Меню
Світова література

5 клас
6 клас
7 клас
8 клас

Интегрированный курс

5 класс
6 класс

Виразне читання

Теорія
Практика

Шкільний конферанс

Основи школи юного конферансьє

Школа юного диктора

Основи школи юного диктора

Вивчення лірики

Олександр Твардовський - Лірика
Роберт Льюїс Стівенсон - Лірика
Олександр Пушкін - Лірика
Франческо Петрарка - Лірика
Адам Міцкевич - Лірика
Шандор Петефі - Лірика
Пейзажна лірика Алкмана, Гете, Лермонтова
Публій Овідій Назон - Лірика
Михайло Лермонтов - Лірика
Іван Крилов - Лірика

Методичний практикум

Схема самоаналізу уроку
Поетичне відлуння
Типи аналізу твору
Технологічна модель уроку
Кабінет літератури
Глосарій

Робота з портретом

Портреты А.П. Чехова
Портреты Л.Н. Толстого
Портреты Ф.М. Достоевского
Портреты Н.В. Гоголя
Портреты Ф.И. Тютчева
Портреты А.С. Пушкина
Портреты И.А. Крылова
Портреты Эзопа
Портреты М.Ю. Лермонтова
Работа с портретом писателя на уроках литературы. Предисловие

Презентації

Гаррієт Бічер-Стоу. "Хатина дядька Тома". Презентація
Композиція твору. Презентація
Життя і творчість Шолом–Алейхема. Презентація
Пауль Маар - презентація
Ярослав Гашек
Рюноске Акутаґава. "Павутинка" - презентація
Анна Гавальда - презентація

Популярні статті
    Розповісти друзям
    » » » » Віктор Драгунський. Добродушний сміх у Денискових оповіданнях


    Віктор Драгунський. Добродушний сміх у Денискових оповіданнях

    Віктор Драгунський. Добродушний сміх у Денискових оповіданнях


    Тема уроку: Віктор Драгунський. Добродушний сміх у „Денискових оповіданнях”.


    Мета: дати короткі відомості про російського дитячого письменника В. Драгунського; розкрити майстерність письменника-гумориста в „Денискових оповіданнях”; навчити учнів знаходити прийоми комічного у художньому творі; розвивати навички аналітичного мислення, творчу фантазію школярів.
    Обладнання: портрет В. Драгунського, книги оповідань (Денискові оповідання. – Видавництво „Національний книжковий проект”, 2007; Денискові оповідання. – Махаон-Україна, 2009; Велика книга оповідань. – Махаон, 2009); ілюстрації з книг; короткометражний фільм «Где это видано, где это слыхано».
    Тип уроку: урок позакласного читання.
    Прийоми і форми роботи: бесіда по тексту творів; самостійна робота; виразне читання; створення ілюстрації до твору; письмовий міні-роздум; рефлексія; інсценування; перегляд уривка з фільму.

    ХІД УРОКУ


    І. Вступне слово вчителя.


    Хто з вас любить слухати смішні історії, які відбувалися з вашими однолітками? Мабуть, кожен із вас в хоча б раз у житті потрапляв у комічні ситуації. Але є такі дівчатка і хлопчики, які примудряються постійно ставати учасниками веселих пригод. Таким був Дениско Драгунський – син російського дитячого письменника Віктора Драгунського. Саме він став прототипом головного героя „Денискових оповідань”. Таку назву має книга, про яку ми будемо говорити на сьогоднішньому уроці.
    Донедавна „Денискові оповідання” не мали україномовного перекладу. І лише у 2007-2009 роках українські читачі змогли прочитати цю перлинку російської літератури рідною мовою. Успіх книги перевершив всі очікування: вона не залежалася на жодному прилавку книжкових магазинів. А всі, хто встиг її придбати, вважали себе справжніми щасливчиками. І діти, і навіть дорослі читачі визнають „Денискові оповідання” В. Драгунського однією з найулюбленіших книжок.

    II. Мотивація навчальної діяльності.


    У 1960-1970 роки „Денискові оповідання” були екранізовані на кількох кіностудіях. У ролі Дениска виступали різні діти-актори: Саша Михайлов, Міша Кисляров, Андрій Кондратьєв та інші. Але глядачам найбільше запам’ятався Сергійко Крупенников, який, я гадаю, багатьом із вас знайомий за короткометражним фільмом «Где это видано, где это слыхано».
    У чому ж секрет величезної популярності книги В. Драгунського? Якщо ви вдома вже прочитали кілька Денискових розповідей, ми зможемо разом у кінці уроку відповісти на це запитання.

    III. Вивчення нового матеріалу.


    Вчитель. Спочатку я вам дещо розповім про автора „Денискових оповідань”.
    Віктор Юзефович Драгунський (1913 – 1972) народився в Нью-Йорку, куди його батьки втекли з Білорусі від єврейських погромів. Не змігши прижитися в Америці, вони повернулися із крихітним сином на батьківщину. У юному віці В. Драгунський втратив батька, і його вітчимом став актор єврейського театру. Сім’я почала вести кочове життя, роз’їжджаючи з театром по Росії. Віктор навчився декламувати куплети, бити чечітку, пародіювати акторів. Він мав чудову пам’ять, був від природи артистичний і володів винятковим почуттям гумору.
    Коли вітчим пішов із сім’ї, В. Драгунському довелося заробляти на життя самостійно. Змінивши ряд робочих професій, він йде навчатися акторської майстерності. Після перемоги на конкурсі молодих талантів Драгунського запрошують працювати в московський Театр сатири. Але більше за все на світі його вабив цирк, естрада – можливість веселити людей. Він пише фейлетони та гуморески, придумує інтермедії, сценки, естрадні монологи, циркові клоунади.
    Особливо полюбляв Драгунський виступати перед дітьми. Для нього не було більшої насолоди, ніж стежити за маленькими глядачами, які, як розповідали очевидці, під час його виступів від сміху часто сповзали зі стільців. Саме тому друзі вмовили Драгунського представити оповідання, які він читав перед аудиторією, у вигляді дитячих книжок.
    Віктору Драгунському було майже п’ятдесят років, коли у друці з’явилися його перші твори для дітей. Так поступово письменник створив цикл веселих оповідань про хлопчика Дениска Корабльова і його друга Мишка Слонова. Ми вже згадували, що прототипом Дениска Корабльова став син письменника. За словами сучасників Драгунського, реальний хлопчик Денис був дуже близький до свого літературного «відображення», а в оповіданнях знайшли відгук дійсні події з життя родини Драгунських.
    Першою книгою про Дениска стала збірка «Він живий і світиться...» (1961). Згодом Денискові пригоди почали поповнюватися: вийшли друком книги «Розкажіть мені про Сінгапур» (1961), «Людина з блакитним обличчям» (1962), «Дівчинка на кулі» (1964), «Старий мореплавець» (1964), «Денискові оповідання» ( 1966), «Викрадач собак» (1966) та ін. І маленькі читачі від душі насолоджувалися цими веселими творами, які вчили їх нестримно мріяти і з непідробним запалом аналізувати свої вчинки. Адже дитяча безпосередність Дениска і його друзів, їх готовність до незвичайних пригод завжди беруть гору над сірою буденністю і не дають нудьгувати ні їм, ні їхнім батькам.
    Дитячі книги принесли їх автору величезну популярність, саме з ними і стало асоціюватися ім’я Віктора Драгунського.
    Смішні й незвичайні історії, що відбуваються з пустотливим, кмітливим вигадником Денискою, здавалося, були невичерпні. Їх автор якось сказав: «Життя я прожив дуже цікаве і довге, і найцікавіших випадків знаю штук сто ...» Ці цікаві випадки складають основу «Денискових оповідань» – так назвав свою головну книгу Віктор Драгунський. Напевно, випадків, про які він говорив, було не сто, а набагато більше. Тільки письменник не встиг про всі розповісти – занадто короткий час було йому відпущено для роботи в літературі. Але його веселі і розумні книги залишилися, щоб викликати радість і наївне захоплення у багатьох поколінь читачів.

    Робота над змістом оповідання „Двадцять років під ліжком”.
    1. Прочитайте першу фразу оповідання. Чи інтригує читача такий початок твору? Що значить слово «інтрига»?
    2. Яким був зимовий вечір? Знайдіть у тексті пейзажний опис.
    3. Чим вирішили зайнятися діти, які зібралися для розваг? Чому Дениско говорить, що вони з Мишком «водили малюків за ніс»?
    4. Навіщо діти вийшли для гри в коридор? Куди сховався Дениско? Як він туди потрапив?
    5. Знайдіть і прочитайте вголос те місце в оповіданні, де автор описує речі, що знаходилися під ліжком. Чому Дениско говорить, що він влаштувався «дуже спритно і зручно»? На яку реакцію ведучого у грі Костика розраховував Дениско?
    6. Хто увійшов до кімнати замість Костика? Чи цікавою здалася Денискові зовнішність Єфросинії Петрівни? У чому оригінальність такого поєднання: «симпатична старенька, але трошки схожа на бабу-ягу»?
    7. Які смішні плани спочатку будував Дениско, сидячи під ліжком? Чому в нього був чудовий настрій?
    8. Що непередбачене сталося далі в кімнаті? Чого так злякався хлопчик?
    9. Чи справді Єфросинія Петрівна щільно зачинила двері і вимкнула світло «ні з того, ні з сього»? А. може, її поведінка здалася дивною тільки Денискові?
    10. Чи смішно поводиться Єфросинія Петрівна, коли Дениско вдарив по кориту, а потім ще й голосно чхнув? А, може, старенькій було зовсім не до сміху? Що вона кричала з переляку?
    11. Як Дениско потрапив у шафу і в якому вигляді з неї вийшов?
    12. Як ви вважаєте, який епізод є кульмінацією (найгострішим моментом) цього оповідання?
    13. Уявіть себе на місці Дениска. Перекажіть від першої особи найбільш цікавий епізод твору. Постарайтеся розповідати так, щоб всім було смішно.
    14. Чим закінчилася Денискова історія? Чи засуджуєте ви хлопчика за його поведінку?

    Теорія літератури. Поняття „гумор”.
    У художній літературі є кілька різновидів вияву комічного: гумор, іронія, сатира, сарказм, гротеск. Гумор – це м’який, доброзичливий, дружній сміх. Він спрямований на висміювання окремих недоліків життєвого явища або рис характеру людини. Причому частіше за все такі люди хороші у своїй сутності, а тому автор не тільки не відчуває до них антипатії, а навіть ставиться до них з теплотою і любов’ю.
    – Над якими рисами характеру Дениски по-дружньому жартує автор оповідання „Двадцять років під ліжком”? (Наївність, дитяча безпосередність, жага розваг, нестримний потяг до бешкетування, постійна здатність втрапляти у пригоди).

    Робота над змістом оповідання „Таємне стає явним”.
    1. Як мама пояснила Денискові зміст фрази «Таємне завжди стає явним»? Чи зацікавив Дениска цей вислів?
    2. Який сніданок мама приготувала Денискові? Як хлопчик «розправився» з яйцем? Чи полюбляв Дениско манну кашу?
    3. Що пообіцяла мама Денискові за те, що він з’їсть манну кашу? Чому хлопчикові так хотілося піти в Кремль?
    4. Виразне читання. Прочитайте той епізод оповідання, де Дениско намагається з’їсти кашу. Чи дотепно В. Драгунський описує те, що відбувається? Постарайтеся під час читання уявляти себе на місці Дениска. Передайте голосом його емоції.
    5. Що зробив хлопчик з нез’їденою кашею?
    6. Чим обернувся для Дениска його необачний вчинок? Чому герой оповідання зрозумів, що в Кремль він не піде?
    7. Як виглядав потерпілий? Яким чином письменник передає нервозність цього чоловіка?
    8. По чому Дениско зрозумів, що його мама розсердилася?
    9. Чи знайшов хлопчик у собі сили, щоб покаятися перед мамою за свій вчинок?

      Самостійна робота у зошитах. Міні-роздум над одним із проблемних запитань (на вибір учня):
      • Чи правильно вчинив Дениско, вирішивши обдурити маму?
      • Чи справді вірним є прислів’я, що все таємне колись обов’язково стане явним? Чи бували у вашому житті подібні випадки?
      • Чи є повчальним прочитане вами оповідання?


    Інсценування. Наперед підготовлені учні розігрують у класі сценку за мотивами оповідання «Таємне стає явним».

    Робота над змістом оповідання „Рівно 25 кіло”.
    1. Куди отримали запрошення Дениско з Мишком? Чи зраділи хлопчики такій нагоді?
    2. Що побачили Дениско з Мишком у залі? У яких атракціонах взяли участь хлопці? Розкажіть про це докладно.
    3. З якою метою клоун проводив зважування запрошених на свято дітей? Яка премія очікувала того, хто виграє?
    4. Що придумали Дениско з Мишком?
    5. Перекажіть близько до тексту той епізод, де Дениско п’є воду. Чи весело вам було читати цю частину розповіді?
    6. Як почував себе Дениско, випивши півлітра води? Знайдіть у тексті опис його фізичного стану.
    7. Чи виграв Дениско приз? Чи радий був цьому хлопчик?
    8. Намалюйте Дениска, який щойно випив півлітра лимонаду.

    Рефлексія: вчимося аргументувати і захищати свою позицію. Усні відповіді на проблемні запитання:
    • Як вам здалося по тону авторської оповіді: чи засуджує В. Драгунський своїх героїв за виявлену ними хитрість? А ви?
    • Як ви вважаєте: чи заслужено Дениско з Мишком отримали приз? Чому Дениско після присудження призу відчував двоякі почуття?
    • Чи змінилося б ваше ставлення до події в оповіданні, якби ви не знали, що Мишко важив рівно 25 кілограмів до того, як випив пляшку лимонаду?


    Аналізуємо художні особливості твору.
    1. Як ви гадаєте, чому свою книгу В. Драгунський назвав не «Оповідання про Дениска», а «Денискові оповідання»? Чи помітили ви, від чийого імені йде розповідь у творі?
    2. Чи легко вам було читати Денискові історії? Спробуйте пояснити чому.
    3. Розкрийте майстерність В. Драгунського у передачі думок і почуттів Дениска, який сидить під ліжком („Двадцять років під ліжком”). Уявіть себе на місці Дениска. Чи точно письменник зобразив психологічний стан хлопчика?
    4. Чи помітили ви розмовну, просторічну лексику в оповіданні „Рівно 25 кіло”? Що значить слово борсатися? Про кого Дениско каже: заметушилися, як підстрелені, обернувся, наче вжалений? Які ще розмовні слова або мовні звороти ви помітили в тексті?
    5. Згадайте епізод, в якому Дениско п’є воду. До свого наполегливого друга він звертається так: « – Мишко... Якщо.... Я лусну.... Ти.... Відповідатимеш». Що дивного в такій побудові речення? Навіщо їх саме так сконструював В. Драгунський? Що він хотів цим підкреслити?
    6. Чи звернули ви увагу на те, що в оповіданнях В. Драгунського багато діалогічної мови? До якого роду літератури близькі його твори? (До драматургії, тому їх легко інсценувати).
    7. У яких епізодах своїх оповідань, на ваш погляд, В. Драгунський особливо майстерно використав гумор? Аргументуйте свою відповідь.

    Фантазуємо (усно).
    1. Пофантазуйте, що б зробили ви, опинившись на місці Дениска в якій-небудь із його історій?
    2. Придумайте для Дениска свою історію або згадайте, як ви колись потрапили в незвичайну життєву ситуацію. Розкажіть цю історію перед класом, наслідуючи оповідальний стиль Дениска. Обов’язково використовуйте гумор.


    IV. Підсумок уроку.


    – Чи переконалися ви в тому, що Віктор Драгунський і справді талановитий гуморист? Яке з оповідань вам сподобалося найбільше? Чому? Тепер ви можете відповісти, у чому ж секрет величезної популярності „Денискових оповідань”?
    Письменницьку династію Драгунського продовжили його син Денис, який став відомим літератором, і дочка Ксенія – блискучий дитячий письменник і драматург, автор прозових казок, чудесних історій та п’єс «Догори дриґом», «Огірки та інші тістечка», «Все хлопчаки – дурні», «Яблучний злодій» та ін, що зібрані у збірку «Казки нашого двору» (2000).
    А тепер ми всі разом переглянемо короткометражний фільм «Где это видано, где это слыхано», знятий за однойменним оповіданням В. Драгунського, і ще раз дружно посміємося на цьому уроці.



    V. Домашнє завдання.


    Прочитайте вдома ще кілька оповідань про Дениска Корабльова: „Мотогонки по вертикалі”, „Де таке бачено, де таке чувано”, „Пожежа у флігелі, або Подвиг серед криги” та ін.

    ДЕНИСКОВІ ОПОВІДАННЯ


    Двадцять років під ліжком


    Ніколи я не забуду цей зимовий вечір. Надворі було холодно, вітер тягнув сильний, просто різав щоки, як кинджалом, сніг крутився зі страшною швидкістю. Сумно було і нудно, просто вити хотілося, а тут ще тато і мама пішли в кіно. І коли Мишко зателефонував і покликав мене до себе, я тієї ж миті одягнувся і помчав до нього. Там було світло й тепло, і зібралося багато народу: прийшла Оленка, за нею Костик і Андійко. Ми грали у всі ігри, і було весело і гамірно. І під кінець Оленка раптом сказала:
    – А тепер у хованки! Давайте у хованки!
    І ми стали грати в хованки. Це було чудово, тому що ми з Мишком весь час підлаштовували так, щоб водити випадало малечі: Костику або Оленці, – а самі весь час ховалися і взагалі водили малюків за ніс. Але всі наші ігри проходили тільки в Мишковій кімнаті, і це досить скоро нам стало набридати, тому що кімната була маленька, тісна і ми весь час ховалися за портьєру, або за шафу, або за скриню, і врешті-решт ми стали потихеньку вибігати з Мишкової кімнати і заповнили своєю грою величезний довгий коридор комунальної квартири.
    У коридорі було цікавіше гратися, тому що біля кожних дверей стояли вішалки, а на них висіли пальта і шуби. Це вже було набагато краще, тому що, наприклад, хто водить і шукає нас, той, вже, звичайно, не відразу здогадається, що я причаївся за шубою Марії Семенівни і сам вліз у валянки якраз під тією ж шубою.
    І ось, коли водити випало Костику, він відвернувся до стіни і став голосно вигукувати:
    – Раз! Два! Три! Чотири! П’ять! Я йду шукати!
    Тут всі розбіглися в різні сторони, хто куди, щоб сховатися. А Костик трішки почекав і крикнув знову:
    – Раз! Два! Три! Чотири! П’ять! Я йду шукати!
    Це вважалося ніби другим дзвінком. Мишко зараз же заліз на підвіконня, Оленка – за шафу, а ми з Андрійком вислизнули в коридор. Тут Андійко, не довго думаючи, поліз під шубу Марії Семенівни, де я весь час ховався, і виявилось, що я залишився без місця! Я хотів дати Андрійкові запотиличника, щоб він звільнив моє місце, але тут Костик крикнув третє попередження:
    – Я вже йду! Хто не сховався – зразу знайду!
    І я злякався, що він мене зараз побачить, тому що я зовсім не сховався, і я заметушився по коридору туди-сюди, як підстрелений заєць. Тут раптом я побачив розчинені двері і швидко вскочив до якоїсь кімнати.
    В кімнаті на самому видному місці, біля стіни, стояло ліжко, високе і широке, так що я миттю пірнув під нього. Там була приємна напівтемрява і лежало досить багато речей, і я став зараз же їх розглядати. По-перше, під цим ліжком було дуже багато туфель різних фасонів, але всі досить старі, а ще стояла плоска дерев’яна валіза, а на ній – алюмінієве корито догори дриґом, і я влаштувався дуже зручно: голову на корито, валізу під поперек – вийшло вправно і затишно. Я розглядав різні капці і шльопанці і весь час думав, як це добре я сховався і скільки сміху буде, коли Костик мене тут знайде.
    Я відігнув трішки кінчик ковдри, яка звисала зі всіх боків до підлоги і закривала від мене всю кімнату: я хотів дивитися на двері, щоб бачити, як Костик увійде і буде мене шукати.
    Але в цей час до кімнати зайшов ніякий не Костик, а увійшла Єфросинія Петрівна – симпатична старенька, але трішки схожа на бабу-ягу. Вона увійшла, витираючи руки об рушник.
    Я весь час потихеньку спостерігав за нею, думав, що вона зрадіє, коли побачить, як Костик витягне мене з-під ліжка. А я ще для сміху візьму якусь її туфлю в зуби, вона тоді напевно впаде від сміху. Я був впевнений, що ось ще секунда або дві промайнуть, і Костик обов’язково мене знайде. Тому я сам весь час сміявся про себе, без звуку.
    У мене був чудовий настрій. І я весь час поглядав на Єфросинію Петрівну. А вона тим часом дуже спокійно підійшла до дверей і ні з того ні з сього щільно зачинила їх. А потім, дивлюся, повернула ключик – і готово! Замкнулася. Від усіх замкнулася! Разом зі мною і коритом. Замкнулася на два оберти!
    У кімнаті відразу стало якось тихо і зловісно. Але тут я подумав, що це вона замкнулася не надовго, а на хвилинку, і зараз відімкне двері, і все піде як по маслу, і знову буде сміх і радість, і Костик буде просто щасливий, що ось він у такому складному місці мене відшукав! Тому я хоч і злякався, але не до кінця, і все продовжував поглядати на Єфросинію Петрівну, що ж вона буде робити далі.
    А вона сіла на ліжко, і наді мною заспівали й заскреготіли пружини, і я побачив її ноги. Вона одну за одною скинула з себе туфлі і прямо в одних панчохах підійшла до дверей, і у мене від радості закалатало серце.
    Я був впевнений, що вона зараз відімкне замок. Але не так сталося, як гадалося! Можете собі уявити, вона – чик! – і вимкнула світло. І я почув, як знову завили пружини над моєю головою, а кругом непроглядна темрява, і Єфросинія Петрівна лежить у своєму ліжку і не знає, що я теж тут, під ліжком. Я зрозумів, що потрапив у халепу, що тепер я в ув’язненні, в пастці.
    Скільки я буду тут лежати? Добре, якщо годину або дві! А якщо до ранку? А як вранці вилазити? А якщо я не прийду додому, тато і мама обов’язково повідомлять у міліцію. А міліція прийде з собакою-шукачем. На кличку Мухтар. А якщо в нашій міліції ніяких собак нема? І якщо міліція мене не знайде? А якщо Єфросинія Петрівна проспить до самого ранку, а вранці піде у свій улюблений сквер сидіти цілий день і знову замкне мене йдучи? Тоді як? Я, звичайно, поїм трішки з її буфету, і, коли вона прийде, доведеться мені лізти під ліжко, тому що я з’їв її продукти і вона віддасть мене під суд! І щоб уникнути ганьби, я буду жити під ліжком цілу вічність? Адже це справжнісінький жах! Звичайно, тут є той плюс, що я всю школу просиджу під ліжком, але як бути з атестатом, ось в чому питання. З атестатом зрілості! Я під ліжком за двадцять років не те що дозрію, я там цілком перезрію.
    Тут я не витримав і зі злості як трахнув кулаком по кориту, на якому лежала моя голова! Пролунав жахливий гуркіт! І в цій страшній тиші при вимкненому світлі і в такому моєму страшному становищі мені цей стукіт здався разів у двадцять сильнішим. Він просто оглушив мене.
    І у мене серце завмерло від переляку. А Єфросинія Петрівна наді мною, видно, прокинулася від цього гуркоту. Вона, напевно, давно спала мирним сном, а тут, нате вам, – трах-тах-тах з-під ліжка! Вона полежала трішки, віддихалась і раптом запитала темряву слабким і переляканим голосом:
    – Ка-ра-ул?!
    Я хотів їй відповісти: «Що ви, Єфросиніє Петрівно, яке там «караул»? Спіть далі, це я, Дениско!» Я все це хотів їй відповісти, але раптом замість відповіді як чхну зі всієї сили, та ще з хвостиком:
    – Апчхи! Чхи! Чхи! Чхи!..
    Там, напевно, пил піднявся під ліжком від усієї цієї метушні, але Єфросинія Петрівна після мого чхання переконалася, що під ліжком відбувається щось недобре, страшенно злякалась і закричала вже не з питанням, а настирливо і голосно:
    – Караул!
    І я, незрозуміло чому, раптом знову чхнув щосили, з якимось навіть підвиванням чхнув, ось так:
    – Апчхи-уу!
    Єфросинія Петрівна як почула це виття, то закричала вже тихіше і слабше:
    – Грабують!..
    І видно, сама подумала, що якщо грабують, так це дурниця, не страшно. А от якщо ... І тут вона досить голосно заволала:
    – Ріжуть!
    От яка брехня! Хто її ріже? І за що? І чим? Хіба можна вночі кричати неправду? Тому я вирішив, що пора кінчати цю справу, і раз вона все одно не спить, мені треба вилізати.
    І все піді мною загриміло, особливо корито, адже я в темноті нічого не бачу. Гуркіт стоїть диявольський, а Єфросинія Петрівна вже злегка збожеволіла і кричить якісь дивні слова:
    – Грабаул! Караулять!
    А я вискочив, і по стіні шарю, де тут вимикач, і знайшов замість вимикача ключ, і зрадів, що це двері. Я повернув ключ, але виявилося, що я відкрив двері від шафи, і я тут же перевалився через поріг цих дверей, і стою, і тикаюсь в різні сторони, і тільки чую, як мені на голову різне барахло падає.
    Єфросинія Петрівна пищить, а я зовсім онімів від страху, а тут хтось затарабанив у справжні двері!
    – Гей, Дениску! Виходь зараз же! Єфросиніє Петрівно! Віддайте Дениска, за ним його тато прийшов!
    І татів голос:
    – Скажіть, будь ласка, у вас немає мого сина?
    Тут спалахнуло світло. Відчинилися двері. І вся наша компанія ввалилася в кімнату. Вони стали бігати по кімнаті, мене шукати, а коли я вийшов з шафи, на мені було два капелюшки і три сукні.
    Тато сказав:
    – Що з тобою було? Де ти пропадав?
    Костик і Мишко сказали теж:
    – Де ти був, що з тобою сталося? Розповідай!
    Але я мовчав. У мене було таке відчуття, що я і в справді просидів під ліжком рівно двадцять років.

    Таємне стає явним


    Я почув, як мама сказала комусь у коридорі:
    – Таємне завжди стає явним.
    І коли вона зайшла до кімнати, я запитав:
    – Що це значить, мамо: «Таємне стає явним»?
    – А це значить, що коли хтось учинить нечесно, про нього неодмінно дізнаються, і буде йому дуже соромно, і він не уникне покарання, – сказала мама. – Зрозумів? Лягай-но тепер спати!
    Я почистив зуби, ліг спати, але не спав, а весь час думав: як же воно так виходить, що таємне стає явним? І я довго не спав, а коли прокинувся – знову почистив зуби й почав одягатися. Був ранок, тато вже був на роботі, і ми з мамою лишилися самі.
    Спочатку я з’їв яйце. Це ще сяк-так було можливо, бо я виїв тільки жовток, а білок покремсав зі шкаралупою так, щоб його не було видно. Але потім мама принесла повну тарілку манної каші.
    – Їж! – сказала мама. – І без розмов!
    Я сказав:
    – Дивитися не можу на цю манну кашу!
    Але мама не стрималась і закричала:
    – Поглянь, на кого ти схожий! Викапаний Кощій! Їж! Тобі треба поправитись.
    – Я давлюся цією кашею!..
    Тоді мама сіла поряд зі мною, пригорнула мене за плечі й лагідно спитала:
    – Хочеш, підемо з тобою в Кремль?
    Ще б пак... Я не знаю нічого кращого за Кремль. Я там був у Грановитій палаті та в Оружейній, стояв біля Цар-пушки і знаю, де сидів Іван Грозний. І ще там є багато цікавого. Тому я, не вагаючись, відповів мамі:
    – Звичайно, хочу в Кремль! Навіть дуже!
    Тоді мама усміхнулась:
    – Ну от, з’їси всю кашу, і підемо. А я поки посуд помию. Тільки запам’ятай – ти маєш з’їсти все аж до дна!
    І мама пішла на кухню.
    А я лишився з кашею наодинці. Спочатку поплескав її ложкою. Потім посолив. Попробував – не можна їсти! Тоді я подумав, а може, цукру бракує? Посипав цукром, покуштував... Ще гірше стало. Я ж кажу, що не люблю кашу.
    А до того ж вона була ще й густою. Якби хоч вона була рідка, тоді, можливо, я зажмурився б і випив її. І я взяв та й долив у кашу кип’ятку. Але вона не стала смачнішою, а була слизькою, липкою і гидкою. Найгірше те, що коли ковтаю, горло саме стискається і виштовхує цю кашу назад. Дуже прикро. Бо ж у Кремль страх як хочеться! Аж тут я згадав, що в нас є хрін. Із хроном, здається, майже все можна з’їсти! Я взяв та й вилив у кашу всю баночку, а коли трішки скуштував, у мене аж очі на лоба полізли і зупинилось дихання, і я, мабуть, знетямився, бо взяв тарілку, хутко підбіг до вікна й виплеснув кашу на вулицю. Потім повернувся і сів за стіл.
    Цієї миті увійшла мама. Вона глянула на тарілку й зраділа:
    – Оце так Дениско! Хлопчина-молодчина! З’їв усю кашу до дна! Ану, вставай, одягайся, малючок-трудівничок, і гайда в Кремль! – І вона мене поцілувала.
    Тієї ж миті двері відчинились, і до кімнати зайшов міліціонер. Він сказав:
    – Добрий день! – підійшов до вікна і глянув униз, потім подивився на маму й каже: А ще й інтелігентні люди!
    – Що вам треба? – спитала мама.
    – Як не соромно! – Міліціонер навіть став «струнко» і приклав руку до козирка. – Держава надає вам нове житло зі всіма зручностями і, між іншим, із сміттєпроводом, а ви виливаєте всіляку гидоту за вікно!
    – Це неправда! Нічого я не виливаю! – спалахнула мама.
    – Таки не виливаєте?! – уїдливо засміявся міліціонер. І, прочинивши двері в коридор, гукнув: – Потерпілий! Прошу сюди!
    І до нас увійшов якийсь дядечко. Коли я глянув на нього, відразу зрозумів, що в Кремль я не піду.
    На голові в дядечка був капелюх. А на капелюсі наша каша. Вона лежала майже в середині капелюха, в ямочці, і трошки по краях, де стрічка, і трошки за коміром, і на плечах, і на лівій штанині. Він коли зайшов, одразу почав затинатися.
    – Уявіть, я йду фотографуватися... І раптом ось така історія... Каша... мм... манна... Гаряча, між іншим, крізь капелюха п-п-припікає... Як же я надішлю своє фото... коли я весь у каші?!
    Мама поглянула на мене, очі в неї позеленіли, як аґрус. А це вже вірна прикмета, що мама дуже розгнівалася.
    – Пробачте, будь-ласка, – промовила вона тихо, – дозвольте, я вам почищу, ходіть сюди!
    І вони всі вийшли в коридор.
    А коли мама повернулася, мені страшно було навіть глянути на неї.
    Але я себе пересилив, підійшов до неї і сказав:
    – Атож, мамо, ти вчора правильно сказала. Таємне завжди стає явним!
    Мама глянула мені в очі. Вона дивилася довго-довго й потім запитала:
    – Ти це запам’ятав на все життя?
    І я відповів:
    – Авжеж.

    Рівно 25 кіло


    Ура! Нам із Мишком дали запрошення до клубу «Металіст» на дитяче свято. Це тітонька Євдокія постаралася: вона в цьому клубі головна прибиральниця. Білет же вона нам дала один, а написано на ньому: «На дві особи»! На мою, отже, й на Мишкову особу. Ми з ним дуже зраділи, тим паче, що це зовсім недалеко від нас, за рогом. Мама сказала:
    – Ви ж там тільки не пустуйте.
    І дала нам грошей, кожному по п’ятнадцять копійок.
    І ми з Мишком пішли.
    Там у роздягальні була страшенна штовханина й черга. Ми з Мишком стали останні. Черга рухалася надто повільно. Але раптом нагорі заграла музика, і ми з Мишком забігали з боку в бік, щоб скоріше зняти пальта, і багато дітей також, як тільки почули цю музику, заметушилися, як підстрелені, і навіть почали ревти, що вони спізнюються на найцікавіше.
    Аж тут раптом вискочила тітка Євдокія:
    – Дениско й Мишко! Чого ви там борсаєтеся? Гайда сюди!
    І ми побігли до неї, а в неї під сходами свій окремий кабінет, там щітки стоять і відра. Тітка Євдокія взяла наші речі й сказала:
    – Тут і вдягнетеся, чортенята!
    І ми з Мишком побігли стрімголов сходами нагору. А там дійсно було красиво! Нічого не скажеш! Вся стеля була завішана різнокольоровими паперовими стрічками й ліхтариками, всюди горіли гарні лампочки із дзеркальних скалок, грала музика, і в натовпі ходили пишно вбрані артисти: один грав на трубі, другий – на барабані. Одна тітонька нарядилася конем, і зайці були також, і криві дзеркала, і Петрушка.
    А в кінці зали були ще одні двері, й на них написано: «Кімната атракціонів». Я запитав:
    – А що це таке? А Мишко відповів:
    – Це всілякі витівки.
    І справді, там були всілякі витівки. Наприклад, там висіло яблуко на нитці, й потрібно було закласти руки за спину і так, без рук, це яблуко гризти. Але воно крутиться на нитці й ніяк не дається. Це дуже важко й навіть образливо. Я двічі хапав це яблуко руками й кусав. Але мені не давали його згризти, а лише сміялися й забирали. Ще там була стрільба з лука, а на кінці стріли не наконечник, а резинова наліпка, вона присмоктується. І ось, хто влучить у центр картонки з намальованою мавпою, тому приз – хлопавка із секретом.
    Мишко стріляв перший, він довго цілився, а коли вистрілив, то розбив одну дальню лампочку, а в мавпу не влучив... Я кажу:
    – Ох ти й стрілець!
    – Це я ще не пристрілявся! Якби дали п’ять стріл, я б пристрілявся. А то дали одну – де вже тут влучити.
    Я повторюю:
    – Отакої, розказуй! Дивись-но, я одразу ж влучу в мавпочку!
    І дядечко, який розпоряджався цим луком, дав мені стрілу й каже:
    – Ну стріляй, снайпере!
    І сам пішов поправити мавпочку, бо вона якось похилилася. А я вже націлився і все чекав, коли він поправить, а лук був дуже тугий, і я весь час примовляв: «Зараз я вб’ю цю мавпочку», – і раптом стріла зірвалася – й ляп! Встромилася дядечкові в лопатку. І там, на лопатці, затремтіла.
    Всі навколо зааплодували й засміялися, а дядечко обернувся, наче вжалений, і закричав:
    – Що тут смішного? Не розумію! Йди звідси, бешкетнику, немає тобі більше ніякого лука!
    Я сказав:
    – Я не навмисне!
    І пішов звідти.
    Просто дивно, як нам не пощастило, і я був дуже сердитий, і Мишко, звичайно, також. І раптом бачимо – стоять ваги. І до них невелика весела черга, яка швидко рухається, і всі жартують, сміються. І поруч клоун. Я запитую:
    – Це що за ваги?
    А мені відповідають:
    – Ставай, зважишся. Якщо матимеш вагу рівно двадцять п’ять кіло, твоє щастя. Одержиш премію: річну підписку на журнал «Мурзилка».
    Я кажу:
    – Мишко, давай спробуємо?
    Дивлюся, а Мишка немає. І куди він подівся – невідомо. Я вирішив сам спробувати. А раптом я важу рівно 25 кіло? Оце пощастить!..
    А черга все рухається, і клоун у капелюсі так спритно клацає важелями й усе жартує й жартує:
    – У Вас зайві сім кіло – менше вживайте борошняного! – Клац-клац! – А Ви, шановний товаришу, ще мало каші їли, і всього тягнете на дев’ятнадцять кілограмчиків! Приходьте через рік. – Клац-клац!
    І так далі, й усі сміються, і відходять, черга рухається, і ніхто не важить рівно двадцять п’ять кіло, й ось уже справа й до мене дійшла. Я виліз на ваги – важелі клац-клац, і клоун каже:
    – Ого! Знаєш гру в гаряче-холодно? Я відповідаю:
    – Хто ж не знає! Він продовжує:
    – У тебе досить гаряче вийшло. Твоя вага двадцять чотири кіло п’ятсот грамів. Не вистачає рівно півкілограма. А шкода! Будь здоровий!
    Подумаєш, лише півкілограма не вистачає! У мене зовсім настрій зіпсувався. Ось який нещасливий день!
    І тут з’являється Мишко. Я кажу:
    – Де це Ваша милість пропадає? Мишко відповідає:
    – Пив лимонад. Я кажу:
    – Нема того, щоб мене підтримати. Я тут стараюся, «Мурзилку» виграю, а він лимонад п’є.
    І все йому розповів. Мишко каже:
    – Ану ж я спробую!
    І клоун клацнув важелями й зареготав:
    – Невеликий перебір-с! Двадцять п’ять кіло п’ятсот грамів. Вам треба схуднути. Наступний.
    Мишко зліз та й каже:
    – Ой, даремно я лимонад пив... Я кажу:
    – А до чого тут лимонад? А Мишко:
    – Я цілу пляшку випив! Розумієш? Я кажу:
    – То й що?
    Мишко навіть розізлився:
    – Та хіба ти не знаєш, що в пляшці – рівно півлітра води?
    Я кажу:
    – Знаю. То й що?
    Тут Мишко аж засичав:
    – А півлітра води – це й є півкілограма. П’ятсот грамів! Якби я не пив, я б важив рівно двадцять п’ять кіло!
    Я кажу:
    – Оце так! А Мишко:
    – Ото бо й воно!
    І тут мене наче осяяло.
    – Мишко, – сказав я, – Мишко! «Мурзилка» наш! Мишко каже:
    – Яким чином?
    – А таким. Настав мій час пити лимонад. У мене рівно п’ятсот грамів бракує!
    Мишко навіть підскочив:
    – Усе зрозуміло, біжімо до буфету.
    І ми швидко купили пляшку води, продавчиня її відкоркувала, а Мишко спитав:
    – Тітонько, а в пляшці завжди рівно півлітра, недоливу не буває?
    Продавчиня почервоніла:
    – Ще малий, щоб казати мені такі дурниці!
    Я взяв пляшку, сів за столик і почав пити. Мишко стояв поряд і спостерігав. Вода була холодна. Але я випив повну склянку одним махом. Мишко зразу ж налив мені другу, але на дні ще лишилося досить багато, і мені вже не хотілося більше пити.
    Мишко сказав:
    – Давай, не затримуй.
    Я відповів:
    – Дуже вже холодна. Коли б ангіну не підхопити.
    Мишко говорить:
    – Ти що, злякався?
    Я кажу:
    – Мабуть, це ти злякався.
    І почав пити другу склянку. Вона якось важко в мене вливалася. Коли я випив три чверті цієї склянки, то зрозумів, що вже повен. По вінця.
    Я кажу:
    – Стій, Мишко! Більше не влізе!
    – Влізе, влізе. Це тільки так здається! Пий.
    Я спробував. Не лізе.
    Мишко каже:
    – Чого ти розсівся, як пан! Устань, тоді влізе!
    Я встав. І справді, якимось дивом допив склянку. А Мишко відразу ж долив усе, що лишалося в пляшці. Вийшло більше, ніж півсклянки.
    Я кажу:
    – Я зараз лусну.
    А Мишко:
    – А як же я не луснув? Я ж теж думав, що лусну. Ну ж бо, ще!
    – Мишко... Якщо... Я лусну... Ти... Відповідатимеш.
    Він відказує:
    – Добре. Пий далі.
    І я знову почав пити. І все випив. Просто диво якесь! Тільки я не міг говорити. Бо вода перелилася вже вище горла й булькала в роті. І потрошку виливалася з носа. І я побіг важитися. Клоун мене не впізнав. Він зробив «клац-клац» і раптом закричав на всю залу:
    – Уррра! Є! Точно!!! Тютілька в тютільку. Річна підписка на «Мурзилку» виграна! Вона дісталась хлопчикові, який важить рівно двадцять п’ять кілограмів. Ось квитанція, зараз я її заповню. Поаплодуємо!
    Він узяв мою ліву руку й підняв її вгору, і всі зааплодували, і клоун заспівав туш. Потім він узяв ручку й сказав:
    – То як же тебе звати? Ім’я й прізвище? Кажи!
    Але я мовчав. Я був переповнений і не міг говорити.
    Тоді Мишко закричав:
    – Його звати Денис. Прізвище Корабльов! Пишіть, я його знаю!
    Клоун простягнув мені заповнену квитанцію й сказав:
    – Подякуй хоча б!
    Я кивнув головою, а Мишко знову закричав:
    – Це він дякує. Я його знаю!
    А клоун каже:
    – Ну й хлопчик! Виграв «Мурзилку», а сам мовчить, наче води в рот набрав!
    А Мишко йому:
    – Не звертайте уваги, він сором’язливий, я його знаю!
    І він схопив мене за руку й потягнув донизу. І я на вулиці трішки відхекався. Я сказав:
    – Мишко, щось мені не дуже хочеться нести цю підписку додому, якщо в мені лише двадцять чотири з половиною кіло.
    А Мишко каже:
    – Тоді віддай мені. В мені якраз двадцять п’ять. Якби я не пив лимонаду, я б одразу її одержав. Давай сюди.
    – Що ж, по-твоєму, я даремно страждав? Ні вже, хай вона буде наша спільна на двох!
    Мишко погодився:
    – Правильно!все для dle
    Просмотров: 1 605
    Комментариев: 0
    Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.
     
    Другие новости по теме:


    Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.