрий плавець, а проте я не зміг відразу виринути і мало не задихнувся. Хвиля ж, підхопивши мене, покотилась далеко в напрямі до берега, де вона розбилась і відлинула назад, залишивши мене на землі півмертвим від води, якої я наковтався. Я не розгубився і, побачивши себе ближче до землі, ніж сподівався, схопився на ноги й мерщій кинувся бігти, намагаючись дібратись до суходолу раніше, ніж набіжить і підхопить мене друга хвиля. Та скоро я побачив, що мені від неї не втекти. Хвиля йшла горою і наздоганяла мене, мов розлютований ворог, змагатися з яким я не мав ні сили, ні засобів. Мені лишилось тільки, затримавши подих, виринути на гребінь хвилі й щосили пливти до берега. Найбільше старався я, щоб хвиля, піднісши мене ближче до берега, не захопила мене знову, вертаючись у море.
    Хвиля, що набігла знову, відразу поховала мене футів на двадцять-тридцять під водою. Я відчув, як вода підхопила мене і з надзвичайною силою та швидкістю понесла до берега. Але я затримав подих і поплив за водою, щосили допомагаючи течії. Я вже задихався, коли раптом відчув, що підіймаюсь угору. Незабаром мої руки й голова виринули з води, і, хоч я міг протриматись на поверхні не більше як дві секунди, я встиг усе-таки передихнути, і це надало мені сили та мужності. Вода знову на деякий час покрила мене, але ненадовго. Коли хвиля розбилась і покотилася до моря, я не дав їй потягти мене назад і намацав ногами ґрунт. Я постояв кілька секунд, щоб віддихнути, і, зібравши останні сили, прожогом кинувся бігти до берега. А втім, і тепер я ще не втік від розлюченої хвилі, що знову нагнала мене. Ще двічі підхоплювала вона мене й несла далі до положистого берега.
    Останній вал трохи не став для мене фатальним. Підхопивши мене, хвиля винесла або, вірніше, викинула мене на скелю з такою силою, що я знепритомнів і став зовсім безпорадним. Удар у бік та в груди зовсім забив мені дух, і коли б море знову підхопило мене, я неминуче захлинувся б. На щастя, я очуняв невдовзі перед новою хвилею і, бачачи, що зараз мене знову покриє вода, міцно вчепився за виступ скелі і, затримавши скількимога подих, вирішив перечекати, поки хвиля спаде. Ближче до берега хвилі були вже не такі високі, і я, переждавши одну, знову кинувся бігти й опинився так близько від берега, що друга хвиля хоч і перекотилась через мене, але не могла вже підхопити й винести мене назад у море. Пробігши ще трохи, я, на велику радість, почув себе на суходолі і, видершись на прибережні скелі, сів на траву, далеко від води та небезпеки.
    Опинившись на березі непошкодженим, я звів очі до неба й подякував Богові за те, що він врятував мені життя, та ще й саме в ту мить, коли я вже втратив був останню надію; здається, нема таких слів, якими можна було б правдиво змалювати захоплення і поривання людської душі, врятованої, сказав би я, з самої могили.
    Неждана радість, як і жаль, вражають розум.
    Я ходив по берегу, зводив руки до неба, і вся моя істота була, так би мовити, переповнена думками про моє визволення. Я робив тисячу жестів і рухів, яких не можу описати. Я думав про своїх товаришів, що всі потонули, бо, крім мене, не врятувався жоден; принаймні я не бачив більше ні їх самих, ні їхніх речей, крім трьох капелюхів, одного кашкета та двох непарних черевиків.
    Глянувши в той бік, де на мілині стояв наш корабель, ледве помітний за високим прибоєм, такий він був далекий, я подумав собі: «Боже, яким дивом вибрався я на берег!»
    Заспокоївши себе думками про своє щастя, я почав роздивлятись навкруги, щоб довідатись, куди потрапив і що маю робити, і мій радісний настрій відразу ж підупав, бо я зрозумів, що хоч і врятувався, але не втік від дальших страхів та лих. Я змок до рубця, а переодягнутись не було в що. Я не мав нічого ні їсти, ні пити і вже уявляв, що в майбутньому мені доведеться померти з голоду або потрапити в пазури хижих звірів. Найбільше ж засмучувало мене те, що я не мав зброї і не міг ні полювати на дичину для свого прожитку, ні боронитись від хижаків, які, в свою чергу, захочуть пополювати на мене. Одне слово, у мене не було нічого, крім ножа, люльки та коробочки з тютюном. Це було все моє майно. Це завдало мені такого розпачу, що я довго бігав мов божевільний по берегу. Коли впала ніч, я із завмиранням серця питав себе, що станеться зі мною, якщо тут водяться хижі звірі, які вночі завжди виходять на полювання.
    Єдине, що мені здалось можливим, було вилізти на товсте дерево поблизу, подібне до ялини, але з колючками: на ньому я вирішив пересидіти ніч та обміркувати, якою смертю мені померти завтра, бо я гадав, що жити тут неможливо. Я пройшов зі чверть милі в глиб суші, щоб подивитись, чи не натраплю де на прісну воду, і, на велику свою радість, знайшов її. Напившись і поклавши в рот трохи тютюну, щоб угамувати голод, я вернувся до дерева, заліз на нього й постарався вмоститись так, щоб заснувши не впасти. Потім я вирізав для самооборони коротеньку палицю, влаштувався вигідніше на своєму місці і від надмірної втоми міцно заснув. Я спав так солодко, як, гадаю, небагато хто спав би, бувши в моєму становищі, і, здалося, ніколи ще не прокидався таким свіжим і бадьорим.
    Коли я прокинувся, уже зовсім розвиднілось. Погода прояснилась, вітер стих, і море вже не лютувало й не здіймалось. Але мене найбільше здивувало те, що вночі наш корабель принесло припливом із мілини майже до тієї скелі, об яку мене так ударила хвиля. Він стояв тепер за милю від того місця, де я перебув ніч; тримався він майже прямо, отже, я вирішив побувати на ньому і врятувати хоч що-небудь із корисних для мене речей.
    Спустившись зі свого пристанища на дереві, я ще раз озирнувся навкруги й найперше побачив нашу шлюпку, що лежала милі за дві праворуч від мене на березі, куди її викинуло море. Я пішов у тому напрямі, гадаючи дійти до неї, але виявилось, що між мною і шлюпкою була маленька затока чи бухточка, з півмилі завширшки. Тоді я повернув назад, бо мені важливіше було потрапити якнайшвидше на корабель, де я сподівався знайти яку-небудь їжу й одяг.
    Невдовзі після полудня хвилювання на морі зовсім заспокоїлось, і відплив був такий низький, що мені пощастило по сухому підійти до корабля на чверть милі. Тут я відчув новий напад горя, бо ясно побачив, що ми всі врятувалися б, якби залишились на кораблі. Пересидівши бурю, ми щасливо перебралися б на берег, і я не був би тепер такий нещасний, не маючи ні допомоги, ні товариства. Це знову викликало в мене сльози на очах. Та знаючи, що сльозами горя не здолаєш, я вирішив по змозі добратись до корабля.
    Скинувши з себе одежу (день був дуже жаркий), я ввійшов у воду й поплив. Та біля корабля зустріла мене нова перешкода: я не знав, як на нього залізти. Він стояв на мілині високо над водою, і мені не було за що вчепитись. Я двічі обплив його і за другим разом побачив кінець каната (дивно, як я не помітив його раніше) так низько над водою, що мені, хоч і з великими труднощами, пощастило залізти по ньому на бак корабля. Тут я побачив, що корабель протікає: у трюмі було дуже багато води. Проте він так загруз у піщаній, чи скорше мулкій, мілині, що корма піднялась, а ніс осів трохи не весь у воду. Отже, вся кормова частина судна була вільна від води, і там нічого не підмочило. Я зрозумів це відразу, бо, цілком природно, мені насамперед хотілось дізнатись, що саме попсувалось і що залишилось непошкодженим. Виявилось, що весь корабельний запас був сухий; тому я, добре зголоднівши, передусім набив кишені сухарями і їв їх на ходу, бо мусив поспішати. Я знайшов також у кают-компанії – дуже до речі – кілька пляшок рому і випив чималу порцію, щоб підбадьоритись для подальшої роботи. Тепер я потребував тільки човна, щоб перевезти на берег речі, дуже потрібні мені, як я передбачав, на майбутнє.
    Даремно було сидіти спокійно та мріяти про те, чого я не міг дістати; нужда збудила всі мої здатності. У нас було на кораблі кілька запасних рей, дерев’яних брусів та щогл. Я вирішив зробити з них пліт і, вибравши кілька легших брусів, перекинув їх через борт, перев’язавши попереду канатом, щоб їх не віднесло водою. Зробивши це, я спустився з корабля, притяг до себе чотири бруси й міцно зв’язав їх з обох кінців, скріпивши їх ще навхрест двома-трьома короткими дошками. Я побачив, що цим плотом зможу плавати дуже легко, але він не придасться мені для великого вантажу, бо бруси були надто легкі. Тоді я знову взявся до роботи і з допомогою пилки нашого корабельного тесляра розпиляв запасну щоглу на три частини та приладнав їх до свого плоту, а це завдало мені чимало праці й муки. Але надія постачити собі все потрібне допомогла мені зробити те, чого я не міг би зробити в інших умовах.
    Мій пліт був тепер досить міцний і міг витримати чималу вагу. Далі мені треба було поклопотатись, щоб навантажити його і зберегти всі речі від прибою; але це було вже легше. Насамперед я поклав на пліт усі дошки, що були на кораблі, а на дошки поставив три матроські скриньки, зламавши з них попереду замки та спорожнивши їх. Добре зваживши, що мені найбільше потрібне, я склав в одну з них харчі: рис, сухарі, три голландські сири, п’ять великих шматків в’яленої козлятини, що була нашою основною їжею, і рештки зерна: його ми везли для птиці, яка була на судні і яку ми давно вже порізали. Це був ячмінь з пшеницею. Та на превелике моє розчарування, його пошкодили пацюки. Я знайшов також кілька ящиків вина і п’ять чи шість галонів рисової горілки, що належали нашому капітанові. Всі ці ящики я поставив прямо на пліт, бо у скрині вони не вмістились.
    Поки я робив це, почався приплив, і я з жалем побачив, як мою жилетку, сорочку й куртку, що я поклав на березі, понесло в море. Тепер у мене лишились тільки полотняні штани до колін та панчохи, в яких я плив на корабель. Це примусило мене поклопотатись про одяг. Його я знайшов чимало, але взяв не більше, ніж було мені на той час потрібно, бо мене спокушало багато чого іншого, і насамперед – інструменти для праці на березі. Після довгих розшуків я знайшов ящик нашого тесляра, і це була для мене справді коштовна знахідка, куди цінніша в той час, ніж цілий корабель золота. Я поставив цей ящик на пліт так, як він був, навіть не зазирнувши в нього, бо знав, що в ньому було.
    Найбільше клопотався я, щоб запастися зброєю та набоями. В кают-компанії я знайшов дві чудові мисливські рушниці і два пістолі, які й переправив на пліт разом із кількома порохівницями, невеликою торбою з дробом та двома старими іржавими шпагами. Я знав, що на кораблі було три бочки пороху, тільки не знав, де їх ховав наш канонір. Але, пошукавши добре, я знайшов їх. Дві були зовсім сухі, а третя підмокла. Ці дві я переправив на пліт разом зі зброєю. Тепер він був досить навантажений, і я почав думати, як мені добратись до берега без паруса, весел та стерна, бо найменший порив вітру в одну мить перекинув би все моє спорудження.
    Три обставини допомагали мені: перша – рівне та тихе море, друга – приплив, що мав гнати пліт до берега, і третя – невеличкий вітерець, що дув до суходолу.
    З неймовірними зусиллями, кожну хвилину ризикуючи перекинутися, Робінзон спрямовує пліт у невеличку затоку і йде шукати собі житло.
    Я досі не знав, де я – на континенті чи на острові, в заселеній чи незаселеній країні; не знав, чи загрожує мені небезпека від хижих звірів, чи ні.
    Залізши на вершину горба, Робінзон оглядає місцевість і з жахом усвідомлює, що він знаходиться на безлюдному острові. Відгородившись з усіх боків перевезеними з корабля скринями і ящиками, він проводить на острові другу ніч, а вранці знову вплав вирушає на корабель, поспішаючи взяти з нього все, що можна, поки перша ж буря не розбила його на друзки. У цю поїздку Робінзон забрав із корабля безліч корисних речей: знову рушниці і порох, одяг, вітрило, матраци і подушки, залізні ломи, цвяхи, викрутку і точило. На березі він споруджує намет, переносить в нього їстівні припаси та порох, щоб захистити їх від сонця і дощу, та влаштовує собі постіль. Із кожними відвідинами корабля Робінзон розживався чимось цінним: парусиною, снастями, сухарями, ромом, борошном, залізними приладдями.
    Я жив на острові вже тринадцять днів; за цей час я побував на кораблі одинадцять разів і перевіз на берег усе, що тільки могла перетягти одна пара рук. Я певний, що, коли б тиха погода тривала далі, я перевіз би частинами весь корабель, але, готуючись до дванадцятого рейсу, я помітив, що знімається вітер. Проте, дочекавшись відпливу, я все-таки вирядився на корабель. Під час попередніх рейсів я так ґрунтовно обшукав нашу каюту, що мені здавалось, ніби там нічого вже не зосталось. Але цього разу я вперше помітив шафку з двома шухлядами – в одній були три бритви, великі ножиці і з півдюжини добрих ножів та виделок, а в другій – гроші, частково європейською, частково бразильською срібною та золотою монетою, всього до тридцяти шести фунтів стерлінгів.
    Я посміхнувся, побачивши ці гроші: «О, непотрібний мотлох! – сказав я вголос. – Навіщо ти тепер? Ти не вартий навіть, щоб підняти тебе з землі. Один із цих ножів вартий усієї купи. Я не знаю, що з тобою робити; так залишайся ж там, де лежиш, і йди на морське дно, як створіння, чиє життя не варто рятувати!» Однак, роздумавшись, я взяв їх, загорнувши в шмат парусини, і хотів був спорудити новий пліт. Та поки я збирався, нахмарило; вітер, що дув з берега, почав міцнішати і за чверть години став зовсім свіжим. Мені спало на думку, що при береговому вітрі пліт мені непотрібний і що треба поспішати на берег, поки море ще не дуже розбурхалось, бо інакше я й зовсім не зможу вибратись. Отож я кинувся у воду й поплив. Чи то через вагу речей на мені, чи то через противну хвилю, в мене ледве вистачило сил перепливти невеличку смугу води, що відокремлювала корабель від бухточки. Вітер швидко міцнішав і ще перед початком відпливу перейшов у справжню бурю.
    Але на той час я був уже вдома, у своєму маленькому наметі, де й лежав цілком безпечно з усіма моїми скарбами. Цілу ніч дув міцний вітер, і, коли на ранок я визирнув із намету, корабля не було вже видно. Це засмутило мене, але я потішив себе думкою, що я, не марнуючи часу й не шкодуючи сил, добув вже звідти все, що могло мені придатись, і коли б я навіть мав більше часу, мені однаково майже не лишалось уже чого брати.
    Тепер мене страшенно клопотало питання, як убезпечити себе від дикунів, якщо вони з’являться, та від хижаків, якщо вони водяться на острові. Я дуже довго думав, як це зробити і як найкраще влаштувати своє житло: чи викопати печеру, а чи розіп’яти великий намет та добре його укріпити – й вирішив зробити й те, і друге. Розповім тут, як це я робив, і опишу моє житло.
    Я скоро переконався, що обране мною місце не годиться для житла: то була низина біля самого моря, з багнистим ґрунтом і, напевне, шкідлива для здоров’я. А головне, не було поблизу прісної води. Зваживши все це, я вирішив пошукати іншого місця, здоровішого й придатнішого для житла.
    При цьому я хотів додержати кількох умов, конче для мене потрібних: по-перше – здорова місцевість і прісна вода, про що я вже згадував; по-друге – захисток від спеки; по-третє – безпека від хижаків – людей чи звірів, і по-четверте – вид на море, щоб не втратити нагоди визволитись, коли б Бог послав який корабель. А кидати надію на визволення мені все ще не хотілось.
    Шукаючи підхожого місця, я нарешті побачив невеличку галявину на схилі високого горба, що спускався до неї крутою стіною. З цього боку в скелі була невелика заглибина, ніби вхід до печери, хоч насправді ніякої печери чи проходу в скелі не було.
    На цій зеленій галявині, перед самою заглибиною, я вирішив розкинути свій намет.
    Робінзон детально розповідає про спорудження ним намету, що повинен був стати його фортецею. Увійти до намету можна було лише по приставних сходах. Розширивши заглиблення у скелі, Робінзон зробив печеру, що мала служити йому льохом. На виконання цих робіт пішло багато днів. Але Робінзон швидко набрався досвіду.
    У самий розпал будівельних робіт хлинув дощ. Робінзон кинувся рятувати перевезений із корабля порох, адже він потрібен був не тільки для захисту, а й для приготування їжі. Два тижні поспіль він пересипає порох у мішечки та скриньки і ховає в різні місця.
    Виходячи з рушницею на полювання, Робінзон помічає, що на острові водяться кози. Природна кмітливість допомагає йому зрозуміти, що кози не вміють дивитися вгору, а тому стріляти в них треба зі скелі або пагорба.

    Майбутнє моє було темне, бо мене закинуло на острів, що лежав далеко від шляху нашої подорожі і ще далі, не менше як за кілька сот миль, від звичайного торговельного шляху, і я мав багато підстав гадати, що це був вирок неба і що тут, у цьому відлюдді й самотині, я муситиму скінчити своє життя. Рясні сльози текли по моєму обличчю, коли я думав про це. Я часто запитував себе, чому провидіння занапащає свої ж створіння і робить їх безнадійно нещасними, покинутими, безпорадними й охопленими таким відчаєм, що навряд чи хто-небудь подякував би за таке життя. Та завжди щось швидко припиняло такі думки й докоряло мені за них.
    Одного дня, коли я, глибоко замислившись про своє становище, блукав із рушницею по берегу, голос розсудку заговорив у мені так: «Ти в скруті, це правда; але згадай, де решта? Вас же сіло в шлюпку одинадцятеро. Де ж десять? Чому вони не врятувались, а ти лишився живий? Чому тебе відзначено? І де краще бути – тут чи там?» І я показав на море. В усякому злі треба вбачати якесь добро й не забувати про гірше, що могло б статися.
    Я, зараз добре забезпечений всім потрібним для життя, ясно уявив собі, що було б зі мною, коли б не сталося так (а це буває один раз на сто тисяч), що корабель зрушив з того місця, де він став спершу, і приплив ближче до берега, а я мав час забрати з нього всі потрібні мені речі. Що було б зі мною, коли б мені довелось жити на цьому острові так, як перебув я на ньому першу ніч, без усього потрібного для життя й без засобів дістати все це самому. «Особливо, – сказав я собі вголос, – що робив би я без рушниці, без набоїв та знаряддя для праці, без одягу та постелі, без намету чи притулку?»
    А тепер усього цього було в мене досить і я міг постачити собі їжу без рушниці, коли б зостався без набоїв. Переді мною, до кінця мого життя, було стерпне існування, без нестатків; з перших же днів я почав клопотатись, як забезпечити себе від усяких можливих випадків, і не лише на той час, коли в мене не буде набоїв, а й на тоді, коли моє здоров’я та сили почнуть підупадати.
    Моя нога вперше ступила на цей жахливий острів за моїми підрахунками, 30 вересня, під час осіннього рівнодення, коли сонце стоїть майже прямо над головою. За моїми спостереженнями, острів лежав на дев’ятому градусі двадцять другій мінуті північної широти. Минуло днів десять або дванадцять, і мені спало на думку, що я, через брак книжок, пера та чорнила, загублю лік дням і нарешті перестану відрізняти будні від свят. Щоб запобігти цьому, я поставив величезний стовп на тому місці берега, куди мене закинуло море, і, вирізьбивши на широкій дерев’яній дошці великими літерами напис: «ТУТ Я СТУПИВ НА ЦЕЙ БЕРЕГ 30 ВЕРЕСНЯ 1659 РОКУ», прибив її навхрест до стовпа.
    На цьому стовпі я щодня робив ножем зарубину; кожний сьомий день робив удвоє довшу – це означало неділю; перше число кожного місяця я позначав ще вдвоє довшою зарубиною. Отак я вів свій календар, позначаючи тижні, місяці та роки.
    Насамперед мушу зазначити, що серед багатьох речей, перевезених із корабля за кілька разів, я не згадав сили дрібних речей, хоч і не дуже цінних, але таких, що стали мені в пригоді. Наприклад, у каютах капітана, його помічника, каноніра та тесляра я знайшов пера, чорнило, папір, три чи чотири компаси, деяке астрономічне приладдя, підзорні труби, географічні карти та книжки з мореплавства. Все це я взяв на всякий випадок, не знаючи навіть, чи придасться мені що-небудь із цих речей. Крім того, я знайшов три дуже гарні Біблії, які я одержав з Англії разом із крамом і упакував зі своїми речами.
    Знайшов я й кілька книжок португальською мовою, серед яких було три молитовники, і трохи інших книжок, які я дуже беріг. Мушу згадати також, що у нас на кораблі був собака й дві кішки. Обох кішок я перевіз на берег із собою, що ж до собаки, то він сплигнув із корабля сам і приплив до мене на другий день після того, як я перевіз мій перший вантаж. Він був мені вірним слугою багато років. Він робив для мене все, що міг, і майже заміняв мені людське товариство; хотілося б тільки, щоб він говорив, але цього він не міг. Я вже сказав, що взяв із корабля пера, чорнило та папір, надзвичайно ощаджував їх і, поки вистачило чорнила, дбайливо записував усе, що траплялось, а коли його не стало – кинув це заняття. Бо я не вмів зробити собі чорнила й не міг вигадати, чим його замінити.
    Після цього мені спало на думку, що, незважаючи на чималий запас різних речей, мені, крім чорнила, бракувало ще багато чого. Я не мав ні заступа, ні мотик, ні лопати, мені не було чим копати й викидати землю; не було ні голки, ні шпильки, ні ниток. Що ж до білизни, то обходитись без неї я навчився дуже легко.
    Через брак знаряддя всяка робота йшла у мене дуже повільно й з великими труднощами. Майже цілий рік треба було на те, щоб закінчити тин, яким я надумав обгородити свою оселю.
    Тепер я почав серйозно міркувати над своїм становищем і почав записувати свої думки – не стільки для того, щоб залишити своє писання людям, які потраплять у таке становище (бо навряд чи буде в мене багато спадкоємців), скільки для того, щоб висловити все, що мене мучило й гризло, і цим хоч трохи полегшити свою душу. Розум мій поволі переборював розпач. Я скільки міг намагався втішати себе думкою, що могло б статися ще гірше, і протиставляв злу добро. Цілком безсторонньо, ніби прибутки й витрати, записував я радощі, що траплялись мені, поруч із своїм горем.
    Я розділив сторінку навпіл і написав зліва „погано”, а справа – „добре”, і ось що у мене вийшло:

    ПОГАНОДОБРЕ
    Мене закинуло на жахливий, безлюдний острів, і в мене немає ніякої надії визволитись.Але я живий і не потонув, як усі мої товариші з корабля.
    Я відділений від усього світу і приречений на горе й поневіряння.Зате я відзначений з усього нашого екіпажу тим, що смерть помилувала мене одного, а той, хто так дивно врятував мене від смерті, може визволити мене і з мого безрадісного становища.
    Я осторонь від усіх людей; я самітник, вигнанець із людського суспільства.Але я не вмер з голоду й не загину у цьому пустинному місці, де людині немає з чого жити.
    У мене мало одягу, і скоро мені не буде чим укрити своє тіло.Але я живу в жаркому кліматі, де, коли б я й мав повний одяг, то навряд чи носив би його.
    Мені ніде сховатись і немає чим відбити напад людини або звіра.Але я потрапив на острів, де не видно таких хижих звірів, як на берегах Африки: що було б зі мною, якби мене викинуло туди?
    Мені немає з ким поговорити й розрадити себе.Але Бог чудесно пригнав наш корабель так близько до берега, що я не тільки встиг запастись усім необхідним для задоволення моїх повсякденних потреб, а й маю змогу постачати собі все аж до кінця свого життя.


    Все це наочно свідчить, що навряд чи на світі було коли-небудь таке лихе становище, де поруч поганого не знайшлося б чогось гарного, за що треба було б дякувати. Гіркий досвід людини, яка зазнала найбільшого нещастя на землі, показує, що у нас завжди знайдеться якась утіха, яку в рахунку добра та зла треба записати на прибуток.
    Отже, послухавши тепер голосу свого розсудку, я почав миритися зі своїм становищем. Раніше я все поглядав на море з надією побачити там корабель, а тепер я покинув марні надії і всі думки спрямував на те, щоб пристосуватись до умов свого життя і по змозі полегшити собі існування.
    Робінзон продовжує облаштовувати свій намет та розширювати печеру.
    Тепер я взявся до вибору найпотрібніших речей, передусім стола та стільця; без них я не міг користатись як слід навіть тими скромними вигодами, що були приділені мені на цьому світі. Без стола я не міг цілком зручно ні їсти, ні писати. Тому я взявся до праці. Тут маю зауважити, що розум є основа й джерело математики; визначаючи й виміряючи розумом речі і складаючи собі про них найправильніші уявлення, кожен з часом може навчитися першого-ліпшого ремесла. До того часу я зроду не брав у руки ніякого інструмента, а проте, завдяки працьовитості, ретельності та винахідливості, поволі так набив руку, що міг би, я певний того, зробити що завгодно, особливо маючи потрібне знаряддя. А втім, і без відповідних інструментів, із самим стругом та сокирою, я зробив силу речей, хоч, мабуть, ніхто ще не робив їх у такий спосіб і не витрачав на них стільки праці. Наприклад, коли мені була потрібна дошка, я мусив зрубати дерево, обчистити його від гілок, і поклавши перед собою, обтесувати, поки воно не набирало належної форми; після цього треба було ще вирівняти дошку стругом. Щоправда, за таким методом із цілого дерева виходила лише одна дошка, і робота над нею забирала у мене силу часу та праці, але проти цього у мене був лише єдиний засіб – терпіння; тим більше, що я мав дуже багато часу. Мій час і моя праця коштували мені дуже мало, і мені було однаково, на що їх витрачати.
    Насамперед, як я сказав, я зробив собі стіл та стілець, використавши для них короткі дошки, які я перевіз плотом із корабля. Натесавши зазначеним вище способом довгих дощок, я приладнав до стіни мого льоху одну над однією кілька полиць, футів на півтора завширшки, і поклав на них свій інструмент, цвяхи, залізо та інший дрібний скарб – одне слово, розподілив усе по місцях, щоб кожну річ легко було знайти. Я понабивав кілочків у стінах льоху й порозвішував на них свої рушниці і взагалі все, що можна було повісити. Коли б після цього хтось побачив мою печеру, то, напевне, прийняв би її за склад речей першої потреби. Я мав усе напохваті, і мені було дуже приємно бачити своє добро в такому порядку, а особливо знати, що запаси мої такі великі.
    Тільки тоді почав я вести свій щоденник, записуючи все, що робив протягом дня.
    У щоденнику Робінзон докладно описує все спочатку: як він потрапив на острів, як облаштовував свій побут, детально розповідає про свої заняття, подаючи часом – цікаві, а часом – повсякденні спостереження. Всього ним було зроблено більше сімдесяти записів.
    (Нижче приведені уривки зі щоденника Робінзона).


    ЩОДЕННИК

    30 вересня 1659 р.
    Я, нещасний Робінзон Крузо, зазнавши далеко від берега аварії під час страшенної бурі, вийшов на берег цього непривітного, нещасного острова, який я назвав островом Відчаю. Решта корабельної команди потонула, а сам я був майже мертвий.
    До кінця того дня я плакав, завдаючи собі суму думками про своє лихе становище. У мене не було ні їжі, ні притулку, ні одягу, ні зброї. Я не мав куди сховатись від ворогів. Утративши надію на допомогу, а бачив перед собою лише смерть. Мені здавалося, що мене з’їдять хижі звірі, або заб’ють дикуни, або ж я вмру з голоду без їжі.
    18 листопада.
    Шукаючи в лісі будівельний матеріал, я знайшов дерево, що зветься в Бразилії залізним за його надзвичайну твердість. З великими труднощами і дуже попсувавши сокиру, я зрубав одне таке дерево і насилу приволік його додому, бо воно було страшенно важке. З нього я вирішив зробити лопату. Дерево було таке тверде, що ця робота забрала в мене дуже багато часу, але іншого виходу в мене не було. Потроху я надав обрубкові форми лопати, причому держак вийшов не гіршим за ті, що роблять у нас в Англії.
    23 листопада.
    Поки я готував це знаряддя, решта роботи стояла. Закінчивши все, я знову взявся до печери. Копав скільки дозволяли час і сили, поширюючи та поглиблюючи її цілих вісімнадцять днів, щоб у ній могло до ладу розміститись усе моє добро.
    Примітка.
    Весь цей час я поширював печеру для того, щоб вона могла правити мені і за комору, і за кухню, і за їдальню, і за льох. Жив я, як і раніше, весь час у наметі, крім дощової пори року, коли не міг захиститись там від дощу. Згодом я влаштував над своїм двориком щось подібне до даху, проклавши від огорожі до схилу гори жердини і вкривши їх водоростями та великим листям.
    17 грудня.
    Від цього дня й до 20-го я припасовував у льоху полиці, забивав цвяхи в стовпи й розвішував усе те, що можна було повісити. Тепер я вже дав деякий лад у своєму помешканні.
    20 грудня.
    Переніс усі речі й розклав по місцях. Прибив кілька маленьких поличок для харчів; вийшло щось подібне до буфета. Дощок залишилося дуже мало; я зробив собі також іще один стіл.
    27 грудня.
    Підстрелив двох козенят; одне забив, а друге поранив у ногу так, що воно не могло втекти. Я піймав його і привів додому на мотузці. Вдома оглянув його ногу; вона була перебита, і я забинтував її.
    Примітка.
    Я дуже дбав, щоб козеня вижило. Зламана нога зрослась дуже добре, зміцніла на диво. Я так довго ходив за ним, що воно стало ручним, паслось на моріжку коло моїх дверей і не хотіло йти від мене. Тоді мені вперше спало на думку завести собі свійських тварин, щоб забезпечити собі харчування на той час, коли в мене не буде куль та пороху.
    3 січня.
    Почав будувати огорожу, або стіну, бо ще боявся нападу, і вирішив зробити її дуже міцною та товстою.
    Примітка.
    Протягом цього часу, коли дощі дозволяли мені це, я щодня обходив ліс, шукаючи дичину, і під час цих обходів часто робив корисні для мене відкриття. Зокрема я знайшов особливу породу диких голубів, що гніздяться не на деревах, як наші дикі голуби, а в розколинах скель. Одного разу я вийняв пташенят із гнізда, щоб вигодувати їх вдома й приручити, але, вирісши, вони полетіли від мене – може, тому, що я не мав потрібного для них корму. Проте я часто знаходив їхні гнізда й брав пташенят, м’ясо яких було дуже смачне.
    Тепер, упорядковуючи своє господарство, я побачив, що мені бракує багатьох потрібних речей. Зробити все самому я спочатку вважав за неможливе; та й справді, дечого, як, наприклад, обтягти обручами бочку, я так і не зміг ніколи зробити.
    Тим часом трапилося так, що нишпорячи у своїх речах, я знайшов невеличкий мішок із зерном для птиці, що зостався на судні від попереднього рейсу з Лісабона. Мішок був мені потрібний для чогось іншого (здається, під порох, коли я розкладав його малими частинами, боячись грози), і я висипав цю потеруху коло своєї фортеці, під горою.
    Це було невдовзі перед початком великих дощів, про які я вже говорив. Я давно вже забув про це, не пам’ятав навіть, де саме витрусив мішок, коли приблизно через місяць побачив кілька маленьких зелених стеблинок, які щойно вилізли із землі. Я подумав, що це не бачена ще мною рослина, проте дуже здивувався, коли трохи згодом помітив десять-дванадцять колосків чудового зеленого ячменю, того ж самого сорту, що й наш європейський, навіть наш англійський.
    Важко описати подив і збентеження, які викликало в мене це відкриття. Досі я зовсім не керувався релігійними мотивами; у мене в голові було дуже мало думок про релігію, і всі події мого життя, важливі й дрібні, я пояснював собі випадком або звичайною у нас легковажною фразою – волею Божою. Я ніколи й не запитував себе, яку мету має провидіння і як керує воно подіями в цьому світі. Але, побачивши цей ячмінь, що виріс, як я знав, у непридатному для зерна кліматі, а головне, невідомо як сюди потрапив, я був дуже вражений і почав вірити, що це Бог дивно проростив його без насіння тільки для того, щоб прохарчувати мене на цьому дикому, безрадісному місці.
    Ця думка трохи зворушила мене і викликала на моїх очах сльози. Я був щасливий від усвідомлення, що таке велике диво природи сталося заради мене; та я ще більше здивувався, помітивши поблизу, під схилом скелі, рідкі стебельця іншої рослини. Виявилося, що то був рис, уже відомий мені, бо під час свого перебування в Африці я бачив, як він росте.
    Я не тільки думав, що ячмінь та рис послало мені саме провидіння, а й не мав сумніву, що вони ростуть і в інших місцях на острові. Я обійшов усю частину острова, де бував раніше, винишпорив усі куточки, зазирнув під кожну грудку землі, але ні рису, ні ячменю не знайшов. Нарешті я згадав про мішок із кормом для птиці, який я витрусив на землю біля мого житла, і моє здивування зникло; а разом із відкриттям, що все це природна річ, признаюсь, простигла мене і гаряча вдячність провидінню. А втім, те, що трапилось зі мною, було майже таке ж непередбачене, як і диво, і в кожному разі заслуговувало не меншої вдячності. Справді, руку провидіння видно було хоч би в тому, що в усьому збіжжі, зіпсованому пацюками, лишилося непошкоджених десять-дванадцять зернин, що ніби впали з неба. І треба ж було мені витрусити їх із мішка в цьому затишному місці, де вони були в холодку під високою горою і швидко проросли; якби я витрусив їх десь-інде, їх спалило б і знищило б сонце.
    Звичайно, я дбайливо і вчасно зібрав усі колосочки, а це сталось десь наприкінці червня. Я підібрав кожне зернятко й вирішив посіяти їх усі знову, сподіваючись, що в майбутньому буде в мене досить збіжжя, щоб давати мені хліб.
    Крім ячменю, в мене, як я вже казав, виросло двадцять-тридцять стеблин рису, який я зібрав так само дбайливо і з тією ж самою метою – готувати з нього хліб або, вірніше, будь-яку страву, бо я знайшов спосіб готувати його, не пікши.
    16 квітня.
    Скінчив драбину; переліз через стіну, забрав за собою драбину й залишив її всередині. Тепер я загороджений з усіх боків; усередині огорожі місця у мене досить, і потрапити сюди знадвору можна тільки перелізши через стіну.
    Та другого ж дня після того, як я скінчив свою стіну, вся моя праця мало не пропала марно, та й сам я трохи не загинув. От що сталося: я щось робив в огорожі за наметом, біля входу до печери, коли наді мною посипалась земля зверху печери та з краю гори над моєю головою зі страшним тріском впали поставлені мною два передні стовпи. Я дуже злякався, але не спершу не зрозумів причини цього випадку й подумав, що це, як і раніше, завалилось склепіння. Боячись, щоб мене не засипало новим завалом, я побіг до драбини і переліз через стіну, бо не почував себе безпечно всередині огорожі. Ледве я зійшов на землю, як ясно зрозумів, що цього разу завал у печері трапився від страшного землетрусу. Земля піді мною хиталась, і за яких-небудь вісім хвилин сталися три такі сильні удари, що від них розсипалася б найміцніша будівля, якби вона стояла тут. Від скелі біля моря, за півмилі від мене, відвалилась верхівка й упала з таким гуркотом, якого я не чув зроду. Море теж хвилювалось і клекотіло; мені навіть здавалось, що удари під водою були сильніші, ніж на острові.
    Все це дуже вразило мене, адже нічого подібного я ніколи сам не бачив і ні від кого не чув. Я був зовсім приголомшений. Від хитання ґрунту в мене почалась морська хвороба, немов від гойдання на морі; проте гуркіт від падіння скелі привів мене до пам’яті: до мене вернулась притомність, і я з жаху завмер від думки, що гора може завалитись на мій намет і назавжди поховати все моє добро.
    Після третього удару все стихло, і я підбадьорився, але все ще не зважувався перелізти назад через стіну, бо боявся, щоб мене не засипало живцем. Я сидів на землі у глибокій тузі й не знав, що робити. За весь цей час у мене не було жодної серйозної релігійної думки, – нічого, крім звичайних слів: «Господи, зглянься на мене». Але як тільки небезпека минула, я забув і їх.
    Поки я так сидів, навколо смеркло й нахмарилось, немов перед дощем. Незабаром подув вітрець. Він потроху міцнішав, і через півгодини забушував страшенний ураган. Море запінилось, завирувало й почало бити об берег. Дерева виривало з корінням; то було жахливе видовище. Так тривало години три. Потім буря почала стихати, а ще через дві години настав мертвий штиль і пішов заливний дощ.
    Весь час, поки тривала буря, я сидів на землі, пригнічений страхом і відчаєм. Мені раптом спало на думку, що дощ і вітер були, мабуть, наслідком землетрусу. Тоді, виходить, він скінчився і я можу повернутись до свого життя. Ця думка підбадьорювала мене, а може, й дощ надав мені рішучості. Я переліз назад через стіну й сів у наметі, але дощ був такий сильний, що мало не прибивав намет до землі, і я був змушений перейти до печери, хоч і боявся, щоб вона не завалилась мені на голову. Ця злива додала мені праці – довелось робити в огорожі відтулину для стоку води, бо інакше вона залила б мою печеру. Просидівши там деякий час і побачивши, що підземні удари спинились, я почав заспокоюватись.
    Всю ніч і більшу частину наступного дня лив дощ, і я не міг вийти з дому. Тепер, трохи заспокоївшись, я почав серйозно обмірковувати своє становище і дійшов висновку, що коли на цьому острові трапляються землетруси, мені не можна жити в печері. Отже, треба перенести намет кудись на відкрите місце, а щоб убезпечити себе від нападу звірів та людей, обгородити його стіною так само, як і тут. Було ясно, що, лишаючись у печері, я рано чи пізно буду похований живцем. Так міркуючи, я вирішив перебратися зі своїм наметом кудись-інде, бо, справді, він стояв на небезпечному місці, під виступом гори, що під час нового землетрусу могла завалитись на нього.
    Два наступні дні – 19 го та 20 го – я розшукував нове місце для житла й обмірковував, як здійснити свій план. Від страху, що мене може засипати, я ночами не міг спати; боявся я спати й поза огорожею. А проте, коли я, сидячи в своєму куточку, дивився, як затишно я влаштувався, який лад у моєму господарстві і як добре я схований від ворогів, мені дуже не хотілося переселятись. Крім того, була в мене й така думка, що на переселення треба дуже багато часу, отже, мені все одно доведеться миритись із небезпекою, поки я не укріплю нового місця так, щоб туди можна було перебратись. Дійшовши такого висновку, я заспокоївся, але все ж вирішив, не марнуючи часу, взятись до будування на новому місці огорожі з частоколу та канатів такої ж самої круглої форми, і як тільки вона буде готова, перенести в неї намет.
    30 квітня.
    Сьогодні я помітив, що мій запас сухарів набагато поменшав: оглянувши його, я вирішив обмежуватись лише одним сухарем на день; це дуже засмутило мене.
    1 травня.
    Робінзон описує, як до острова прибиває потерпілий аварію корабель і як він бере з нього будівельний матеріал та вцілілі інструменти.
    4 травня.
    Ловив рибу, але жодної їстівної не піймав; ловив, поки не стомився, і саме тоді, як хотів уже кидати, піймав молодого дельфіна. Вудка в мене була саморобна: волосінь я зробив із прядива від старого каната, а гачка в мене зовсім не було. Проте на мою вудку часто ловилося стільки риби, що я міг їсти її досхочу; я їв її в’яленою, висушуючи на сонці.
    16 червня.
    Знайшов на березі величезну черепаху. Це була перша, яку я побачив, і це тільки через свою невдачу, а не тому, що черепах тут не було або було надто мало. Якби я потрапив на другий бік острова, я міг би мати їх сотні щодня.
    18 червня.
    Весь день ішов дощ, і я сидів дома. Мені здалось, що дощ холодний; мене трохи морозить, хоч я знаю, що на цих широтах холоду не буває.
    19 червня.
    Дуже хворий; мене морозить так, ніби надворі холодно.
    27 червня.
    Знову такий сильний напад пропасниці, що я весь день лежав, не ївши й не пивши. Я вмирав від спраги, але був такий кволий, що не міг підвестись і принести води. Знову молився, але думки плутались; я не міг пригадати жодної молитви, і тільки вигукував: «Господи, зглянься на мене! Господи, помилуй мене! Господи, поможи мені!»
    Лихо! В мене не було пізнання Бога. Добрі напучення моїх батьків вивітрились за вісім років мого безупинного блукання по морях із такими самими, як і я, нечестивцями, цілком байдужими до релігії. Я не пригадую, щоб за весь той час моя думка хоч раз звернулась до Бога або щоб я хоч раз оглянувся на себе та замислився над тим, що робив. На мене найшло якесь моральне запаморочення: у мене не було поривань до добра і не було розуміння зла. Своєю черствістю, легковажністю та нечестивістю я анітрохи не відрізнявся від найгрубішого з наших матросів. У небезпеці я нітрохи не боявся Бога і не дякував йому за звільнення від неї.
    Незважаючи на всі пережиті мною нещастя, я ніколи не догадувався, що мій нинішній стан – перст Божий або справедлива кара за мій гріх, за моє повстання проти батька, за мої теперішні тяжкі гріхи і за все моє неправедне життя. Під час своєї ризикованої подорожі вздовж пустинних берегів Африки я не думав про те, що зі мною буде, і ніколи не просив Бога чи провидіння скерувати мене на правдивий путь або визволити з небезпеки, яка, безперечно, загрожувала мені і від хижих звірів, і від жорстоких дикунів. Я не думав про Бога й провидіння і діяв, як багато грубих людей, інстинктивно, слухаючись тільки голосу розсудку. Та хіба тільки це! Коли в морі мене врятував і взяв на свій корабель португальський капітан, який повівся зі мною дуже щиро, з пошаною та співчуттям, я й на думці не мав подякувати за це Богові. Коли я знову зазнав аварії і мав потонути біля цього острова, я не відчув каяття й не побачив у цьому справедливої кари. Я тільки часто говорив самому собі, що я нещасна істота і родився на довічне нещастя.
    Але тепер, коли я захворів і картина смерті змалювалась на дозвіллі переді мною дуже яскраво, – тепер, коли мій дух почав знемагати під тягарем хвороби, а тіло знесилилось від жорстокої пропасниці, прокинулась совість, що так довго спала в мені. Я почав гірко докоряти собі за минуле. Я зрозумів, що своєю неправедною поведінкою сам накликав на себе гнів Божий і ті жорстокі удари, що впали на мене один по одному.
    «Тепер здійснюються слова мого дорогого батька! Кара Божа спіткала мене, і немає кому допомогти мені або вислухати мене. Я не послухав голосу провидіння, що поставило мене в такі умови, де я міг бути щасливим і спокійним. Але я не схотів зрозуміти цього сам, не послухав і науки своїх батьків. Я покинув їх оплакувати моє безумство і тепер сам плачу від його наслідків. Я відкинув їхню допомогу й підтримку, що вивели б мене в люди й полегшили б мені життя, а тепер мені доводиться боротися з труднощами, що переважають людську силу, – боротись самому, без підтримки, без слова втіхи й поради». І я скрикнув: «Господи, захисти мене, бо горе моє надто велике!» Це була моя перша за довгі роки молитва, якщо я можу так назвати цей вигук.
    28 червня.
    Трохи прогулявся; але був немічний, до того ж на серці в мене було дуже важко від думок про моє нещасне становище, а також від страху, що хворість повернеться наступного дня. Коли смеркло, я повечеряв трьома черепашачими яйцями, які спік у попелі. Перед вечерею помолився, і це, наскільки пригадую, за все моє життя була перша трапеза, для якої я попросив благословення Божого.
    Поївши, знову спробував пройтись, але був такий кволий, що ледве міг нести рушницю, без якої ніколи не виходив з дому. Я пройшов небагато, сів на землю й почав дивитись на море, що стелилось переді мною, рівне та широке. І коли я сидів, у моїй голові снувались думки: «Що таке земля й море, які я бачив так багато? Звідки вони взялись? І що таке я сам і всі інші створіння, дикі й свійські, люди й звірі? Звідки ми походимо? Напевне, всіх нас створила якась таємнича сила, що створила й землю, море, повітря та небо. І що це за сила? Природно було зробити висновок, що все це створив Бог. А якщо все це створив Бог, то, виходить, він керує всім цим, бо сила, яка може створити всі ці речі, безумовно, може й керувати ними та направляти їх. А коли так, то у великому коловороті цього світу ніщо не може трапитись без Божого відома та призначення.
    Я був вражений цими думками й не знаходив жодного слова, щоб відповісти собі.
    Мною, безперечно, керувало небо, бо в скрині я знайшов ліки й для душі, і для тіла. Відчинивши її, я знайшов у ній те, що шукав, – тютюн. Але там лежало ще й кілька врятованих мною книжок; я взяв одну із згаданих уже Біблій, в яку я доти не мав часу або, вірніше, бажання заглянути. Тепер я приніс її разом із тютюном у намет і поклав на стіл.
    Було вже пізно, а голова від тютюну так обважніла, що мені захотілось спати. Каганця я не погасив на той випадок, коли вночі мені що-небудь буде потрібне, і ліг на ліжко. Але попереду я зробив те, чого не робив зроду: став навколішки й почав молитись, просячи Бога здійснити обіцянку й визволити мене, коли я покличу його в день суму.
    Настояний на ромі тютюн допомагає Робінзонові поринути у глибокий сон, який приніс йому одужання. Він навіть не зрозумів, одну чи дві ночі проспав. Швидше за все – дві, бо як інакше пояснити один втрачений день у календарі (це виявилося через кілька років).
    4 липня.
    Вранці взяв Біблію, розгорнув її на Новому Заповіті й почав уважно читати; вирішив робити це щоранку й щовечора, не зв’язуючи себе певною кількістю розділів, а читаючи саме стільки, на скільки вистачить уваги. Невдовзі я серйозно взявся до цього читання й почув, що моє серце багато глибше й щиріше зворушилось від неправедності мого минулого життя.
    Хоч мені й жилося тепер не краще, ніж попереду, зате на серці в мене полегшало. Від постійного читання святого письма й молитов мої думки були скеровані на речі вищого порядку. Я зазнав внутрішнього спокою, якого не знав раніше: здоров’я та сили мої повернулись, і я заходився обставляти себе всім, чого мені бракувало, щоб жити якомога впорядкованіше.
    Від 4 до 14 липня
    Я вже прожив на цьому нещасному острові близько десяти місяців; я був певний, що ніколи переді мною нога людська не ступала на ці пустинні береги, і вважав, що мені треба зовсім відмовитись від надії на визволення. Тепер, коли моє житло було забезпечене, я вирішив ґрунтовніше обслідувати острів і подивитись, чи не знайду я на ньому ще інших, не знаних мені досі благ природи.
    15 липня
    Я почав уважніше досліджувати острів.
    Одужавши, Робінзон нарешті обстежує острів, де прожив вже більше десяти місяців. У його рівнинній частині серед невідомих рослин він знаходить добре знайомі йому диню й виноград; останній його особливо радує, адже з нього можна зробити родзинки, щоб підкріпляти свій організм у міжсезоння. Острів виявився багатий і живністю: зайці і лисиці урізноманітнюють харчування самітника. На цю райську красу Робінзон дивиться хазяйським оком: шкода, що ділити її нема з ким! У вологій долині він вирішує поставити курінь, добре зміцнити його і жити по кілька днів то тут, то на старому місці, поблизу моря (адже він не втрачає надії, що саме звідти може прийти порятунок).
    Робінзон також зробив спробу посіяти зерно із тих колосків рису та ячменю, що несподівано виросли після витрушування ним мішка з-під зерна. Оскільки він не знав, коли на острові настає сезон сівби, то жодна зернина не зійшла. Добре, що він висіяв не все зерно! Лише за другим разом йому вдається зібрати перший невеликий врожай зерна. Тепер Робінзон почав ретельніше стежити за порами року на острові і записував свої спостереження у щоденник. Поряд із собою він поселяє папугу і дике козеня, яке дуже швидко стало смирним і ласкавим.

    Знову настала дощова пора осіннього рівнодення, знову я врочисто відсвяткував 30 вересня – другі роковини мого перебування на острові. Надій на визволення було так само мало, як і першого дня, коли я прибув сюди. Цілий день 30 вересня я провів у благочестивих міркуваннях, смиренно й з подякою згадуючи багато милостей, посланих мені в моїй самотності, без яких моє становище було б незмірно мізернішим. Я покірно й щиро подякував Богові, який з ласки своєї відкрив мені, що навіть у цій самотині я можу бути щасливішим, ніж на волі, в людському товаристві, де я користався б усіма втіхами світу; відкрив мені, що він може цілком надолужити нестатки мого самотнього становища й брак людського товариства, перебуваючи зі мною та сповнюючи благодаттю мою душу, втішаючи і заохочуючи мене покладатись на його милість тепер і надіятись на його вічну допомогу в майбутньому.
    Тепер я почав ясно відчувати, наскільки нинішнє моє життя, з усіма його стражданнями й нещастями, було щасливіше, ніж моє ганебне, повне гріха, бридке колишнє існування. Горе й радість я розумів тепер зовсім інакше; вже не ті були в мене бажання, не такі гострі були пристрасті; те, що в момент мого прибуття сюди й навіть протягом цих двох років давало мені втіху, тепер уже не існувало для мене.
    А тепер у мене в голові народжувались інші думки. Я щодня читав слово Боже й застосовував його до мого становища. Одного ранку, бувши в поганому настрої, я відкрив Біблію на таких словах: «Я ніколи не покину й не залишу тебе» – і відразу ж приклав їх до себе. Чому я натрапив на них саме тоді, коли сумував, що мене занедбав Бог і люди? «Гаразд, – сказав я сам собі, – коли Бог не покидає мене, що мені з того, що мене покинув світ? А коли б я, маючи цілий світ, утратив ласку й благословення Боже, то це була б незрівнянно більша втрата».
    З того часу я почав гадати, що в цій самотності я, може, щасливіший, ніж був би в іншому становищі, живучи серед людей; з такими думками я починав дякувати Богові за те, що він привів мене сюди.
    В такому настрої почав я свій третій рік на острові. Я не хотів стомлювати читача дрібницями і тому другий рік свого життя на острові описав не так докладно, як перший. Все ж таки можна сказати, що я лише зрідка мав дозвілля: я суворо розподілив свій час відповідно до робіт, які виконував протягом дня. На першому місці стояли релігійні обов’язки та читання святого письма; на це я завжди відводив певний час, тричі на день. На другому – щоденне полювання, що відбирало в мене години три кожного ранку, коли не було дощу. На третьому – сортування, сушіння та готування забитої або спійманої дичини; на це йшла більша частина дня.
    Робінзон турботливо вирощує врожай зернових – ячмінь і рис. Йому доводиться захищати посіви від птахів, зайців та кіз. Настав час жнив.
    Я не знав, як взятись до жнив, не маючи ні коси, ні серпа. Єдине, що я міг зробити, це скористатись для цієї роботи широким кортиком чи тесаком, взятим із корабля разом з іншою зброєю. Правду сказати, мій урожай був такий невеликий, що зібрати його було дуже легко, та й збирав я його особливим способом. Я зрізав лише колоски, носив кошиком, а потім перетирав їх руками.
    Це мене дуже підбадьорило, бо я сподівався, що згодом, коли Бог поможе, я матиму завжди вдосталь хліба. А тепер переді мною постала нова перешкода: я не знав, як змолоти зерно й зробити з нього тісто, а особливо, як спекти його. Всі ці перешкоди разом із бажанням відкласти в запас якнайбільше насіння, щоб завжди мати його вдосталь, примусили мене не займати врожаю цього року, залишити його весь на насіння й докласти всіх зусиль, щоб розв’язати велике завдання – забезпечити себе надалі хлібом.
    Поки мій хліб ріс та достигав, я побачив, що мені бракувало ще багатьох речей, щоб обгородити ниву, зберегти її, скосити чи зжати врожай, висушити та перевезти його додому, змолотити, перевіяти й сховати зерно. Після того мені ще були потрібні: млин, щоб змолоти зерно, сито, щоб просіяти борошно, сіль та дріжджі, щоб замісити тісто, піч – щоб спекти хліб.
    Хоча без необхідних знарядь праці Робінзонові було непросто займатися на острові землеробством і випічкою хліба, але поступово він переборює всі труднощі.
    Давно вже намагався я так чи інакше зробити собі череп’яний посуд, що був мені дуже потрібний, але я зовсім не знав, як це здійснити. Я не мав сумніву, що зміг би виліпити горщик, якби мені вдалося дістати гарної глини, а в жаркому кліматі він висохне на сонці і так затвердне, що можна буде переносити його й зберігати в ньому всі припаси, що потребують сухості. Такий посуд був насамперед потрібний для зерна, борошна тощо, і тому я вирішив зробити кілька якомога більших макітер і тримати в них зерно.
    Читач, напевне, пожалів би мене, а може, й посміявся б з мене, якби я розповів йому, як невміло замісив я глину, які недоладні, незграбні й потворні речі я виробляв; скільки моїх виробів сплющилось і скільки розпалось через те, що глина була надто м’яка і не витримала власної ваги; скільки інших порепалось від того, що я поспішив виставити їх на сонце; скільки розсипалось на дрібні шматки, як тільки я доторкнувся до них перед сушінням і після нього. Одне слово, за два місяці невтомної праці, коли я, нарешті, знайшов глину, накопав її, приніс додому й узявся до роботи, у мене вийшло дві непоказні посудини, яких аж ніяк не можна було назвати макітрами.
    З часом Робінзон починає виготовляти й інший глиняний посуд. Для міцності він випалює його на вогнищі.
    Далі мені треба було зробити кам’яну ступку, щоб молоти або, вірніше, товкти в ній зерно. Про таке вдосконалення, як млин, не було чого й думати, маючи лише дві руки. Я не знав, як зарадити собі в цій потребі. В обточуванні каменів я, як і в інших ремеслах, не розумівся зовсім, а до того ж не мав потрібного інструменту. Дуже багато днів витратив я на те, щоб знайти підхожий камінь, тобто досить твердий і такого розміру, щоб у ньому можна було видовбати заглибину, але не знайшов такого.
    Витративши отак силу часу на марні розшуки, я відмовився від думки мати кам’яну ступку й вирішив узяти для ступки велику колоду з твердого дерева, яку мені скоро й пощастило знайти. Вибравши колоду такого розміру, що я ледве міг зсунути її з місця, я обтесав її сокирою, щоб надати їй потрібної форми, а тоді, з допомогою вогню, з великими труднощами випалив у ній заглибину, подібно до того, як бразильські індійці роблять човни. Закінчивши ступку, я витесав величезний важкий товкач із так званого залізного дерева. Все це приладдя я заховав до майбутнього збору зерна, яке я твердо вирішив змолоти або, вірніше, перетовкти на борошно, щоб пекти з нього хліб.
    Мені треба було ще зробити сито або решето, щоб просівати борошно від висівок та лушпиння, бо без цього не можна було пекти хліб. Завдання було важке, і я не знав, як до нього взятись. В мене не було ніякого матеріалу – ні серпанку, ні будь-якої рідкої тканини, щоб просівати через неї борошно. Від полотняної білизни в мене залишилось саме дрантя. Була козяча вовна, але я не вмів ні прясти, ні ткати, а коли б і вмів, то все одно у мене не було ні прядки, ні верстата. На кілька місяців справа припинилась, і я не знав, що мені робити. Нарешті я згадав, що серед матроських речей, які я взяв з корабля, було кілька нашийних хусток з перкалю або мусліну. З цих хусток я й зробив собі три сита, правда, маленькі, але цілком придатні для роботи. Їх вистачило мені на кілька років.
    Тепер треба було подумати, як пекти хліб, коли я наготую борошна. Передусім у мене зовсім не було дріжджів, і, не маючи чим замінити їх, я перестав цим клопотатись. Збудувати піч було найважче. Проте я запобіг і цьому, виліпивши з глини кілька величезних круглих посудин, дуже широких, але мілких – приблизно два фути в діаметрі і не більше ніж дев’ять дюймів завглибшки. Цей посуд я теж добре випалив на вогні й сховав. Коли треба було пекти хліб, я дуже розпалив своє вогнище, викладене добре випаленими чотирикутними кахлями, які я теж зробив сам. Власне, я б не назвав їх чотирикутниками. Коли дрова перегоріли на жар, я розгріб його по всьому вогнищі і дав полежати деякий час, доки воно не розпеклось. Тоді я згріб весь жар набік, поставив свій хліб, покрив його глиняними тарелями, перекинутими догори дном, і завалив гарячим вугіллям. Мій хліб спікся, як у найкращій печі. Я навчився пекти коржики з рису та пудинги і став гарним пекарем.
    Робінзона не покидає страх, що він може потрапити до рук дикунів. Він мріє збудувати човна, щоб на ньому добратися до Бразилії. Шлюпка, на якій він доплив до берега після аварії корабля, була геть розбитою та ще й такою важкою, що він не міг перевернути її для ремонту.
    Нарешті я вирішив спробувати сам зробити човен, або, вірніше, пірогу, які роблять тубільці в тих краях майже без усякого знаряддя і без помічників, просто із стовбура величезного дерева. Мені здавалось, що це не лише можлива, а й легка справа, і думка про цю роботу захопила мене. Я згадав, що в мене багато більше можливостей виконати її, ніж у негрів або індійців. Я не зважив лише особливої, як порівняти з дикунами, незручності мого становища, а саме – браку робочих рук, щоб спустити пірогу на воду, а ця перешкода була далеко серйозніша, ніж брак знаряддя. Отже, якби я й знайшов у лісі підхоже товсте дерево і з великими труднощами зрубав його, якби я з допомогою моїх інструментів обтесав його зверху й надав йому форми човна, а потім видовбав або випалив його всередині, одно слово – зробив би з нього човен, то яка була б мені з того користь, коли я не зміг би спустити його на воду і був би змушений кинути його там, де знайшов? Певна річ, коли б я хоч трохи усвідомлював собі своє становище, починаючи робити пірогу, я неодмінно запитав би себе, як я спущу її на воду. Але всі мої думки були до такої міри охоплені омріяною подорожжю, що я зовсім не згадував про це, хоч було цілком ясно, що пропливти в пірозі сорок п’ять миль морем – багато легше, ніж проволокти її землею сорок п’ять сажнів, що відокремлювали її від води.
    Витративши майже півроку на виготовлення піроги, Робінзон зрозумів, що таки не зможе самотужки дотягнути її до води. Він почав розуміти, що «нерозважливо братись до роботи, не розрахувавши точно, чого вона коштуватиме і чи вистачить сили довести її до кінця».
    ... Настали четверті роковини перебування Робінзона на острові. Самітник починає все більше і більше розуміти, що саме для людини має справжню цінність. Він навчився цінувати те, що зараз дає йому життя, і почав засуджувати людей, які не здатні „спокійно втішатись благами, даними від Бога, і завжди хочуть чогось такого, чого він їм не дав”.

    І дійсно, я відійшов від усякої земної скверни: у мене не було ні плотських спокус, ні зваби для очей, ні життєвих гордощів. Мені не було чого бажати, бо я мав усе, чим можна було тішитись. Я був володар острова і, якщо хочете, міг вважати себе королем чи імператором усієї країни, якою я володів. У мене не було суперників, не було конкурентів, ніхто не сперечався зі мною за владу, і я ні з ким не поділяв її. Я міг би навантажити зерном цілі кораблі, але це було мені непотрібно, і я сіяв саме стільки, скільки сам потребував. У мене була сила черепах, але я задовольнявся тим, що зрідка вбивав одну. У мене було стільки лісу, що я міг би збудувати цілий флот, і стільки винограду, що вином та родзинками можна було б навантажити всі кораблі цього флоту.
    Проте я цінив тільки те, що було корисне для мене. Я був ситий і мав чим задовольнити всі свої потреби, – навіщо ж було мені все інше? Коли б я настріляв більше дичини або посіяв більше хліба, ніж міг з’їсти, мій хліб пропав би, а дичину довелося б викинути собаці або ж її поїли б черв’яки. Дерева, що я зрубав, лежали б на землі й гнили; я міг використовувати їх лише на паливо, а воно було мені потрібне тільки для готування їжі.
    Одне слово, природа й досвід навчили мене розуміти, що земні блага мають для нас ціну тільки доти, доки вони можуть задовольняти наші потреби; і хоч скільки нагромадили б ми багатств, ми можемо втішатись ними тільки доти, доки можемо користуватися ними, але не більше. Найзажерливіший скнара вилікувався б від свого пороку, коли б він опинився на моєму місці, бо я мав без краю більше добра, ніж знав, куди дівати його. Я не мав чого бажати, коли не рахувати деяких речей, яких у мене не було, – правда, дрібних, але дуже мені потрібних. У мене, як я казав уже, було трохи грошей, золота і срібла – всього з тридцять шість фунтів стерлінгів. І що ж? Вони лежали як нікчемний, непридатний мотлох; мені не було на що їх витрачати, і я часто казав собі, що з радістю віддав би цілу жменю за кілька люльок для тютюну або за ручний млин, щоб молоти моє зерно. Та де там! Я віддав би всі ці гроші за шестипенсову пачку насіння ріпи та моркви з Англії, за жменьку гороху та бобів або за пляшку чорнила. А тепер ці гроші не давали мені ні користі, ні втіхи. Так і лежали вони у мене в шухляді й дощової пори брались цвіллю в печері. І коли б я мав повну шафу діамантів, вони так само не мали б для мене ніякої ціни, бо були мені зовсім не потрібні.
    Міркуючи так, я став покірним волі Божій і глибоко вдячним за те, що мав; я був живий, тому не повинен скаржитись, бо навіть не дістав заслуженої кари за свої гріхи; я втішався багатьма милостями, яких не мав підстави чекати тут, тому я мусив не лютувати на своє становище, а радіти і щодня дякувати Богові за насущний хліб, даний мені за допомогою цілої низки чудес.
    Я жив тут уже так давно, що багато речей, приставлених мною на берег для своїх потреб, були або зовсім спожиті, або вже кінчались.
    Чорнила зосталось у мене дуже мало, я дедалі більше розводив його, поки воно не стало таким блідим, що на папері вже майже не лишалось слідів від нього.
    Моя одежа дуже зносилась: із білизни в мене давно вже не залишилось нічого, крім клітчатих сорочок (їх було в мене дюжин з три), що я знайшов у скринях наших матросів і дуже беріг, бо на острові часто бувала така спека, що доводилось ходити в самій сорочці; не знаю, як я обійшовся б без них. У мене було ще кілька грубих матроських шинелей. Всі вони добре збереглись, але я не міг носити їх через спеку. Щоправда, в такому жаркому кліматі зовсім не треба було вдягатись, але я не міг, я соромився ходити голим; я навіть не припускав такої думки, дарма що жив сам. Та була й інша причина, що не дозволяла мені ходити голим. Коли на мені було що-небудь, я легше зносив спеку. Гаряче проміння тропічного сонця обпалювало мені шкіру аж до пухирів, а сорочка захищала її від сонця; крім того, повітря, надуваючи сорочку, охолоджувало мене. Так само не міг я призвичаїтись ходити під сонцем з непокритою головою. Кожного разу, як я виходив без капелюха, в мене починала страшенно боліти голова, а як тільки я надівав капелюх, біль відразу переставав.
    Отже, мені треба було впорядкувати хоч те лахміття, яке залишилось у мене і яке я пишно називав своїм убранням. Передусім мені потрібна була куртка, бо всі мої куртки я зносив. Я вирішив переробити на куртки матроські шинелі, про які я тільки що говорив, та інший свій одяг. Я заходився шити або, вірніше, псувати матерію, бо виробляв я з неї щось жахливе. Проте я примудрився якось зліпити дві чи три нові куртки, яких, гадав я, вистачить мені надовго. Але з моєї спроби пошити штани нічого не вийшло.
    Я казав уже, що зберігав шкури всіх забитих мною тварин – чотириногих, звичайно. Кожну шкуру я просушував на сонці, розтягши її на жердинах. Через це вони здебільшого ставали такі цупкі, що навряд чи могли на щось придатись, але деякі з них були дуже гарні. Насамперед я зшив собі з них величезну шапку, хутром наверх, щоб краще захиститись від дощу. Шапка так мені вдалась, що я вирішив пошити собі з цього матеріалу цілий костюм, тобто куртку й штани. І те, й друге я зробив зовсім просторим, а штани – короткими, до колін, бо весь костюм був мені потрібний більше для прохолоди, ніж для тепла. Мушу сказати, що він був зроблений дуже погано: тесляр з мене був поганий, а кравець – ще гірший. Проте мій виріб став мені дуже в пригоді, особливо коли я виходив у дощ: уся вода стікала тоді по довгому хутру шапки й куртки, а я залишався зовсім сухим.
    Після куртки й штанів я витратив силу часу та праці на те, щоб зробити парасолю, дуже мені потрібну. Я бачив, як роблять парасолі в Бразилії. Мені доводилось виходити в усяку погоду – і в дощ, і в спеку, – і парасоля була для мене дуже корисна.
    Я мав з нею чимало клопоту; минуло багато часу, перш ніж мені вдалось зробити щось придатне для вжитку. Двічі чи тричі я псував свою роботу, поки не змайстрував парасолю собі до смаку. Найважче було зробити, щоб вона розкривалася й закривалася.
    Робінзон вдруге робить човен (цього разу значно легший). На це пішло майже два роки. Але на такому невеличкому човні навряд чи можна було б пуститися у подорож до Бразилії. Та Робінзон знаходить йому інше застосування: він вирішує обпливти на човні навколо острова. Для цього було зроблено невеличку щоглу та пошито вітрило зі шматків корабельної парусини. Подорож видалася небезпечною через сильну течію, і Робінзонові довелося покинути на березі човен і повертатися назад сушею. Він вирішує більше так не ризикувати (краще сидіти на місці і вдосконалювати свої господарські навички). І дійсно: він наробив багато кошиків і досяг несподіваних успіхів у гончарстві (навіть нарешті втілив свою мрію – зробив собі люльку).
    Тепер, на одинадцятому році мого ув’язнення, коли мій запас пороху став вичерпуватись, я глибоко задумався над тим, як ловити живих кіз. Найбільше мені хотілося піймати самку з козенятами. З цією метою я зробив силець, але приладдя моє було погане: я не мав дроту і завжди знаходив сильця порваними, а принаду з’їденою. Тоді я вирішив спробувати пастки. Помітивши місце, де кози паслись найчастіше, я викопав там кілька глибоких ям, закрив їх, присипав землею і накидав колосків рису та ячменю. Одного ранку я знайшов в одній ямі старого цапа, а в другій – трьох козенят, одного цапка й двох кізок. Звичайно, їх слід було відокремити від диких кіз, бо, підростаючи, всі вони тікали б до лісу. Щоб запобігти цьому, у мене був єдиний спосіб – тримати їх у загоні, обгородженому частоколом або живоплотом. Не гаючи часу, я заходився шукати зручне місце.
    За півтора року в мене було вже штук двадцять кіз разом з козенятами, а ще за два роки моя отара збільшилась до сорока трьох голів. Я мав невичерпний запас козлятини й молока. Останнє, правду сказати, було для мене приємною несподіванкою, бо, збираючись розводити кіз, я зовсім не думав про молоко, і тільки згодом мені спало на думку, що я можу їх доїти. Ніколи зроду не доїв я корів, а тим більше – кіз. Та коли з’явилася потреба, я навчився, щоправда, не відразу і доїти, і робити масло та сир...
    Життя Робінзона продовжується. Разом із ним мешкають старий собака, папуга і дві кішки, народжені вже на острові від тих тваринок, які колись вціліли на кораблі. Робінзон хазяйнує як на старому місці, так і на дачі (так він називає ту добре зволожену місцевість, де займається землеробством). Його не полишає думка повернути покинутий у подорожі човен.
    Моя дача була на півдорозі між головним моїм житлом і тим місцем, де я покинув човен; тому я ночував тут, коли йшов до човна або назад. Я часто навідувався до свого човна і дбав про те, щоб він завжди був справний. Інколи я для розваги катався на ньому, але не пускався в ризиковані подорожі і не відпливав далеко від берега – мене вже лякали течія, вітер та інші пригоди.
    Але тепер я переходжу до нового періоду свого життя.
    Якось опівдні, йдучи берегом моря до свого човна, я раптом побачив відбиток босої людської ноги, чітко відтиснутий на піску. Я спинився, ніби вражений громом, ніби побачивши привид. Я прислухався, озираючись навколо, але нічого не почув і не побачив. Я вибіг на горбок, щоб бачити далі; спустився назад, походив берегом, але не знайшов нічого: інших подібних слідів не було. Я пішов ще раз подивитись на той слід і переконатись, чи справді це людський слід, а чи це мені тільки привиділось. Ні, я не помилився: це, безумовно, був відбиток ноги. Я ясно бачив п’яту, пальці, підошву. Як він потрапив сюди – цього я ніяк не міг збагнути. Дуже збентежений, пішов я додому, до своєї фортеці, не чуючи, як то кажуть, землі під собою. Я був наляканий до краю. Що два-три кроки я оглядався назад, лякався кожного куща, кожного дерева і приймав за людину кожен пень, побачений здалека. Не можна описати, яких страшних і несподіваних форм прибирали в моєму уявленні всі речі, які міркування снувались у моїй голові і які безглузді наміри спадали мені на думку.
    Прийшовши до свого замку (так я почав звати своє житло з того дня), я вбіг туди, немов за мною хтось гнався. Не можу згадати, чи переліз я через огорожу по драбині, як робив це завжди, а чи проліз у дірку, яку звав дверима; навіть другого ранку я не міг цього пригадати. Ніколи заєць чи лисиця не рятувались у своїх норах із таким божевільним жахом, як я в своєму захистку.
    Цю ніч я зовсім не спав. Я боявся тепер іще більше, хоч не бачив того, що мене налякало. Здавалося, мусило б статися навпаки і я мусив би трохи заспокоїтись. Але я був такий збентежений, що мені весь час ввижались жахи, хоч я був далеко від того сліду, що так налякав мене.
    Іноді мені здавалось, що це диявол залишив свій слід, і розум приєднувався до такого припущення, бо, справді, хто ж інший, крім диявола в образі людському, міг би забратись сюди? Де судно, що привезло б його? Де інші сліди? І яким способом могла потрапити сюди людина? З другого боку, чудно було гадати, що сатана прибрав людського образу з єдиною метою залишити слід своєї ноги в такому безлюдному місці, як цей острів, де було десять тисяч шансів проти одного, що цього сліду я ніколи не побачу. Якщо дияволові хотілось налякати мене, то він знайшов би для цього безліч інших способів. І чому, знаючи, що я живу по цей бік острова, він залишив свій слід на другому боці, та ще й на піску, де його змиє перший же прибій? Все це суперечило одне одному і не в’язалося з нашими звичайними уявленнями про хитрощі диявола.
    Такі міркування остаточно переконали мене, що диявол тут ні до чого, і я дійшов висновку, що це мусили бути найнебезпечніші істоти – дикуни з суходолу напроти. Вони, мабуть, вийшли в море на своїй пірозі, і їх випадково занесла сюди течія або зустрічний вітер. Вони побували на березі, а тоді вийшли знову в море, бо залишитись тут вони хотіли не більше, ніж я – бачити їх.
    Поки ці думки снувались у моїй голові, моє серце наповняла вдячність за те, що, на моє щастя, я не був тоді там і дикуни не помітили мого човна. Інакше вони здогадалися б, що на острові є люди, і, може, почали б розшукувати мене. Аж тут мій мозок вразила жахлива думка: вони знайшли мій човен і вирішили, що тут є люди. А коли так, то вони, напевне, прийдуть знову, тільки в більшій кількості, і з’їдять мене. А коли вони не зможуть знайти мене, то знайдуть мої загони, знищать усе моє зерно, заберуть моїх кіз, і я помру з голоду.
    Серед таких міркувань, страхів та думок мені одного дня спало в голову, що все це, мабуть, моя фантазія; слід могла залишити моя власна нога, коли я ступив із човна на берег. Ця думка трохи підбадьорила мене, і я почав доводити собі, що це була помилка, що це мій власний слід. І чому я не міг би ступити там, чи то сідаючи в човен, чи то висідаючи з нього? Я розмірковував також, що тепер я не можу напевне сказати, де я ступав і де не ступав. А якщо це тільки відбиток моєї власної ноги, то, виходить, я пошився в дурні, вигадав собі страхіття, якого сам і злякався.
    Тепер я підбадьорився і знову почав виходити з дому.
    А щоб остаточно переконати себе в цьому, я знову пішов на берег глянути на слід, приміряти його до своєї ноги і подивитись, чи це дійсно мій слід. Проте коли я прийшов туди, то, по-перше, для мене стало очевидним, що, висівши тоді зі свого човна я не міг опинитись на березі де-небудь поблизу того місця, а по-друге, коли я приміряв свою ногу до сліду, то виявилось, що моя нога значно менша. І знову мене охопив невимовний жах: я дрижав, немов у пропасниці, в голові зароїлися нові тривожні думки. Я пішов додому, переконаний, що якась людина або люди були тут, на березі, що острів був заселений і що на мене можуть кожної хвилини напасти зненацька. А як захистити себе – я не знав.
    Робінзон починає розмірковувати логічно над своїм становищем. Якщо він, проживши на острові п’ятнадцять років, жодного разу не зустрів людей, то це означає, що вони, якщо і припливали сюди, то це ставалося випадково: їх човни приганяв вітер і течія, а після зміни погоди дикуни вирушали назад, до своїх помешкань. І все-таки Робінзон укріплює свою огорожу. Щоб не натрапити на дикунів, два наступних роки він майже не виходить за межі двох своїх обійсть. Потім, трохи заспокоївшись, він починає шукати місце, з якого за потреби він міг би дати відсіч дикунам – налякати їх пострілами з рушниці. Таким місцем стає один із горбів, на якому росло дерево з величезним дуплом. Але часто Робінзонові на думку спадає і протилежне: він не має права втручатися в життя дикунів, а тому значно краще – просто уникати з ними зустрічі. Так пройшло ще кілька років.
    ... На двадцять третьому році свого життя на острові Робінзон випадково здалеку побачив кількох дикунів, які сиділи навколо вогнища і готували обід. Коли почався відлив і дикуни відпливли від острова, Робінзон вирішив підійти ближче до того місця, де проходила їх трапеза.

    Для мене це було жахливе видовище, особливо коли я, спустившись до берега, побачив рештки огидного бенкету, який тільки що скінчився: кров, кістки й шматки людського м’яса, яке ці звірі пожерли з легким серцем, весело танцюючи. Ця картина так обурила мене, що я знову почав обмірковувати план знищення першої ж ватаги, яку я побачу на березі, хоч яка вона буде численна.
    Моє життя проходило тепер у повсякчасній тривозі. Я був певний, що рано чи пізно мені не втекти від цих безжальних звірів, і, коли якась важлива справа виганяла мене з дому, я йшов із великими пересторогами, щохвилини оглядаючись.
    Море не перестає вабити Робінзона надією на звільнення. У грозову ніч він чує гарматний постріл – якийсь корабель подає сигнал лиха. Всю ніч він палить величезне вогнище, а вранці бачить удалечині остов корабля, що розбився об рифи. Стомлений від самотності, Робінзон молить небо, щоб хоч одна людина з команди врятувалася, але зла доля, немов знущаючись над самітником, викидає на берег лише труп юнги. І на самому кораблі він не знаходить жодної живої душі. Примітно, що небагата здобич із корабля не дуже його засмучує, адже він міцно стоїть на ногах і цілком себе забезпечує. Радіє він лише пороху, сорочкам, полотну і, за старою пам’яттю, – грошам. Ним постійно володіє думка про втечу на материк, а оскільки самому це зробити буде занадто складно, Робінзон мріє врятувати призначеного «на забій» дикуна, який міг би стати для нього слугою, товаришем чи помічником.
    Півтора року Робінзон будує хитромудрі плани, але в реальній ситуації все вийшло досить просто: приїхали канібали, один із їх бранців починає втікати, за ним навздогін біжать двоє переслідувачів;одного з них Робінзон звалює прикладом рушниці, другого – застрелює. Так з Робінзоном поселився врятований ним юнак.

    Це був гарний хлопець, високий на зріст, бездоганно збудований, зі стрункими, міцними руками й ногами. На вигляд йому було років двадцять шість. В його обличчі не було нічого дикого або жорстокого. Це було мужнє обличчя з м’яким і ніжним виразом європейця, особливо коли він посміхався. Волосся в нього було довге й чорне, але не кучеряве, як овеча вовна; лоб високий і широкий; очі жваві й блискучі; колір шкіри не чорний, а смуглий, проте не того жовто-рудого гидкого відтінку, як у бразильців, віргінців та інших тубільців Америки, а скоріше оливковий, дуже приємний для очей, хоч його й важко описати. Обличчя в нього було кругле й повне, ніс невеликий, але зовсім не приплющений, як у негрів. До того ж у нього був гарно окреслений рот з тонкими губами і правильні, білі, немов слонова кість, зуби.
    Проспавши або, вірніше, продрімавши з півгодини, він прокинувся й вийшов до мене. Я саме доїв своїх кіз у загоні біля печери. Побачивши мене, він відразу ж підбіг до мене і ліг на землю, показуючи всім своїм виглядом найсмиреннішу вдячність і виробляючи при цьому всім тілом силу чудернацьких рухів. Припавши обличчям до землі, він знову поставив собі на голову мою ногу, як робив це раніше, і взагалі всіма приступними йому засобами старався довести свою безмежну відданість та покірність і дати мені зрозуміти, що з цього дня він буде моїм слугою довіку. Я зрозумів багато дечого з того, що він хотів мені сказати, і постарався пояснити йому, що я дуже задоволений ним. Відразу ж я почав говорити з ним і вчити його відповідати. Насамперед я сказав йому, що його ім’я буде П’ятниця, бо цього дня я врятував йому життя. Після цього я навчив його вимовляти слово «господар» і дав йому зрозуміти, що це моє ім’я; навчив вимовляти «так» та «ні» і розтлумачив значення цих слів. Я дав йому молока в череп’яному глечику, надпивши попереду сам та вмочивши в нього хліб; потім я дав і йому окраєць, щоб він наслідував мене. П’ятниця з охотою послухався і жестами показав, що їжа йому до смаку.
    Робінзон поступово викорінює у П’ятниці погані дикунські звички, привчаючи юнака їсти бульйон і носити одяг, а також поклонятися істинному Богу. Удвох вони пораються по господарству і ходять на полювання.
    Другого дня, вернувшись з ним до свого житла, я почав думати, куди б мені примістити його. Нарешті, щоб йому було краще і щоб спокійніше почувати себе, я зробив йому маленький намет між двома стінами моєї фортеці – внутрішньою і зовнішньою.
    Всю зброю я забирав до себе. Але всі ці заходи були цілком зайві. Ніхто ще, мабуть, не мав такого ласкавого, такого вірного й відданого слуги, як мій П’ятниця. Ні гнівливості, ні впертості, ні свавілля, завжди добрий і послужливий, він прихилився до мене, як до рідного батька. Я певен, що, коли б треба було, він віддав би за мене своє життя. Це він довів не раз, цим самим допомігши мені позбутись сумнівів і переконатись, що я зовсім не потребував перестороги.
    Це був найщасливіший рік мого життя на острові. П’ятниця почав дуже добре говорити. Він знав назви майже всіх речей, про які я міг його запитати, і всіх місць, куди я міг його послати. Він дуже любив розмовляти зі мною. Отак я знову почав потроху користуватись своїм язиком, бо досі мав для цього дуже мало нагод – я маю на увазі розмову. Крім утіхи, якої завдавала мені розмова з ним, сама присутність цього хлопця була для мене радістю, так припав він мені до серця. Щодня більше чарувала мене його чесність та щирість. Потроху я всією душею прихилився до нього, та й він полюбив мене так, як, гадаю я, зроду не любив нікого.
    Минули три роки, відколи Робінзон жив разом із П’ятницею. Крок за кроком опановуючи англійську мову, П’ятниця розповідає Робінзонові, що на материку в його одноплемінників живуть сімнадцять іспанців, яким вдалося врятуватися із загиблого корабля. Робінзон вирішує побудувати нову пірогу і разом із П’ятницею визволити бранців.
    Новий приїзд дикунів порушує їхні плани. Коли Робінзон і П’ятниця побачили, як дикуни з’їли одного бранця і готувалися підсмажити на вогні другого – білошкірого, вони почали стріляти. Налякані дикуні кидаються навтіки. Наздоганяючи їх, Робінзон і П’ятниця знаходять на дні човна зв’язаного чоловіка. П’ятниця впізнає у ньому свого батька. А врятований білошкірий чоловік виявився іспанцем, якого дикуни захопили після аварії корабля.
    Робінзон пропонує збудувати надійне судно і, визволивши решту іспанців, вирушити в море. Для цього на материк, в табір дикунів, направляються врятований іспанець із батьком П’ятниці.
    А через кілька днів на острові з’являються непрохані гості. Почувши англійську мову, Робінзон у першу мить радіє – він думає, що до нього нарешті прийшов порятунок. Але виявляється, що на берег висадилася команда з англійського судна, яка не хотіла коритися капітанові, його помічникові та ще одному пасажирові, який їх підтримував. Матроси з’явилися на березі, щоб вчинити розправу над капітаном і його прихильниками.
    Користуючись тим, що він знає на острові кожну стежку, Робінзон звільняє капітана та його товаришів по нещастю, і вп’ятьох вони розправляються з негідниками. Єдина умова, яку ставить Робінзон звільненому капітанові, – доставити його з П’ятницею до Англії. Бунт утихомирено, двоє запеклих негідників висять на реї, ще трьох залишають на острові, гуманно забезпечивши всім необхідним. Але ціннішим, ніж провізія, інструменти і зброя, стає для покараних досвід виживання, яким Робінзон ділиться з новими поселенцями. Адже до них з часом приєднаються ще й шістнадцять звільнених іспанців.

    Покидаючи свій острів, я взяв на спомин свою величезну шапку з козячої шкури, свій зонтик та одну з своїх папуг. Не забув я забрати й гроші, про які згадував раніше; вони так довго лежали в мене без ужитку, аж зовсім потемніли, й тільки після доброї чистки знову набули вигляду срібних. Узяв я також і гроші, знайдені в уламках іспанського корабля.
    Так покинув я острів 19 грудня, року, згідно з корабельними записами, 1686, пробувши на ньому двадцять вісім років, два місяці й дев’ятнадцять днів. Із цього другого полону я визволився того ж самого числа, як і тоді, коли вперше втік на баркасі від салеських маврів. Після довгої морської подорожі я приїхав в Англію 11 червня 1687 року, пробувши відсутнім тридцять п’ять років.
    В Англії Робінзон дізнається, що його батьки давно померли, але ще жива його добра приятелька, вдова першого капітана. У Лісабоні йому повідомляють, що всі ці роки його бразильською плантацією керував чиновник від скарбниці, і, оскільки тепер з’ясувалося, що Робінзон живий, йому повернуть всі прибутки за цей термін. Заможна людина, Робінзон бере на своє піклування двох племінників, одного з яких (наперекір своїй долі!) готує в моряки.
    Тим часом я й сам якось обжився тут, а головне, одружився, не без користі для себе і в усіх відношеннях щасливо. Від цього шлюбу в мене було троє дітей – два сини та дочка. Та як тільки померла моя дружина, а мій племінник із великим успіхом вернувся додому з подорожі в Іспанію, мій нахил до подорожей та його наполегливість перемогли і змусили мене, узявши з собою різного товару, рушити на його судні купцем в Ост-Індію. Це було року 1694.
    Під час цієї мандрівки я відвідав нову колонію на острові й побачив моїх спадкоємців-іспанців; довідався про всю історію їх та тих негідників, яких я залишив на острові; дізнався, як вони спочатку кривдили бідних іспанців, як сварились, а потім мирились, об’єднувались і знову роз’єднувались; як нарешті іспанці були змушені вжити проти них насильства; як ті підкорились іспанцям; як чесно іспанці повелися з ними.
    Я простояв біля острова три тижні і залишив поселенцям запаси різних потрібних речей, особливо зброї, пороху, дробу, одягу, інструментів, а також двох майстрів, привезених з Англії, – тесляра та коваля. Крім того, я розділив поле на ділянки, зберігши за собою право власності на всі землі. Я дав їм ці ділянки згідно з їх бажанням і, впорядкувавши всі справи та зобов’язавши їх не кидати цього місця, залишив їх там.
    Дорогою я пристав до берегів Бразилії, де купив і послав на острів парусне судно з різними запасами. Хлопці, після того як їх приборкали, стали чесними й працьовитими, і кожен із них почав дбати про себе окремо.
    Але все це, разом з оповіданням про те, як триста караїбів приїхали та напали на них і зруйнували їх плантації, як вони бились з удвоє численнішим ворогом, і були спочатку переможені, і один із них був убитий, як нарешті, коли буря знищила ворожі човни, вони оточили й знищили майже всіх ворогів, а тоді знову заволоділи своїми плантаціями, відновили їх і по-старому зажили на острові, – про все це, разом з моїми власними дивовижними пригодами протягом більше десяти років, я розкажу в своєму оповіданні далі.
    (Переклад Євгена Крижевича)


    Запитання і завдання


    І рівень


    1. Розкажіть, як жив Робінзон у дитинстві і про що він мріяв? Чи до вподоби були його захоплення батькам?
    2. Скільки років було Робінзонові, коли він втік з дому? Як склалися його перші подорожі морем? Чи зробив юнак із них висновок?
    3. Перекажіть від імені Робінзона, як він рятувався від загибелі під час шторму.
    4. Що відчув Робінзон, коли опинився на березі? Чого він боявся? Де він проводить першу ніч?
    5. Розкажіть, яким чином Робінзон переправляє на берег речі з розбитого корабля. Скільки разів він побував на судні? Перелічіть все, що йому вдалося забрати.
    6. Як Робінзон обирає собі місце для житла? Яких умов він намагається дотриматись?
    7. Для чого Робінзон вирішив вести календар? Як виглядав цей «документ»?
    8. Чи знадобилося Робінзонові чорнило?
    9. Чи були у Робінзона хвилини відчаю? Як він себе заспокоював?
    10. Навичками яких професій починає поступово оволодівати Робінзон? Коротко перекажіть кілька епізодів сумлінної праці самітника. Що найбільше вразило вас в професійних досягненнях Робінзона?
    11. Що нового ви дізналися про Робінзона зі сторінок його щоденника? Чому він називає свій острів «островом Відчаю»?
    12. Розкажіть, як Робінзон став хліборобом. Чому йому здалося, що в історії із зерном було щось містичне?
    13. Зачитайте опис землетрусу, що стався на острові. До яких нових дій спонукає ця подія Робінзона?
    14. Яке переосмислення життя приходить до Робінзона під час хвороби? Яка книга йому в цьому допомагає? Чи розкаявся Робінзон у тому, що не послухав своїх батьків?
    15. Які рослини і яких тварин знаходить Робінзон під час нового обстеження острова?
    16. Чому побудова човна закінчилася для Робінзона невдачею? Що він врахував, коли приступав до цієї роботи вдруге?
    17. Які тварини жили поруч із Робінзоном? Про що свідчить те, що він забрав із собою з корабля собаку і кішок?
    18. Чому Робінзон на безлюдному острові не забув мову?
    19. Що подумав Робінзон, коли побачив на піску відбиток босої людської ноги? Чому цей випадок підсилює його страх? Як він поводить себе, побачивши на острові дикунів?
    20. За яких обставин у житті Робінзона з’явився дикун? Яке ім’я дав йому Робінзон? Як склалися стосунки європейця і дикуна?
    21. Чим закінчилося 28-літнє перебування Робінзона на безлюдному острові? Що він забрав із собою на згадку про своє самітницьке життя?

    ІІ рівень


    1. Забираючи речі з розбитого корабля, Робінзон назвав одну з них „непотрібним мотлохом”. Про що так висловився герой? Чи мав він рацію, промовляючи такі слова? Але чому він все ж таки забирає із собою цей „мотлох”?
    2. Як характеризує Робінзона те, що він не зневірився, а почав шукати вихід із ситуації, в якій опинився?
    3. Чи зміг би вижити Робінзон, якби не трудився? Чи лише на безлюдному острові людина не може прожити без праці? Беручи до уваги зміст роману Д. Дефо, складіть усне висловлювання за такими словами Лесі Українки:
      Хто не жив посеред бурі,
      Той ціни не знає силі,
      Той не знає, як людині
      Боротьба та праця милі.

    4. Чи можна вважати, що через історію Робінзона автор прослідкував історичні етапи розвитку людства?
    5. Як ви вважаєте: історія Робінзона – це його везіння чи нещастя? Які життєві уроки виніс зі своєї пригоди Робінзон? Що помінялося у його мисленні? Чи можна роман вважати повчальним?
    6. Уявіть, що ви опинилися на безлюдному острові. Як ви будете діяти? Чи запозичите щось у героя Даніеля Дефо? Як перетворити острів Відчаю на острів Надії?

    ІІІ рівень


    1. Від якої особи ведеться оповідь у романі? Чи додає це достовірності описаним подіям?
    2. Чи помітили ви у романі точні дати? Назвіть їх. Яку роль вони виконують?
    3. Розкрийте майстерність Д. Дефо у створенні одного з описів (шторму, острова, землетрусу, портретів, процесу виготовлення Робінзоном різних речей тощо).
    4. Доведіть, що "Робінзон Крузо" – пригодницький роман.
    5. Чи знаєте ви ще якісь твори, які можна віднести до "робінзонади"?

    Твій друг – комп’ютер


    "Робинзон Крузо" (СРСР, 1947)


    Жизнь и удивительные приключения Робинзона Крузо (1972)


    "Робінзон Крузо" (Великобританія, Німеччина, 1997)


    "Робінзон Крузо" (Канада, Франція, Великобританія, 2003)


    "Робинзон Крузо – предводитель пиратов" (за мотивами робінзонади)


    Малюнок Т.Г. Шевченка "Робінзон Крузо"
    Даніель Дефо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо


    Скарбничка літературного ерудита


    Пригодницький роман – це роман, сюжет якого насичений незвичайними подіями, несподіваними їх поворотами та динамічністю розвитку. Герої такого роману прагнуть втекти від міщанської повсякденності у світ екзотики і героїзму. Для пригодницького роману, як правило, характерні мотиви викрадення і погоні, атмосфера таємниці і загадковості, ситуації припущення і розгадування.

    Робінзонада об’єднує твори, у яких змальоване життя одного або кількох героїв на безлюдному острові в умовах, далеких від цивілізації. Після виходу у світ Романа Д. Дефо „Робінзон Крузо” робінзонади стали називати людей, які опинилися далеко від суспільства і були змушені боротися за виживання. Робінзонаду вважають різновидом пригодницької літератури.все для dle
    Просмотров: 4 408
    Комментариев: 0
    Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.
     
    Другие новости по теме:


    Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.