Меню
Світова література

5 клас
6 клас
7 клас
8 клас

Интегрированный курс

5 класс
6 класс

Виразне читання

Теорія
Практика

Шкільний конферанс

Основи школи юного конферансьє

Школа юного диктора

Основи школи юного диктора

Вивчення лірики

Олександр Твардовський - Лірика
Роберт Льюїс Стівенсон - Лірика
Олександр Пушкін - Лірика
Франческо Петрарка - Лірика
Адам Міцкевич - Лірика
Шандор Петефі - Лірика
Пейзажна лірика Алкмана, Гете, Лермонтова
Публій Овідій Назон - Лірика
Михайло Лермонтов - Лірика
Іван Крилов - Лірика

Методичний практикум

Схема самоаналізу уроку
Поетичне відлуння
Типи аналізу твору
Технологічна модель уроку
Кабінет літератури
Глосарій

Робота з портретом

Портреты А.П. Чехова
Портреты Л.Н. Толстого
Портреты Ф.М. Достоевского
Портреты Н.В. Гоголя
Портреты Ф.И. Тютчева
Портреты А.С. Пушкина
Портреты И.А. Крылова
Портреты Эзопа
Портреты М.Ю. Лермонтова
Работа с портретом писателя на уроках литературы. Предисловие

Презентації

Гаррієт Бічер-Стоу. "Хатина дядька Тома". Презентація
Композиція твору. Презентація
Життя і творчість Шолом–Алейхема. Презентація
Пауль Маар - презентація
Ярослав Гашек
Рюноске Акутаґава. "Павутинка" - презентація
Анна Гавальда - презентація

Популярні статті
    Розповісти друзям
    » » » » Астрід Ліндгрен. Пеппі Довгапанчоха


    Астрід Ліндгрен. Пеппі Довгапанчоха

    АСТРІД ЛІНДГРЕН

    (1907 – 2002)

    Астрід Ліндгрен. Пеппі Довгапанчоха


    Астрід Анна Емілія Ліндгрен народилася в сім’ї землеробів Еріксонів у містечку Віммербю, що у Швеції. В автобіографічному нарисі «Мої вигадки» письменниця з теплотою згадує старовинний червоний дім у глибині яблуневого саду. Ліндгрен завжди називала своє дитинство щасливим: у ньому було багато ігор і пригод, які чергувалися з роботою на хуторі та поза його межами.
    Астрід Ліндгрен – шведську знаменитість, називають ще «Андерсеном наших днів», «другою Сельмою Лагерлеф». Це, зрозуміло, не офіційний титул, а висока оцінка з боку літературної критики. Таке шанобливе ставлення до себе письменниця заслужила тим, що продовжила справу великого датського «короля казок». Не гірше від свого великого попередника вона вміє «олюднити» будь-що: чайник, голку, квітку... Поєднання чарівного та буденного, таке властиве Андерсену, в її творах ще органічніше. Дивовижне в них не знає меж. Саме тому й реальні життєві історії Ліндгрен також перейняті казковістю.
    А. Ліндгрен написала за своє життя понад сорок повістей і стільки ж так званих «Книжок-малюнків», де ілюстрацій більше, ніж тексту, – ці книжки призначені для найменших читачів. Її письменницьку спадщину можна поділити на дві групи. Перша – реалістичні пригодницькі твори: «Расмус-волоцюга», «Пригоди Калле Блюмквіста». Їх герої – звичайні діти з малого містечка, веселі, винахідливі, часом здатні на нерозважні вчинки, але й спроможні стати на захист справедливості. Друга група – це повісті з казковим сюжетом або такі, де дія відбувається у світі, створеному уявою їхніх героїв: «Малий і Карлсон, що живе на даху», «Міо, мій Міо», «Брати Лев’яче Серце». До цієї групи належить і казкова трилогія «Пеппі Довгапанчоха».
    Дівчинка-фантазерка, бунтарка, жартівниця, надзвичайно сильна, неймовірно щедра і трішечки самотня. Хочете з такою познайомитися? Тоді мерщій читайте декілька історій із життя цієї «дивної дитини». Ви дізнаєтесь, що Пеппі Довгапанчоха та її друзі – жваві, веселі дотепні діти, які постійно живуть у мріях і пошуках нових пригод.
    У чому ж секрет творчого успіху письменниці? Всі свої книжки вона адресує тільки дітям, на відміну від інших казкарів, які не завжди дотримуються цього принципу. У Астрід Ліндгрен все виходить природно, бо пише вона, щоб розважати себе і «ту дитину, яка все ще продовжує жити в ній».


    ПЕППІ ДОВГАПАНЧОХА

    (Уривки)

    Пеппі оселяється у віллі «Хованка»


    На околиці малесенького містечка є старий, занедбаний садок, у садку стоїть старий будиночок, а в ньому мешкає Пеппі Довгапанчоха. Їй дев’ять років, і мешкає вона там сама-самісінька. Нема в неї ні мами, ні тата. І добре, що нема, бо ніхто їй не загадує йти спати саме тоді, коли вона найдужче розгуляється, і ніхто не силує пити риб’ячий жир, коли хочеться з’їсти цукерок.
    Колись у Пеппі був тато, і вона його страх як любила, і мама, звичайно, теж була, але так давно, що Пеппі не пам’ятає її. Мама померла ще тоді, як Пеппі була маленька, лежала в колисці й так верещала, що ніхто не міг витримати того вереску. Пеппі гадає, що її мама тепер на небі й дивиться на свою доню крізь дірочку. Тому вона часто махає мамі рукою і каже:
    – Не бійтеся! Я не пропаду!
    Тата свого Пеппі ще не забула. Він був капітаном і плавав по широкому морі. Пеппі також плавала з ним, аж поки одного разу під час бурі велика хвиля забрала його з палуби, і він зник. Але Пеппі була впевнена, що колись він повернеться. Вона не вірила, що тато потонув. Вона вважала, що він поплив на острів, де живе повно негрів, став їхнім королем і тепер ходить собі серед них із золотою короною на голові.
    – Моя мама – ангел, а мій тато – негритянський король! Не всі діти мають таких гарних батьків, – любила похвалитися Пеппі. – А тільки-но мій тато збудує корабель, він припливе по мене, і я стану негритянською королівною. Гей-гоп, ото буде життя!
    Тато купив цей будиночок у садку дуже давно. Він хотів оселитися тут із Пеппі, коли вже постаріється й не зможе більше плавати. Та сталося лихо, його забрала хвиля, і, щоб дочекатися, поки він повернеться, Пеппі подалася просто додому, до вілли «Хованка». Так звався цей будиночок у садку. Він чекав на Пеппі – прибраний, умебльований. Одного теплого літнього вечора Пеппі попрощалася з матросами на татовому кораблі. Всі вони дуже любили її, і Пеппі також їх дуже любила.
    – Бувайте, хлопці! – сказала Пеппі і всіх по черзі поцілувала в чоло. – Не бійтеся за мене. Я не пропаду. З корабля вона взяла тільки мавпеня, що звалося паном Нільсоном – його Пеппі подарував тато, – і велику торбу, повну золотих монет. Матроси стояли біля поруччя й дивилися вслід Пеппі, поки її було видно. А вона йшла, не озираючись, і несла під пахвою пана Нільсона, а в руці – торбу.
    – Дивна дитина! – сказав один матрос, коли Пеппі зникла вдалині, і втер сльозу.
    Він казав правду. Пеппі була дуже дивна дитина. А найдивніше те, що вона була напрочуд сильна. Така неймовірно сильна, що жоден поліцай на світі не подужав би її. Вона могла б підняти навіть коня, якби захотіла. І Пеппі таки підіймала коня. Вона мала власного коня – купила його за одну зі своїх золотих монет того самого дня, як прибула додому, до вілли «Хованка», їй завжди хотілося мати коня. І ось тепер він оселився в неї на веранді. Та коли, бувало, Пеппі розташовувалась там випити після обіду кави, то, не довго думаючи, виносила коня в садок.
    Поряд із віллою «Хованка» був інший садок та інший будинок. Там жили тато, мама і двоє гарненьких дітей – хлопчик і дівчинка. Хлопчика звали Томмі, а дівчинку – Аніка. Обоє вони були дуже чемні, гарно виховані й слухняні. Томмі ніколи не кусав нігтів і завжди робив те, що загадувала мама. Аніка не вередувала, коли їй чогось не давали, і завжди була мов лялька у своїх гарно випрасуваних ситцевих сукенках, яких ніколи не бруднила. Томмі й Аніка мирно гралися у своєму садку, але часто їм хотілося мати якихось товаришів, і тоді, коли Пеппі плавала з татом по морях, вони інколи вилазили на огорожу, що відділяла їхню садибу від вілли «Хованка», й казали:
    – Як погано, що в цьому будинку ніхто не живе. Хай би тут оселилася якась родина з дітьми!
    Того лагідного надвечір’я, коли Пеппі вперше переступила поріг вілли «Хованка», Томмі й Аніки не було вдома. Вони поїхали на тиждень до своєї бабусі, а тому й гадки не мали, що в сусідньому будинку хтось оселився. Навіть як вони вже повернулися додому й стояли біля своєї хвіртки, озираючи вулицю, то ще не знали, що тепер у них так близько з’явилась товаришка і їм буде з ким гратися. Вони стояли собі й міркували, який їм сьогодні випаде день: чи приємний, коли є чим розважитись, чи нудний, коли ніщо не спадає на думку, коли це раптом відчинилася хвіртка з вілли «Хованка» і з неї вийшла чудна дівчинка. Томмі й Аніка зроду такої не бачили. Це вийшла на ранкову прогулянку Пеппі Довгапанчоха.
    Ось який вона мала вигляд: морквяного кольору волосся, цупко заплетене в дві кіски, що стирчали, мов палички, ніс картоплинкою, весь поцяткований ластовинням, великий рот із білими здоровими зубами. А вбрана вона була просто-таки химерно. Пеппі сама пошила собі сукенку. Сукенка мала бути блакитною, та блакитної матерії не вистачило, тому Пеппі в кількох місцях подоточувала червоні клапті. На довгі, худі ноги вона понатягала довгі панчохи – одну руду, другу чорну, а чорні черевики були рівно вдвічі довші за її ступні. Ці черевики тато купив дівчинці на виріст у Південній Америці, і ніяких інших червоних черевиків вона не хотіла носити.
    Та найдужче вразило Томмі й Аніку те, що на плечі в дівчинки сиділо мавпеня. Воно було одягнене в сині штанці, жовту курточку й білий солом’яний брилик.
    Пеппі рушила вулицею, однією ногою ступаючи по тротуару, а другою – по риштаку. Томмі й Аніка не зводили з неї очей, поки її було видно. Незабаром Пеппі повернулася. Тепер вона йшла задки – не хотіла тратити сили, обертатися зайвий раз. Дійшовши до хвіртки Томмі й Аніки, Пеппі стала. Діти мовчки дивилися одне на одне. Нарешті Томмі спитав:
    – Чого ти йдеш задки?
    – Чого я йду задки? – перепитала Пеппі. – Хіба ми живемо не у вільній державі? Хіба не можна ходити так, як кому хочеться? А крім того, я тобі скажу, що в Єгипті всі люди так ходять, і ні для кого це не дивина.
    – А звідки ти знаєш? – спитав Томмі. – Ти ж не була в Єгипті.
    – Я не була в Єгипті? Овва! Затям собі: я була скрізь, об’їздила цілий світ і бачила ще й не такі дивовижі! Цікаво, що б ти сказав, коли б я пройшлася вулицею на руках, як ходять усі в Індії!
    – Все це ти набрехала, – сказав Томмі. Пеппі хвилину подумала.
    – Так, набрехала, – сумно сказала вона.
    – Брехати негарно, – зважилась нарешті розтулити рота й Аніка.
    – Так, брехати дуже негарно, – погодилася Пеппі ще сумніше.
    Але я часом забуваю про це, розумієш? Та й хіба можна вимагати від дівчинки, в якої мама ангел, а тато – негритянський король і яка сама ціле своє життя плавала по морях, щоб вона завжди казала правду? До того ж, додала Пеппі, і її всіяне ластовинням личко засяяло, можу вас запевнити, що в Конго нема жодної людини, яка б казала правду. Там тільки те й роблять, що брешуть. Починають о сьомій ранку і так аж до заходу сонця. Тож коли я, бува, ненароком збрешу, вибачте мені, бо я надто довго жила в Конго. Але ж ми однаково можемо приятелювати, га?
    – Певне! – сказав Томмі й раптом відчув, що сьогодні їм не буде нудно.
    – Чому б вам не поснідати в мене? – запитала Пеппі.
    – О, а й справді, – зрадів Томмі, – чому б нам не поснідати в тебе? Ходімо!
    – Авжеж, – мовила й Аніка. – Ходімо швиденько!
    – Але спершу треба відрекомендувати вас панові Нільсону, – сказала Пеппі.
    Мавпа зняла брилика й чемно вклонилася. Діти поминули хвіртку, що ледве трималася на завісах, і пішли стежечкою, посипаною жорствою та обсадженою старими, вкритими мохом деревами, мабуть, по них добре було лазити, до вілли «Хованка» й піднялися на веранду. Там стояв кінь і їв овес із супової миски.
    – Отакої! Чого це кінь стоїть на веранді? – здивувався Томмі. Він досі знав, що коні стоять у стайні.
    – Та бачиш, – заклопотано сказала Пеппі, – в кухні він тільки заважає, а в вітальні йому не подобається.
    Томмі й Аніка поплескали коня по спині й зайшли до будинку. Там була і кухня, і вітальня, і спальня. Але, видно, Пеппі цього тижня забула, що в п’ятницю треба прибрати дім. Томмі й Аніка сторожко озиралися навколо: може, десь у кутку сидить негритянський король? Бо вони ще зроду не бачили негритянського короля. Проте ніде не видно було ні батька, ні матері Пеппі. Аніка несміливо запитала:
    – Ти тут зовсім сама?
    – Та де! – сказала Пеппі. – Пан Нільсон і кінь також живуть зі мною.
    – А твої тато й мама хіба не живуть тут?
    – Ні, більше ніхто не живе, – радісно сказала Пеппі.
    – А хто ж тобі каже, коли ввечері йти спати і все інше? – запитала Аніка.
    – Я сама, – відповіла Пеппі. – Спершу кажу лагідно, а коли не послухаю, кажу ще раз суворіше, а вже як і тоді не хочу слухатись, то даю собі ляпаса, розумієте?
    Томмі й Аніка не дуже її розуміли, але подумали, що це, мабуть, добрий спосіб. Тим часом вони зайшли до кухні, й Пеппі сказала:
    Наколотим тіста-іста,
    спечемо млинця-линця
    на сніданок-данок-анок.
    Тоді взяла троє яєць і підкинула їх високо вгору. Одне впало Пеппі на голову, розбилося, і жовток залив очі. Але решту двоє вона таки спіймала в каструлю, де вони й потовклися.
    – Я не раз чула, що жовток корисний для волосся, – мовила Пеппі, витираючись. – Ось побачите, як у мене почне рости волосся, аж тріщатиме. Щоб ви знали, в Бразилії ніхто не вийде на вулицю, поки не намастить жовтком волосся. Зате там немає лисих. Правда, був колись один дід, їв яйця замість мастити ними голову. І він таки справді полисів. Коли він виходив на вулицю, там зчинявся такий переполох, що доводилося викликати поліцію.
    Розповідаючи про це, Пеппі спритно вибрала пальцями шкаралущу з каструлі. Тоді взяла щітку, що висіла на цвяшку, й заходилася колотити тісто так завзято, що аж бризки полетіли навкруги. Врешті вона вилила те, що лишилося, на сковороду. Коли млинець підпікся з одного боку, Пеппі підкинула його до стелі, він перевернувся в повітрі й знов упав у сковороду. А як млинець зовсім спікся, Пеппі кинула його через усю кухню просто в тарілку, що стояла на столі.
    – Їжте! – гукнула вона. – Швидше їжте, поки млинець гарячий! Томмі й Аніка взялися до млинця. Він їм дуже припав до смаку. Після сніданку Пеппі запросила їх до вітальні. Там не було ніяких меблів, крім величезного комода з безліччю шухляд. Пеппі повідчиняла шухляди й почала показувати Томмі й Аніці свої скарби. Там були яєчка рідкісних птахів, незвичайні мушлі й камінці, гарні різьблені коробочки, чудові срібні люстерка, разки перлин і багато інших речей, що їх Пеппі з батьком накупували, поки їздили по світі... Пеппі дала своїм новим друзям подарунки на згадку. Томмі одержав кинджал з руків’ям, оздобленим перламутром, а Аніка – різьблену коробочку. В коробочці був перстень із зеленим камінцем.
    – Тепер ідіть уже додому, – сказала Пеппі. – Щоб завтра могли знов прийти. Бо як ви не підете звідси, то не зможете прийти сюди. А шкода, коли б ви не прийшли.
    Томмі й Аніка погодилися з нею і рушили додому. Вони оминули коня, що з’їв уже весь свій овес, і вийшли на вулицю через хвіртку вілли «Хованка». Пан Нільсон помахав їм услід бриликом.

    Пеппі вишукує речі і встряє в бійку


    Другого дня Аніка прокинулася дуже рано. Вона швидко зіскочила з ліжка й підійшла до брата.
    – Вставай, Томмі! – сказала вона й поторсала його за руку.
    – Вставай і ходімо до тієї чудної дівчинки у великих черевиках. Томмі відразу прочумався.
    – Я вві сні знав, що сьогодні нам буде весело, хоч не міг пригадати чому, – сказав він, стягуючи з себе піжаму.
    Потім обоє кинулися до ванної кімнати. Вони вмилися, швидко, як ніколи, почистили зуби, мерщій одяглись і на годину раніше, ніж сподівалася їхня мати, з’їхали поруччям згори, сіли до столу і сказали, що хочуть якнайшвидше поснідати, випити свій шоколад.
    – Що сталося? – спитала мати. – Куди ви так квапитесь?
    – Ідемо до дівчинки, що оселилася в сусідньому будинку, – пояснив Томмі.
    – І, може, будемо в неї цілий день, – додала Аніка. Того ранку Пеппі сама пекла тістечка з пахучим корінням. Вона замісила цілу гору тіста й розкачувала його на підлозі.
    – Бо ж бачиш, – пояснила вона своїй мавпочці, – на стільниці мало місця, а треба спекти щонайменше сотень п’ять тістечок. Вона лежала на підлозі й качала тісто, аж гуло.
    – Не ходи по тісті, пане Нільсоне, – сердито сказала Пеппі саме тоді, як у двері подзвонили.
    Пеппі кинулась відчиняти. Вона була вся біла з голови до ніг, наче мірошник, і, коли радісно трясла Томмі й Аніку за руки, над ними знялася хмара борошняної куряви.
    – Як добре, що ви заглянули до мене, – мовила Пеппі і обтрусила фартух, від якого знялася біла хмара. Томмі й Аніка аж закашлялися від борошна.
    – Що ти робиш? – запитав Томмі.
    – Що я роблю? Коли скажу, що трушу сажу, такий хитрун, як ти, однаково мені не повірить. Сам бачиш – печу тістечка. Але скоро вже кінчаю. А ви тим часом посидьте на ящику з дровами.
    Пеппі вміла швидко працювати, що є, те є! Томмі й Аніка сиділи на ящику з дровами й дивилися, як вона спритно ріже тісто, як кидає тістечка на дека, а дека – в піч. Їм майже здавалося, що вони сидять у кіно.
    – Все, – нарешті сказала Пеппі, кинувши в піч останнє деко, і хряснула дверцятами.
    – Що ми тепер робитимемо? – запитав Томмі.
    – Що ви робитимете, не знаю, – відповіла Пеппі, – але я не можу ледарювати. Я пошуковець, а всі пошуковці не мають ані хвилини вільної.
    – Хто ти? – перепитала Аніка.
    – Пошуковець.
    – А що це означає? – спитав Томмі.
    – Пошуковець – це той, хто дає всьому лад і вишукує речі, які лежать не там, де слід, – відповіла Пеппі, змітаючи на купку борошно, що розсипалося по підлозі. – На світі скрізь валяється повно речей, і треба ж їх комусь вишукувати. От пошуковець і вишукує їх.
    – Яких речей? – запитала Аніка.
    – Та яких завгодно, – відповіла Пеппі. – Грудок золота, страусових пер, здохлих пацюків, гайок тощо.
    Томмі й Аніка вирішили, що це цікава робота, й також захотіли стати пошуковцями, хоч Томмі признався, що він хотів би знайти грудку золота, а не якусь гайку.
    – Побачимо, що нам трапиться, – мовила Пеппі. – Завжди можна щось знайти. Але поспішаймо, щоб інші пошуковці не визбирали всіх золотих грудок.
    І троє пошуковців подалися в дорогу. Вони вирішили спершу пошукати навколо будинків, бо Пеппі сказала, що найкращі речі завжди трапляються поблизу людського житла, хоч і серед лісу часом можна знайти гаєчку.
    – Буває й таке, – додала вона. – Я згадала, як колись шукала речі у джунглях Борнео. І серед негрів, де не ступала людська нога, я, знаєте, що знайшла? Справжнісіньку дерев’яну ногу, зовсім нову. Я її потім віддала одному дідові, який не мав ноги, і він сказав, що такої і за гроші не купиш.
    Томмі й Аніка поглядали на Пеппі, щоб навчитися, як має поводитися справжній пошуковець. А Пеппі бігала від одного краю вулиці до другого, заслоняла долонею очі від сонця і придивлялася до всього. Часом вона ставала навколішки, просовувала руку між штахетами й розчаровано казала:
    – Дивно! Мені якраз здалося, наче я побачила грудку золота.
    – А треба неодмінно брати все, що знайдеш? – запитала Аніка.
    – Так, усе, що лежить на землі, – відповіла Пеппі. Неподалік від них, просто на траві перед своєю віллою, спав старий чоловік.
    – Бачите, він лежить на землі, – зраділа Пеппі. – І ми його знайшли. Ану берімо!
    Томмі й Аніка зовсім перелякалися.
    – Ні, ні, Пеппі, не можна його брати! – сказав Томмі.
    – Та й що ми з ним зробимо?
    – Що зробимо? Багато що можна зробити. Наприклад, тримати в клітці замість кролика й годувати кульбабою. Та як ви не хочете, то про мене. Хоч шкода буде, коли його спопаде якийсь інший пошуковець.
    Вони пішли далі. Раптом Пеппі крикнула на весь голос:
    – Ну, такої знахідки в мене ще ніколи не було! – і вона витягла з трави іржаву бляшанку. – Оце здобич! Дивовижна здобич! Бляшанки не часто трапляються. Томмі недовірливо спитав:
    – А навіщо нам вона?
    – Та на все! – відповіла Пеппі. – По-перше, в неї можна класти тістечка, і тоді вона буде чудовою Бляшанкою-з-Тістечками. По-друге, можна не класти тістечок, і тоді вона буде Бляшанкою-без-Тістечок. Це, звичайно, трохи гірше, але можна й так.
    Пеппі оглянула бляшанку. Вона була справді дуже іржава і з діркою в дні.
    – Мабуть, це буде Бляшанка-без-Тістечок, – задумливо мовила Пеппі. – Але її можна натягти на голову і гратися в темну ніч.
    Пеппі натягнула бляшанку на голову й почала мандрувати в ній по кварталу, мов пожежна вежа з залізним верхом, аж поки зачепилася за дротину і впала долілиць на дорогу. Бляшанка заторохкотіла, вдарившись об землю.
    – Ось бачите, – мовила Пеппі, стягуючи бляшанку. – Якби не вона, я впала б обличчям на землю і дуже забилася б.
    – Так, але якби ти не натягла на голову бляшанки, то не зачепилася б за дротину, і... – почала Аніка.
    – Та не встигла вона доказати, як Пеппі знов радісно скрикнула й переможно підняла з землі шпульку без ниток.
    – Мабуть, у мене сьогодні щасливий день, – мовила вона. – Знайти таку чудесну шпульку! Крізь неї можна видимати бульки з мила, а ще можна носити її на шнурочку замість намиста! Я зараз піду додому й негайно надіну її.
    Тієї миті біля однієї вілли відчинилася хвіртка і з неї вибіг хлопчик. Він, видно, був наляканий, і не диво, бо за ним слідом гналися п’ятеро хлопців. Вони відразу догнали малого, притиснули до штахет і гуртом почали штовхати й бити його. Хлопчик заплакав і звів руки, щоб затулити обличчя.
    – Даймо йому, хлопці! – гукав найбільший з напасників.
    – Щоб і носа не потикав на нашу вулицю!
    – О, це вони так молотять Віллє, – мовила Аніка. – От поганці!
    – Це той капосний Бенгт. Він завжди б’ється, – сказав Томмі. – І які боягузи, п’ятеро проти одного!
    Пеппі підійшла до Бенгта, ткнула його пальцем у спину й запитала:
    – Стривайте-но, ви хочете зробити з малого Віллє котлету, що накинулися на нього всі п’ятеро?
    Бенгт обернувся й побачив дівчинку, якої досі ніколи тут не зустрічав. Зухвалу незнайому дівчинку, що зважилася стати йому на заваді. Спершу він тільки вражено витріщився на неї, потім зневажливо скривився.
    – Хлопці, чуєте, хлопці! – гукнув він. – Облиште Віллє й гляньте на це опудало. Такого ще світ не бачив!
    Він ляснув себе по колінах і зареготав. Хлопці оточили Пеппі, всі, крім Віллє, що витер сльози й несміливо став біля Томмі.
    – Ви коли бачили такі коси? Справжнісінька пожежа! А такі черевики? – не вгавав Бенгт. – Може, позичиш мені одного? Я хотів би трохи поплавати, а не маю човна!
    Він схопив Пеппі за косу, але відразу відсмикнув руку й вигукнув:
    – Ой, я попік собі пальці!
    Усі п’ятеро хлопців загукали, підстрибуючи навколо Пеппі:
    – Червона шапочка! Червона шапочка!
    А Пеппі стояла посеред кола і приязно всміхалася. Бенгт сподівався, що вона розсердиться, або почне плакати, або хоч злякається. А як упевнився, що словами не дійме Пеппі, він штовхнув її.
    – Бачу, ти не дуже ввічливий з дівчатами, – мовила Пеппі.
    Вона підняла його вгору своїми дужими руками, понесла до берези, що росла неподалік, і перевісила через гілляку. Потім узяла другого хлопця й перевісила через іншу гілляку, третього посадила на стовпець хвіртки, четвертого перекинула через огорожу, і він гепнув на грядку з квітками, а останнього розбишаку вмостила в малесенький іграшковий візочок, що стояв на вулиці. Пеппі, Томмі, Аніка й Віллє мовчки дивилися на хлопців, що аж поніміли з подиву. Врешті Пеппі сказала:
    – Ви боягузи. Нападаєте п’ятеро на одного! Це неподобство. Та ще й штовхаєте беззахисну дівчинку. Ганьба! Ходімо додому, – покликала вона Томмі й Аніку. А потім звернулась до Віллє:
    – Часом вони знов тебе зачеплять, скажи мені. – А Бенгтові, що й досі сидів на дереві і боявся ворухнутись, мовила:
    – Коли ти хочеш ще щось сказати про мої коси й мої черевики, то краще скажи тепер, поки я не пішла додому.
    Але Бенгт не мав більше чого казати ні про черевики Пеппі, ні про її коси. Тому Пеппі взяла в одну руку знайдену бляшанку, а в другу шпульку від ниток і пішла додому разом з Томмі й Анікою.
    Вже в садку біля свого будинку Пеппі сказала:
    – Так мені прикро, що я знайшла дві гарні речі, а ви вернулись без нічого. Вам треба ще трохи пошукати. Томмі, чому б тобі не зазирнути в дупло он того старого дерева? Для пошуковців нема кращих місць за такі дерева.
    Томмі відповів, що однаково ні він, ні Аніка нічого не знайдуть, але, щоб не перечити Пеппі, засунув руку в дупло дерева.
    – Ой! – вражено вигукнув він, витягаючи руку. Він тримав у жмені гарний-прегарний записник у шкіряній палітурці. В шкіряну петельку був засунутий маленький срібний олівчик.
    – Дивно, – мовив Томмі.
    – А бачиш! – сказала Пеппі. – Нема краще, як бути пошуковцем. Я не розумію, чого так мало людей вибирають собі цю роботу. Столярів, шевців, сажотрусів та інших є скільки завгодно, а от пошуковцем мало хто хоче бути. – Потім Пеппі обернулась до Аніки:
    – А чому б тобі не пошукати он під тим трухлявим пеньком? Під пеньками завжди щось знаходять.
    Аніка засунула руку під пеньок і відразу витягла звідти коралове намисто. Вони з Томмі добру хвилину стояли, пороззявлявши роти, такі були вражені. І вирішили, що відтепер щодня будуть пошуковцями.
    – Пеппі перед тим до півночі гуляла в м’яча, і тепер їй захотілося спати.
    – Мабуть, піду трохи подрімаю, – мовила вона. – Може, підтикаєте мені ковдру?
    Вона сіла на край ліжка, роззулась, задумливо глянула на свої черевики й сказала:
    – Бенгтові, бач, закортіло поплавати в човні! Тьху! – зневажливо пирхнула вона. – Іншим разом він у мене і поплаває, і повеслує!
    – Скажи, Пеппі, а чого в тебе справді такі великі черевики? – шанобливо спитав Томмі.
    – Щоб можна було ворушити пальцями, – відповіла Пеппі й лягла в ліжко.
    Вона завжди клала ноги на подушку, а голову ховала під ковдру.
    – Так сплять у Гватемалі, – пояснила вона. – Тільки так і треба спати, інакше й не варто. Так я можу ворушити пальцями вві сні. Ви засинаєте без колискової пісні? – спитала вона. – Бо я мушу співати собі колискову, а то мене сон не бере.
    Томмі й Аніка почули під ковдрою якесь мурмотіння. То Пеппі співала собі колискову. Вони тихенько вийшли з кімнати, щоб не турбувати її. В дверях вони обернулись і востаннє глянули на ліжко. Але не побачили нічого, крім ніг Пеппі, що почивали на подушці. Пальці на ногах ворушилися.
    Томмі й Аніка подалися додому. Аніка міцно стискала в руці коралове намисто.
    – А все-таки дивно, Томмі, – мовила вона. – Тобі не здається... не здається, що Пеппі сама поховала там ці речі?
    – Хтозна, – відповів Томмі. – Від Пеппі всього можна сподіватися.

    Пеппі грається з поліцейськими у квача


    У малесенькому містечку швидко поширилася чутка, що у віллі «Хованка» мешкає зовсім сама дев’ятирічна дівчинка. Містечкові тітки й дядьки твердо вирішили, що так не повинно бути. Адже всім дітям потрібен хтось старший, що наглядав би за ними, і всім дітям потрібно ходити до школи й навчатися таблички множення. Тому всі тітки і всі дядьки ухвалили, що дівчинку з вілли «Хованка» слід негайно забрати до дитячого будинку.
    Одного чудового дня після обіду Пеппі запросила Томмі й Аніку до себе на каву й тістечка. Вона налаштувала стіл на веранді. Там було сонячно й гарно, всі квітки Пеппі посилали їм із садка свої пахощі.
    Пан Нільсон лазив поруччям веранди, а кінь час від часу витягав голову, щоб його пригостили тістечком.
    – Як усе-таки гарно жити, – мовила Пеппі, випростуючи ноги.
    Тієї миті у хвіртці з’явилося двоє поліцейських у повному спорядженні.
    – Ой, сьогодні в мене щасливий день, – мовила Пеппі.
    – Бо я найдужче в світі люблю поліцейських. Майже так, як кисіль з ревеню. І рушила назустріч поліцейським, аж сяючи з задоволення.
    – Це ти та дівчинка, що оселилася у віллі «Хованка»? – запитав один із поліцейських.
    – Зовсім ні, – відповіла Пеппі. – Я та тітонька, що мешкає на третьому поверсі в іншому кінці міста.
    Вона сказала так, бо хотіла трохи пожартувати з поліцейськими. Але їм нітрохи не сподобався її жарт. Вони нагримали на Пеппі – мовляв, хай не блазнює, й повідомили, що добрі люди в містечку домоглися для неї місця в дитячому будинку.
    – Я вже маю місце в дитячому будинку, – відповіла їм Пеппі.
    – Що ти кажеш, хіба вуже все влаштовано? – запитав один із поліцейських. – Де ж той будинок?
    – Тут, – гордо відповіла Пеппі. – Я дитина, а це мій будинок, отже це й є дитячий будинок. А місця тут вистачає.
    – Люба моя, – засміявся поліцейський, – ти не так мене зрозуміла. Ти повинна перейти в справжній дитячий будинок, щоб тебе було кому доглядати.
    – А в вашому дитячому будинку можна тримати коней? – запитала Пеппі.
    – Звичайно, ні, – відповів поліцай.
    – Так я й думала, – понуро сказала Пеппі. – Ну а мавп?
    – І мавп не можна, ти й сама це добре знаєш.
    – Ясно, – мовила Пеппі. – Тоді шукайте собі дітей для вашого будинку десь-інде. Я й гадки не маю перебиратися туди.
    – Але ж тобі треба ходити до школи! – наполягав поліцейський. Чому треба ходити до школи?
    – Зрозуміло чому – щоб навчитися всього.
    – Чого саме? – запитала Пеппі.
    Ну багато чого, – відповів поліцай. – Усього корисного, наприклад, таблички множення.
    – Я ось уже дев’ять років чудово обходжуся без вашої таблички множення, – сказала Пеппі. – І надалі обійдуся без неї.
    – Але подумай, як тобі буде прикро, коли ти лишишся такою темною. Уяви собі: ти виростеш, і хтось спитає тебе, як зветься столиця Португалії, а ти не зможеш відповісти.
    – Чому не зможу? – мовила Пеппі. – Я відповім йому: «Коли тобі кортить знати, як зветься столиця Португалії, то напиши в Португалію й спитай, як вона зветься!»
    – Ну так, але невже тобі не буде прикро, що ти сама цього не знаєш?
    – Можливо. Я часом лежатиму вечорами й сумно думатиму: «Як все таки зветься столиця Португалії?» Але ж не завжди має бути весело, – мовила Пеппі і стала на руки.
    – А втім я була з татом в Лісабоні, – додала вона, ставши вже на голову, бо вміла розмовляти і так.
    Тоді один з поліцейських сказав, що Пеппі не може робити те, що самій хочеться. Нехай, мовляв, збирається в дитячий будинок, і якнайшвидше. Він підійшов до дівчинки й схопив її за плече. Та Пеппі випручалася від нього, легенько ляснула його по спині й сказала:
    – Квач!
    І не встиг поліцейський оком мигнути, як вона стрибнула на поруччя веранди, а звідти швиденько видерлася на балкон. Поліцейські не мали бажання гнатися за нею таким способом. Тому вона кинулася до будинку й побігла на другий поверх. Та коли вони вибігли на балкон, Пеппі була вже на даху. Вона лізла по даху, як мавпа, за одну мить досягла гребеня і спритно вискочила на димар. А внизу на балконі стояли поліцейські й чухали потилиці. З моріжка на Пеппі дивилися Томмі й Аніка.
    – Як гарно гратися у квача! – вигукнула Пеппі. – І як добре, що ви прийшли сюди! Сьогодні в мене такий щасливий день!
    Поліцейські хвилину подумали, тоді вийшли з будинку, взяли драбину, що лежала під причілковою стіною, і вилізли один за одним на дах, щоб зняти Пеппі. Але вигляд у них був трохи зляканий, коли вони обережно, намагаючись утримати рівновагу, рушили гребенем до Пеппі.
    – Не бійтеся, – гукнула їм Пеппі, – тут ходити не страшно, тільки весело!
    Коли поліцейські були вже за два кроки від Пеппі, вона скочила з димаря і зареготавши, побігла гребенем на другий кінець даху.
    – Я падаю! – гукнула вона й стрибнула просто в зелену крону дерева, що росло за два метри від будинку. Вона вхопилася за гіляку, хвилину погойдалася на ній і скочила на землю. Тоді кинулася до протилежного причілка, де була приставлена драбина, і забрала її.
    Поліцейські, видно, трохи розгубилася, коли Пеппі стрибнула з даху. Але ще дужче вони розгубилися, коли, вимахуючи руками, щоб не впасти, дісталися до кінця гребеня й побачили, що драбини там немає. Спершу вони розлютилися, почали кричати на Пеппі, щоб вона негайно приставила драбину, а то мовляв її перепаде.
    – Чого сердитесь? – докірливо спитала Пеппі.
    – Ми ж тільки граємось у квача, а ті, що разом граються, – друзі, а не вороги.
    Поліцаї трохи подумали і врешті один сказав лагідним голосом:
    – Послухай-но, дівчинко, постав, будь ласка, драбину, щоб ми злізли.
    – Зараз, – відповіла Пеппі й миттю приставила драбину до стіни. – Потім ми вип’ємо кави і посидимо разом, якщо захочете.
    Але поліцейські виявилися підступними людьми, бо, тільки-но злізли на землю, кинулись на Пеппі й закричали:
    – Зараз ми тобі дамо, погане дівчисько!
    – Ні, коли так, то я більше не хочу з вами гратися, – сказала Пеппі. – Хоч мені й справді весело.
    Вона схопила поліцаїв за паски, понесла стежкою до хвіртки, потім далі на вулицю й поставила їх там на землю. Поліцейські довго не могли отямитися з дива.
    – Стривайте! – гукнула Пеппі й метнулася до кухні. Звідти вона вийшла з двома тістечками у формі сердець і приязно спитала: – Може, скуштуєте? Нічого, що вони трохи пригоріли.
    Потім вона повернулася до Томмі й Аніки, що стояли, витріщивши очі. А поліцейські швиденько подалися назад до міста й сказали тіткам і дядькам, що Пеппі не місце в дитячому будинку. Вони, звичайно не призналися, що лазили на дах. І тітки та дядьки вирішили, що найкраще залишити Пеппі у віллі «Хованка». А якщо вона захоче піти до школи, то хай собі влаштовується, як сама знає.
    Щодо Пеппі, Томмі й Аніки, то вони чудово скінчили день. Найперше вони допили каву, і Пеппі, що зуміла пригоститися аж чотирнадцятьма тістечками, сказала:
    – Здається мені, що це були якісь неспражні поліцейські. Надто багато вони теревенили про дитячий будинок, табличку множення й Лісабон.
    Потім Пеппі винесла коня в садок, і вони почали їздити верхи. Щоправда, спершу Аніка боялася сідати на коня, та, коли побачила, як весело їздять Томмі й Пеппі, теж зважилася. Пеппі підсадила її, кінь помчав садком, а Томмі на весь голос заспівав:
    – Вирушають шведи у похід!
    Увечері, коли Томмі й Аніка, наїздившись, пішли спати, хлопець сказав:
    – Як добре, що Пеппі тут оселилася, правда, Аніко?
    – Ще б пак! – відповіла Аніка.
    – Я вже забув, у що ми гралися раніше, поки її не було. А ти пам’ятаєш?
    – Та грали у крокет абощо, – мовила Аніка. – Але, по-моєму, з Пеппі набагато веселіше. А в неї ще й кінь, і мавпа!

    Пеппі святкує свій день народження


    Якось Томмі й Аніка знайшли в поштовій скриньці листа. На конверті було написано:
    «ТМІ Й АНІЦІ»
    А коли вони розірвали конверта, то побачили в ньому картку з такими словами:
    Тмі Аніко придіт
    завтра на мій
    день нарожиня
    Томмі й Аніка так зраділи, що почали підстрибувати й танцювати. Вони добре розуміли, що там написано, хоч запрошення було трохи дивне. Пеппі дуже довго морочилася, поки написала його. Правда, вона того разу в школі не впоралася з літерою «і», але все ж таки трохи вміла писати. Колись, як вона плавала на кораблі, один матрос часом вечорами сідав з нею на кормі й намагався навчити її письма. На жаль, з Пеппі була не дуже пильна учениця, їй швидко набридала наука, і вона казала:
    – Ні, Фрідольфе (так звали того матроса), краще давай гратися з кицькою, або я вилізу на щоглу й гляну, яка буде завтра погода.
    Тому й не дивно, що тепер Пеппі цілу ніч писала те запрошення, а на світанку, коли погасли останні зірки, пішла до Томмі й Аніки і вкинула його в скриньку.
    Вернувшись зі школи, Томмі й Аніка почали готуватися в гості. Аніка попросила маму, щоб та її гарно розчесала. Мама накрутила Аніці кучері й зав’язала рожевий шовковий бант. Томмі також зачесався і навіть намочив волосся, щоб воно рівно лежало. Він не любив, коли воно в нього крутилося. Аніка хотіла вбратися в найкращу свою сукенку, але мама не дозволила, сказала, що від Пеппі вона завжди повертається не дуже чиста. Тому Аніка вдовольнилася іншою сукенкою, майже найкращою. А Томмі було байдуже, в що одягатися, аби тільки одяг був чистий.
    Звичайно, діти купили Пеппі подарунок, витрусивши зі своєї скарбнички всі гроші. Дорогою зі школи вони зайшли в крамницю з іграшками й купили чудову... але ні, поки що це таємниця. Поки що подарунок лежав, загорнений у зелений папір і добре зав’язаний шнурочком. Коли діти одяглися, Томмі взяв подарунок, і вони пішли до Пеппі. Мама навздогінці ще гукнула їм, щоб вони не дуже бруднилися. Аніка також хотіла трохи понести подарунок. Вони спершу мінялися, а потім вирішили нести його разом.
    Був уже листопад, і надворі смеркало рано. Тому діти взялися за руки, коли дійшли до хвіртки вілли «Хованка», бо в садку Пеппі запала густа темрява, а старі дерева грізно шуміли своїм осіннім листям.
    – Так страшно буває тільки восени, – зауважив Томмі. Тим приємніше було дітям бачити яскраво освітлені вікна вілли й знати, що зараз вони святкуватимуть день народження і там їх чекають смачні ласощі.
    У будень вони заходили тими дверима, що вели до кухні, але сьогодні вирішили зайти з парадних дверей. На веранді коня не було. Томмі чемно постукав, із сіней почувся глухий голос:
    Хто там стоїть і не дише?
    Може, то привид чи миша?
    – Ні, це ми! – гукнула Аніка. – Мерщій відчиняй! І Пеппі відчинила двері.
    – Ох, Пеппі, навіщо ти згадуєш привиди, я так злякалася! – дорікнула їй Аніка, що зі страху навіть забула привітати іменинницю.
    Пеппі весело зареготала й відчинила навстіж двері до кухні. О, як приємно було опинитися в освітленій і теплій кімнаті! Бенкет мав відбуватися в кухні, бо там було найзатишніше. В домі Пеппі було тільки дві кімнати: вітальня, де стояла сама шафа, і спальня Пеппі. Зате кухня була велика, і Пеппі її гарно прибрала. Підлогу застелила килимом, а стіл накрила скатеркою, яку сама вишила. Щоправда, квітки в неї вийшли якісь чудернацькі, але Пеппі запевняла, що такі квітки ростуть в Індонезії. Завіси було спущено, а в плиті палали дрова, аж тріщали. На ящику з дровами сидів пан Нільсон і стукав двома накривками з каструль, а в найдальшому кутку стояв кінь. Його, звичайно, також запрошено на бенкет.
    Нарешті Томмі й Аніка похопилися, що не привітали Пеппі. Томмі чемно вклонився, Аніка присіла, подала пакунок і сказала:
    – Вітаємо тебе з днем народження, Пеппі!
    Пеппі подякувала, схопила пакунок, квапливо розгорнула його – і побачила музичну скриньку! Пеппі просто нестямилася з радощів. Вона обняла Томмі, обняла Аніку, обняла подарунок і навіть папір, у який було запаковано скриньку. Тоді заходилася крутити ручку. Скринька спершу зарипіла, забряжчала, потім із неї почувся спів: «Августине, любий мій, любий мій...»
    Пеппі забула про все на світі, так її зачарувала скринька. Та враз вона щось згадала:
    – Любі мої, вам же також треба дати іменинні подарунки!
    – Як це? В нас не сьогодні день народження! – здивувалися Томмі й Аніка.
    Пеппі вражено глянула на них.
    – Але ж мій день народження сьогодні! То хіба я не маю права теж давати іменинні подарунки? Чи, може, у ваших підручниках написано, що я не маю такого права, га? Або ваша табличка множення каже, що цього робити не можна?
    – Ні, можна, – сказав Томмі. – Але так не заведено. Хоч я залюбки отримав би подарунок.
    – І я! – мовила Аніка.
    Пеппі принесла з вітальні два пакуночки, які вона заздалегідь приготувала, й поклала на шафу. Томмі розгорнув свій пакуночок і побачив дудку з слонової кістки. А в пакуночку Аніки виявилася чудова брошка у формі метелика, крильця якого були викладені червоними, синіми й зеленими камінцями.
    Тепер, коли всі отримали подарунки, можна було сідати до столу. Він був увесь заставлений тарілками з булочками й тістечками чудернацької форми. Правда, Пеппі пояснила, що такі тістечка печуть у Китаї. Пеппі принесла шоколад із вершками, і всі вже хотіли сідати, але Томмі сказав:
    – Коли в нас буває бенкет, чоловікам завжди дають картки, де написано, котру даму хто має вести до столу. Зробимо й ми такі картки.
    – Ну, то зроби! – сказала Пеппі.
    – Хоч нам буде важче, бо я тут єдиний чоловік, – рішуче додав Томмі.
    – Що ти верзеш! – мовила Пеппі. – А пан Нільсон хто, дівчина?
    – А й справді, я забув про пана Нільсона! – зрадів Томмі й сів на ящик із дровами писати картки.
    На одному папірці він написав: «Пан Сетергрен має честь вести до столу панну Довгупанчоху».
    – Пан Сетергрен – це я, – вдоволено пояснив він, показуючи картку Пеппі.
    На другому папірці він написав: «Пан Нільсон має честь вести до столу панну Сетергрен».
    – Тоді коневі також треба дати картку, хоч він не сидітиме за столом, – сказала Пеппі й продиктувала Томмі, що слід написати: «Кінь має честь стояти у кутку», де йому дадуть тістечок і цукру.
    Пеппі піднесла папірець коневі до морди й мовила:
    – На, прочитай і скажи, які в тебе будуть зауваження! Кінь не мав ніяких зауважень. Томмі подав руку Пеппі й повів її до столу. Пан Нільсон не виявляв ніякого бажання вести Аніку, тому вона розважно взяла його сама й посадовила за стіл. Але він не захотів сидіти на стільці, а вмостився просто на столі. Не захотів він і шоколаду з підбитими вершками, та коли Пеппі налила йому в чашку води, він схопив її обома руками й почав пити.
    Діти всмак попоїли, Аніка сказала, що, коли такі тістечка печуть у Китаї, вона неодмінно поїде туди, як виросте.
    Пан Нільсон допив воду, перевернув чашку й одяг собі на голову. Побачивши це, Пеппі й собі одягла чашку на голову. Але вона не допила шоколаду, й тоненька цівка його потекла в неї по лобі й далі по носі. Проте Пеппі вчасно висунула язика й злизала шоколад з кінчика носа.
    – Не пропало ні краплі! – заявила вона.
    Томмі й Аніка спершу добре повилизували чашки, а тоді вже одягли їх на голову.
    Коли гості за столом і кінь досхочу наїлися, Пеппі спритно схопила скатерку за чотири кінці й підняла її. Чашки, кавник і все інше опинилося ніби в мішку.
    Пеппі взяла той вузол і запхнула в ящик з дровами.
    – Я люблю відразу трохи прибрати після того, як попоїм, – сказала вона.
    Тепер настав час гратися. Пеппі запропонувала гру, що зветься «Не ставати на підлогу». Це дуже проста гра: треба обійти навколо кухню, жодного разу не ставши на підлогу. Пеппі обійшла її за одну мить. Але й Томмі з Анікою не соромилися. Починали вони зі столика, на якому Пеппі мила посуд, з нього, якщо широко ступити, можна було стати на плиту, з плити на ящик з дровами, з якого треба було перелізти на поличку, з полички на стіл, зі столу, зробивши містки з двох стільців, на буфет у кутку. Між буфетом і столиком була чимала відстань, але, на щастя, там стояв кінь, і, якщо з буфету вилізти на нього й просунутися від хвоста до голови, можна було примудрившись стрибнути потім знов на столик.
    Так вони гралися, поки сукенка Аніки стала далеко не майже найкращою, а Томмі замастився, мов сажотрус.
    Діти вирішили знайти якусь іншу розвагу.
    – Може, поліземо на горище викликати привидів? – запропонувала Пеппі.
    – А... хіба там є привиди? – злякано спитала Аніка.
    – Повнісінько, – сказала Пеппі. – Всіляких, яких тільки хочеш духів і привидів. Там нема де ступити, так їх багато. Ходімо!
    – О! – тільки й мовила Аніка й докірливо глянула на Пеппі.
    – Мама сказала, що духів і привидів немає, – з удаваною бадьорістю озвався Томмі.
    – Я так і думала, – мовила Пеппі. – Бо всі вони зібралися в мене. І я ніяк їх не спекаюсь. Але вони не страшні. Тільки щипають за руки так, що аж синці лишаються. І ще виють. А то звичайно грають у скраклі своїми головами.
    – Як?.. Сво... Своїми головами? – пошепки спитала Аніка.
    – Ну так, – мовила Пеппі. – Ходімо поговоримо з ними. Та й у скраклі я люблю грати.
    Томмі не хотів показувати, що він боїться, але водночас йому дуже кортіло побачити привида. Ото б він мав що розказувати хлопцям у школі! Він сподівався, що, як там буде Пеппі, привиди нічого йому не зроблять, і вирішив піднятися на горище. Бідолашна Аніка нізащо в світі не хотіла йти з ними, але їй спало на думку, що якийсь маленький привид може прошмигнути повз Пеппі й Томмі, коли ті відчинять горище, і завітати до неї в кухню. А це було б іще гірше. Краще вже йти разом з Пеппі й Томмі між тисячу духів, ніж опинитися наодинці бодай навіть з найменшим із них.
    Пеппі пішла перша. Вона відчинила двері на сходи. Там було темно, хоч в око стрель. Томмі міцно тримався за Пеппі, а Аніка ще міцніше за нього. Так вони рушили сходами, що рипіли й полускували від кожного їхнього кроку. Томмі вже почав думати, чи не краще їм вернутися. Аніка нічогісінько не думала, вона твердо знала, що краще.
    Сходи скінчилися, й діти опинилися на горищі. Там було також темно, тільки маленька цяточка місячного світла падала на підлогу. Коли в щілини завівав вітер, у всіх кутках стогнало й свистіло.
    – Гей, привиди, де ви? – гукнула Пеппі.
    Чи вони там були, невідомо, – принаймні жоден не озвався.
    – Я так і думала, – сказала Пеппі. – Вони пішли на збори в Товариство духів і привидів.
    Аніка відітхнула з полегкістю й побажала, щоб ті збори тривали якнайдовше. Та раптом щось у кутку страхітливо пискнуло:
    – Клюїт!
    Томмі побачив, що з темряви щось летить на нього. Воно торкнулося його чола й майнуло чорною тінню у відчиненому віконечку. Він заверещав не своїм голосом:
    – Привид!
    Аніка й собі закричала.
    – Бідний, він спізнився на збори, – мовила Пеппі. – Якщо це привид, а не сова, – додала вона, помовчавши. – Бо мені здається, що це таки сова. А всім, хто каже, ніби існують якісь духи, я накручу вуха.
    – Ти ж сама так казала! – мовила Аніка.
    – Казала, – погодилась Пеппі. – Доведеться накрутити собі вуха. І Пеппі схопила себе за вухо.
    Після цього Томмі й Аніка трохи заспокоїлися. Вони навіть наважилися підійти до віконечка й визирнути в садок. По небу пливли темні хмари, й кожна квапилася затулити місяць. У садку шуміли дерева.
    Томмі й Аніка обернулися. Та лишенько! На свій переляк, вони побачили, що до них підступає якась біла постать.
    – Привид! – нестямно закричав Томмі. Аніка з переляку навіть не змогла крикнути. Постать була вже близько. Діти притислися одне до одного й заплющили очі.
    Тієї миті привид озвався:
    – Гляньте, що я знайшла в старій матроській скриньці! Татову нічну сорочку. Якщо її трохи звузити, то вона прийдеться й на мене.
    Пеппі підійшла до них у сорочці, що хляпала навколо її ніг.
    – О, Пеппі, я могла вмерти зі страху! – сказала Аніка.
    – Чого? Нічні сорочки не страшні, вони кусають тільки тоді, як на них нападеш.
    Пеппі вирішила докладніше оглянути скриньку. Вона підсунула її ближче до віконечка й відчинила віко. Бліде місячне світло впало просто на скриньку. В ній лежав якийсь старий одяг, і Пеппі виклала його на підлогу. Під одягом виявився бінокль, кілька старих книжок, три пістолі, шпага й торбина з золотими монетами.
    – Гу-бура-бом! – задоволено вигукнула Пеппі.
    – Як цікаво! – сказав Томмі.
    Пеппі зібрала все зі скриньки в нічну сорочку, і діти вернулися до кухні. З горища Аніка вже злазила куди прудкіше.
    Ніколи не дозволяйте дітям гратися вогнепальною зброєю, – сказала Пеппі і взяла в обидві руки по пістолеві. – Бо може статися лихо, – додала вона й натиснула на обидва гачки.
    – Гарно б’ють, – мовила вона, дивлячись на стелю, де видніли дві дірки від куль.
    Хтозна, може, кулі влучили якомусь духові в п’яти. Але так йому й треба, нехай не лякає бідолашних дітей. Навіть якщо духів нема, все одно, я думаю, вони не повинні наганяти на людей страху. Хочете, я вам подарую по пістолеві?
    Томмі дуже зрадів, та й Аніка захотіла пістоля, тільки щоб він не був заряджений.
    – Тепер ми можемо утворити ватагу розбійників, – сказала Пеппі й приклала до очей бінокль. – Ого, здається, я бачу блоху в Південній Америці! – додала вона. – Бінокль нам також знадобиться, якщо ми будемо розбійниками.
    Тієї миті почувся стук у двері. Це прийшов тато Томмі й Аніки, бо їм давно вже пора було спати. Вони швиденько попрощалися з Пеппі, подякували за гостину й забрали свої подарунки – дудку, брошку й пістолі.
    Пеппі провела своїх гостей до веранди й дивилася їм услід, аж поки вони не розтанули в темряві садка. Вони все оглядалися й махали їй руками. Світло з кімнати осявало її ззаду – невеличку дівчинку з рудими тугими кісками, в татовій нічній сорочці, що спадала їй до ніг. В одній руці вона тримала пістоля, а в другій довгу шпагу.
    Коли Томмі й Аніка і їхній тато були вже біля хвіртки, вони почули, що Пеппі їм щось гукає. Вони спинилися й прислухались. Вітер шумів у гіллі дерев, і вони насилу розчули слова:
    – Коли я виросту, то стану морською розбійницею! А ви ким станете?
    (Переклад Ольги Сенюх)


    Запитання і завдання


    Вчимося розуміти текст і переказувати прочитане


    1. Чи сподобалися вам розповіді про Пеппі Довгупанчоху? Яка з них видалася вам особливо цікавою? Чому?
    2. Чому матрос із татового корабля назвав Пеппі «дивною дитиною»?
    3. Що розповідала дівчинка Пеппі про своїх батьків?
    4. Чому віллу «Хованка» ми можемо назвати «чарівним будиночком»?
    5. Розкажіть про родину, яка жила поряд із віллою «Хованка».
    6. Перекажіть близько до тексту епізод знайомства Пеппі з Анікою і Томмі.
    7. Як дівчинка з вілли «Хованка» себе виховує? Кому вона розповідає про самовиховання?
    8. Доведіть, що Пеппі вміла швидко працювати.
    9. Хто такий «пошуковець» на переконання Довгоїпанчохи?
    10. З ким гралася Пеппі в квача?
    11. Чому дорослі ухвалили, що «дівчинку з вілли «Хованка» слід негайно забрати до дитячого будинку?
    12. Який подарунок Томмі й Аніка купили Пеппі на день народження?

    Вчимося аналізувати текст і аргументувати свою позицію


    1. Яке враження справили на вас дивні історії про Пеппі Довгупанчоху та її друзів Аніку і Томмі? Хоча більшість «подвигів» Пеппі вигадані (згадаймо, як дівчинка доглядає за конем, грає із поліцейськими у квача), але читачам дуже хочеться, щоб це було насправді. Чому?
    2. Які риси характеру дівчинки з вілли «Хованка» ви вважаєте вартими для наслідування?
    3. У яких епізодах розкриваються притаманні Пеппі почуття справедливості та потреба захистити тих, кого ображають?
    4. Чи сподобалась вам історія «Пеппі святкує свій день народження»? Що було незвичайного у цьому святкуванні? Як святкуєте ви свій день народження? Які поради ви б дали Пеппі щодо підготовки та проведення дня народження?
    5. Що у видумках Пеппі вам припало до душі?
    6. Чи можна стверджувати, що Довгапанчоха – лідер у дитячих іграх і з нею іншим завжди цікаво?
    7. Подумайте, у чому секрет популярності казки Астрід Лінгрен про Пеппі? Відповідь аргументуйте.

    Вчимося характеризувати художні особливості твору


    1. Випишіть із тексту казки-повісті епітети, якими нагороджують Пеппі Аніка і Томмі і спробуйте розпізнати характер «дивної дівчинки».
    2. Чи відоме вам значення слова «креативний»? Прочитайте діалог дітей із розділу «Пеппі оселяється у віллі «Хованка» і доведіть, що Довгапанчоха – креативна особистість.
    3. Знайдіть у розділі «Пеппі оселяється у віллі «Хованка» портрет «дивної дівчинки» і спробуйте за портретною характеристикою визначити характер героїні. Намалюйте портрет Пеппі і захистіть його словесно.
    4. Із розділу «Пеппі грається з поліцейськими у квача» випишіть дієслова, які позначають дії героїні, та схарактеризуйте вчинки Пеппі.

    Вчимося узагальнювати, фантазувати


    1. Уявіть собі, що Пеппі потрапила на урок позакласного читання до вашого класу. Складіть про це казкову історію.
    2. Напишіть лист до Пеппі. Про що ви хотіли б їй розповісти і про що хотіли б запитати?
    3. Як вам здається, чи вірить Пеппі у власні видумки?
    4. Порівняйте образи літературних героїв: Пеппі і Тома Сойєра. Що у них спільне і що відмінне?
    5. Чи лише завдяки надприродній силі і спритності дівчинка Пеппі завжди виходить переможницею із складних побутових ситуацій?

    Матеріал для допитливих


    1. Книжки про Пеппі Довгупанчоху мають неймовірний успіх: вони видані більш ніж у 100 країнах. Їх перекладено більш ніж 85 мовами: датською, фінською, норвезькою, ісландською, німецькою, англійською, французькою, голландською та багатьма іншими. Широковідомим у світі є малюнок, що зображує Пеппі, яка сидить на Північному полюсі земної кулі, змереженій її ім’ям, що написане різними мовами.
    2. Книги Астрід Ліндгрен настільки популярні, що у Швеції в Стокгольмі на березі затоки побудували дитячий парк Юнібаккен. На його території живуть герої казок А. Ліндгрен: Пеппі, Карлсон, Малюк, королі, розбійники та ін.
    3. У 1958 році А. Ліндгрен було вручено медаль Ганса Крістіана Андерсена, яку називають Нобелівською премією в дитячій літературі.
    4. 6 квітня 2011 року банк Швеції повідомив про випуск у 2014 – 2015 роках нової серії грошових знаків. На аверсі купюри номіналом у 20 шведських крон буде розміщено портрет Астрід Ліндгрен.

    Твій друг – комп’ютер


    Художній фільм «Пеппи Длинныйчулок» (Швеція, Німеччина, 1969, автор сценарію – Астрід Ліндгрен, 21 серія)



    Мультфільм «Пеппи Длинныйчулок» (1997)



    Подорож по музею Астрід Ліндгрен в Стокгольмі



    Аудіокнига «Пеппі Довгапанчоха»



    У літературно-мистецькій вітальні


    «Дивну дівчинку» Пеппі придумала донька Астрід Ліндгрен – Карін. А було це так. У сім років Карін важко захворіла і пробула у лікарні кілька місяців. Кожного вечора дівчинка просила маму розповісти їй якусь цікаву історію. Сталося якось так, що Астрід вже не знала, про що розповідати. Тоді донька зробила замовлення розповісти їй про Пеппі Довгупанчоху. Пізніше письменниця Ліндгрен згадувала: «Я не спитала, хто це, і почала розповідати неймовірні історії, котрі б відповідали такому дивному імені». На десять років Астрід подарувала своїй доньці рукопис про Пеппі. Дівчинка розпорядилася подарунком по-своєму: Вона вмовила маму віддати рукопис до редакції одного із видавництв Швеції. А через кілька років Астрід Ліндгрен вже знали у всьому світі.все для dle
    Просмотров: 23 496
    Комментариев: 0
    Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.
     
    Другие новости по теме:


    Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.