Меню
Світова література

5 клас
6 клас
7 клас
8 клас

Интегрированный курс

5 класс
6 класс

Виразне читання

Теорія
Практика

Шкільний конферанс

Основи школи юного конферансьє

Школа юного диктора

Основи школи юного диктора

Вивчення лірики

Олександр Твардовський - Лірика
Роберт Льюїс Стівенсон - Лірика
Олександр Пушкін - Лірика
Франческо Петрарка - Лірика
Адам Міцкевич - Лірика
Шандор Петефі - Лірика
Пейзажна лірика Алкмана, Гете, Лермонтова
Публій Овідій Назон - Лірика
Михайло Лермонтов - Лірика
Іван Крилов - Лірика

Методичний практикум

Схема самоаналізу уроку
Поетичне відлуння
Типи аналізу твору
Технологічна модель уроку
Кабінет літератури
Глосарій

Робота з портретом

Портреты А.П. Чехова
Портреты Л.Н. Толстого
Портреты Ф.М. Достоевского
Портреты Н.В. Гоголя
Портреты Ф.И. Тютчева
Портреты А.С. Пушкина
Портреты И.А. Крылова
Портреты Эзопа
Портреты М.Ю. Лермонтова
Работа с портретом писателя на уроках литературы. Предисловие

Презентації

Гаррієт Бічер-Стоу. "Хатина дядька Тома". Презентація
Композиція твору. Презентація
Життя і творчість Шолом–Алейхема. Презентація
Пауль Маар - презентація
Ярослав Гашек
Рюноске Акутаґава. "Павутинка" - презентація
Анна Гавальда - презентація

Популярні статті
    Розповісти друзям
    » » » » Джанні Родарі. Казки по телефону


    Джанні Родарі. Казки по телефону

    ДЖАННІ РОДАРІ

    (1920 – 1980)

    Джанні Родарі. Казки по телефону


    Джанні Родарі – відомий італійський дитячий письменник. Він виріс у бідній сім’ї, а тому не був розпещений у дитинстві ні розкішшю, ні ситістю. Маленький Джанні складав вірші, вчився грати на скрипці і з задоволенням малював, мріючи стати знаменитим художником.
    Коли хлопчикові було всього дев’ять років, від запалення легень помер його батько. Джанні дуже болісно переживав цю втрату, адже батько був для нього взірцем справедливості і працьовитості, людиною з доброю, світлою душею. Саме в такі складні часи поряд з хлопчиком оселилася чарівниця і фея – Фантазія. Не залишила вона його і в дорослому віці: Джанні Родарі став талановитим письменником.
    Твори Дж. Родарі для дітей цікаві, змістовні і повчальні. «Пригоди Чіполліно», «Джельсоміно в Країні брехунів», «Подорож Блакитної стріли», «Планета новорічних ялинок», «Граматика фантазії» – ці книги полюбили діти всього світу.
    Це він, Джанні Родарі, привів у наші домівки хороброго і доброго Чіполліно, дав нам можливість почути голос Джельсоміно, що руйнує стіни в’язниць, це в його казковій повісті віддане іграшкове щеня Кнопка перетворюється на живу собаку, а в іншій казці хлопчик Марко, мандруючи в космосі на дерев’яній конячці, потрапляє на планету новорічних ялинок, де немає ні страху, ні образ.
    Втім, якщо розповідати про всіх героїв книг італійського казкаря, то не вистачить жодних сторінок в книзі. А тому краще прочитати твори Родарі, і тоді їх герої стануть вашими вірними друзями на все життя.
    Беручись за створення «Казок по телефону» Дж. Родарі, перш за все, прагнув, щоб його книга була веселою, як іграшка. Адже він був переконаний, що іграшки довго живуть і ніколи не набридають. Письменник хотів, щоб його оповідання були корисними і дітям, і дорослим, щоб їх можна було читати всією сім’єю, всім класом, разом з учителем. Одне із призначень «Казок по телефону» – допомогти батькам зблизитися зі своїми дітьми: зрозуміти дитячу фантазію, оригінальність світосприйняття, зануритися у дитячі мрії і сподівання.
    А ще Дж. Родарі створював свою книгу для того, щоб у кожного читача була можливість не тільки посперечатися на важливі житейські теми, але і просто щиро посміятися.

    КАЗКИ ПО ТЕЛЕФОНУ

    (скорочено)

    Жив собі у Варезе чоловік на ім’я Б’янкі. Служив він комівояжером – торгував ліками – і шість днів на тиждень мандрував по Італії: бував на сході і на заході, на півдні й на півночі. В неділю повертався додому, а в понеділок зранку знову їхав у мандри. На прощання донька йому казала:
    – Дивись, тату, не забудь розповісти мені щовечора казку.
    Річ-бо в тім, що ця дівчинка, лягаючи спати, неодмінно хотіла послухати яку-небудь казку, а мама вже порозказувала їй усе, що сама знала. Отож кожного вечора рівно о дев'ятій синьйор Б’янкі, хоч би де він був, викликав по телефону Варезе й розповідав доньці казочки. Ці казочки були коротенькі. Бо треба вам знати, що за розмови по телефону Б’янкі платив зі своєї кишені, тож і не міг розмовляти довго. Кажуть, що телефоністки з центральної станції забували про роботу, коли синьйор Б’янкі розмовляв по телефону. Воно й правда – казки були такі цікаві. От і ви послухайте!


    Хто вигадає більше чисел?


    Нумо вигадувати числа.
    – Нумо. Починаю я: майже один, майже два, майже три, майже чотири, майже п’ять, майже шість.
    – То дурничка. Ось послухай, що я вигадав: один зверхмільйон більярдонів, один восьмільйон тисячонів, один чудольярд і один чудольйон.
    – А я вигадав таку таблицю множення:
    три по одному – йди додому
    три по два – он сова
    три по три – носа втри
    три по чотири – дзвоник до квартири
    три по п’ять – землі п’ядь
    три по шість – непроханий гість
    три по сім – цукерки всім
    три по вісім – джмелі в стрісі
    три по дев’ять – качка й лебідь
    три по десять – діток пестять
    – Скільки коштують ці макарони?
    – Два щиглі в лоб.
    – Скільки звідси до Мілана?
    – Тисячу нових кілометрів, один старий кілометр і сім шоколадок.
    – Скільки важить одна сльозина?
    – Як чия. Як вередунова, то легша за вітер, а як голодної дитини, то важча за цілу Землю.
    – Чи довга ця казка?
    – Аж занадто.

    Бріф, бруф, браф


    Два хлопчики гралися у дворі, вигадуючи свою таємну мову, що її ніхто інший не зрозумів би.
    – Бріф, браф, – мовив перший.
    – Браф, броф, – відповів другий. І обидва зареготалися.
    На балконі другого поверху сидів добродушний старий синьйор і читав газету, а з вікна, що навпроти, виглядала не зла і не добра стара синьйора.
    – От дурна дітвора, – сказала синьйора. Старий синьйор їй відповів:
    – Яз вами не згоден.
    – Невже ви зрозуміли, що вони говорять?
    – Авжеж, зрозумів. Перший сказав: «Який сьогодні гарний день!», а другий відповів: «Завтра буде ще кращий».
    Синьйора наморщила носа, але змовчала. Хлопчики знову заговорили своєю мовою:
    – Мараскі, барабаскі, піпірімоскі, – сказав перший.
    – Бруф, – відповів другий. І обидва зареготалися.
    – Невже ви й це зрозуміли? – сердито вигукнула стара синьйора.
    – Авжеж, зрозумів, – відповів, усміхаючись, старий синьйор. – Перший сказав: «Як добре жити на світі!», а другий відповів: «Який гарний світ!»
    – Невже таки світ гарний? – допитувалася Синьйора.
    – Бріф, бруф, браф, – відповів старий синьйор.

    Карусель у Чезенатіко


    У Чезенатіко, на березі моря, стояла карусель. Було на ній всього шість дерев’яних коників, та ще шість блякло-червоних джипів – для тих, кому до вподоби сучасна техніка. Карусель ту крутив власними руками один чоловік. Був він високого зросту, смаглявий і такий змарнілий, наче їв раз через два дні на третій. Одне слово, хоч карусель була звичайнісінька, дітвора її дуже любила й раз по раз бігала дивитися на неї, мріючи колись досхочу поїздити.
    – Чим вас та карусель привабила? З медом вона, чи що? – питали мами. – Ходімо краще на дельфінів у каналі подивимось або зайдемо в кав’ярню, де крісла-гойдалки.
    Та ба! Діти й слухати про те не хотіли: їм кортіло на карусель. Якось увечері один старий синьйор повів туди свого онука. Посадив він його в джип, а сам виліз на дерев’яного коника. Сидіти йому було незручно, бо довгими ногами мало не діставав землі, та він весело всміхався. Тільки карусель закрутилась – і старий синьйор умить шугонув на висоту хмарочоса, коник його помчав стрілою все вище й вище – за хмари. Зиркнув старий і побачив усю Романью*, потім усю Італію, а тоді й цілу земну кулю, що меншала й меншала під копитами коника. За мить стало видно, що вона крутиться, як і карусель, а континенти й океани вимальовувалися, мов на географічній карті.
    «Куди ж це ми летимо?» – запитав себе старий синьйор.
    У цю хвилину повз нього промчав онучок за кермом збляклого червоного джипа, що обернувся в космічну ракету. А за ним вервечкою линули інші діти, спокійно і впевнено кружляючи по орбіті, мов штучні супутники.
    Чоловік, що правив каруселлю, десь зник. Було тільки чути пластинку. Карусель крутиться, поки пластинка грає.
    «Тут, щось не те, – подумав старий синьйор. – Цей чоловік, напевне, чаклун. Ми так швидко обертаємося навколо Землі, що поб’ємо рекорд Гагаріна».
    Тим часом космічний караван пролітав над Тихим океаном, помережаним острівцями, над Австралією, де вистрибували кенгуру, над південним полюсом, де, напиндючившись, стояли мільйони пінгвінів. Та не було часу їх рахувати, бо внизу показалися американські індіанці із смолоскипами, потім хмарочоси Нью-Йорка, і нарешті єдиний хмарочос Чезенатіко. Пластинка скінчилася. Старий синьйор збентежено оглянувся: він знову сидів на старій каруселі біля Адріатичного моря, а смаглявий, змарнілий чоловічок гальмував. Старий синьйор заточуючись став на землю.
    – Послухайте, – звернувся він до чоловічка. Та той не мав часу слухати старого синьйора, бо на джипах і на каруселі вже сиділи інші діти. Карусель вирушала в нову кругосвітню подорож.
    – Скажіть-но мені... – сердито повторив старий синьйор.
    Чоловічок навіть не глянув на нього. Він крутив карусель. Щасливі пасажири шукали поглядом своїх батьків, які юрмились колом і підбадьорливо всміхалися. Невже ця кумедна машина, що крутиться під звуки гидкої музики, насправді чарівна карусель?
    «Хай йому абищо, – подумав старий синьйор, – краще вже буду мовчати про цю пригоду, а то люди скажуть: «Чого йому було сідати на ту карусель? Хіба він не знає, що на ній голова паморочиться?»
    * Романья – італійська провінція.

    Молодий рак


    Один молодий рак так собі думав: «Чому всі мої родичі пересуваються задом уперед? Я хочу навчитися плавати вперед головою, як жаби, і, присягаюся своїм хвостом, таки навчусь».
    Отож почав він нишком вправлятися між камінням рідного струмка.
    Спочатку ці вправи дуже його втомлювали: то вдариться, то панцир розіб’є або клешнею на клешню наступить. Час минав, і поступово справи пішли на краще, бо хто мусить, той і камінь вкусить.
    Бачить рак, що вже навчився, завітав до своїх та й каже:
    – Подивіться, як я вмію, – і гордо поплив головою вперед.
    – Ой синочку мій, – заголосила мати, – чи ти з глузду з’їхав? Схаменися, плавай так, як твої рідні брати.
    А брати тільки дивляться на нього глузливо та посміхаються. Батько, той споважнів, – помовчав хвилинку, а тоді каже:
    – Годі, сину, блазнювати. Хочеш бути з нами, плавай, як усі раки. А хочеш робити по-своєму, – то рівчак великий, – іди собі геть і не вертайся.
    Хоробрий рак любив свою рідню, та вирішив твердо своє обстоювати. Тож обняв він матір, попрощався з батьком та братами і помандрував у світ.
    Побачили його жаби, що біля латаття теревені правили.
    – Світ перевертається догори ногами, – мовила одна жаба, – погляньте-но на цього рака. Хіба не моя правда?
    – Ані себе, ані інших не поважає, – сказала друга.
    – Біда з такими, та й годі, – докинула третя.
    А рак і далі ні на кого не зважав, таки робив по-своєму. Одного разу чує він: хтось його гукає. Дивиться – аж то старий рачисько, сидить сумний на самотині біля каменя.
    – Здорові були, – привітався молодий рак.
    Старий рачисько довго на нього дивився, а тоді й каже:
    – Що це за дур тебе взяв? Замолоду я також мріяв навчити раків ходити головою вперед. А бачиш, що з того вийшло: живу сам-один, усі мене цураються і радше відкусять собі язика, ніж зі мною заговорять. Послухай моєї поради: осядься й роби, як усі, колись мені подякуєш.
    Молодий рак промовчав, а сам подумав: «Ні, правда таки на моєму боці».
    Чемно попрощавшись із старим самітником, він гордо пішов своєю дорогою.
    Чи далеко він зайде? Чи пощастить йому? Чи подолає кривду? Цього ми ще не знаємо, бо він і досі прямує вперед, ані на крихту не втративши відваги й рішучості. Побажаймо ж йому щиро: щасливої дороги!

    Чародійна палиця


    Одного дня маленький Клавдіо грався під брамою. Вулицею тюпав згорблений дідусь у золотистих окулярах. Дійшов він до брами і впустив палицю. Клавдіо швиденько підняв її і подав дідусеві. Той усміхнувся та й каже:
    – Дякую, але мені цієї палиці не треба. Обійдусь і без неї. Хочеш, візьми собі.
    І, не чекаючи відповіді, дідусь подався далі своєю дорогою, трохи випроставши спину. А Клавдіо стоїть із палицею і не знає, що з нею робити. Палиця як палиця, – звичайнісінька дерев’яна, закарлючена, із залізним наконечником. Клавдіо разів два штрикнув нею в землю, потім знічев’я сів на неї верхи, аж зирк – палиця обернулася на коня, на чудового коника з білою зіркою на лобі. Іржучи й викрешуючи копитами іскри, коник почав гасати подвір’ям.
    Клавдіо і зрадів, і злякався трохи! А коли зрештою скочив з коня, то палиця знову стала палицею: замість копит був простий іржавий наконечник, а замість гриви – закарлючена ручка.
    – Ще раз спробую, – вирішив Клавдіо, трохи відсапавшись.
    Сів він верхи на палицю, а вона цього разу обернулася не на коня, а на поважного двогорбого верблюда, подвір’я ж стало безмежною пустелею. Але Клавдіо не злякався і почав вдивлятися в далечінь, шукаючи очима оазису.
    «Це, напевне, чародійна палиця», – сказав до себе Клавдіо, втретє сідаючи верхи. Тепер це вже був червоний спортивний автомобіль з білим номером на капоті. Подвір’я перетворилося на доріжку для перегонів, і Клавдіо щоразу досягав фінішу перший.
    Згодом палиця перетворювалася на моторний човен, а подвір’я в спокійне зеленаве озеро, а тоді стала зоряним кораблем, який розтинав космічний простір, минаючи небесні світила.
    І тільки-но Клавдіо зупинявся, палиця ставала звичайнісінькою палицею, з блискучою ручкою і старим наконечником.
    Хлопчик грався цілісінький день. А надвечір випадково визирнув на вулицю й побачив дідуся в окулярах із золотою оправою. Хоч як пильно Клавдіо придивлявся до нього, та нічого незвичайного не помітив: звичайнісінький собі дідусь вертається стомлений із прогулянки.
    – Подобається тобі палиця? – усміхаючись, запитав дідусь.
    Клавдіо гадав, що дідусь хоче забрати свою палицю, й, зашарівшись, простяг її старому. Та дідусь сказав:
    – Візьми її собі, я обійдуся без неї! Ти можеш на ній літати, а я нею тільки підпираюся. Мені досить прихилитися до стіни, коли потрібна підпора.
    І дідусь пішов, усміхаючись, бо нема людини щасливішої за дідуся, який може що-небудь подарувати дітям.

    Старі Прислів’я


    – Якщо сірий, – повчало Старе Прислів’я, – то вовк.
    – А я кіт, – сказав сірий кіт, переходячи вулицю.
    – Не може того бути: Старі Прислів’я завжди правду кажуть.
    – А я таки кіт, – повторив кіт.
    З гіркої досади Старе Прислів’я впало з даху й зламало собі ногу.
    А інше Старе Прислів’я пішло дивитися на футбольний матч і, покликавши одного гравця, шепнуло йому на вухо:
    – Хто робить сам – робить за трьох.
    Футболіст забрав м’яча й почав ганяти його полем, нікому не передаючи. Але глядачам стало страшенно нудно, бо гра припинилася. Тому футболіст віддав м’яча товаришеві й почав грати в гурті, а Старе Прислів’я з прикрості захворіло. І довелось вирізати йому гланди.
    Одного разу зустрілися три Старі Прислів’я і, ледве розтуливши роти, посварилися:
    –Добрий початок – половина роботи, – мовило перше.
    – Е ні, – заперечило друге, – найкраще – золота середина.
    – Нічого ви не тямите, – заявило третє. – Кінець діло хвалить.
    І почали вони битися, аж чуби тріщали. Ще й досі не вгамувалися.
    Якось одному Старому Прислів’ю закортіло скуштувати груш. Сіло воно під грушкою і міркує: «Стигла груша сама падає».
    Довго воно сиділо, а груша висить собі. І висіла, аж доки згнила зовсім, а тоді впала на голову Старому Прислів’ю і розплющилася. А Старе Прислів’я зі злості пішло на пенсію.

    Хвалькувата миша


    Стара бібліотечна миша вряди-годи ходила в гості до своїх двоюрідних сестер, що жили на високому горищі і мало тямили в земних справах.
    – Які ж бо ви невігласи, – казала миша своїм сумирним родичам. – Мабуть, і читати не вмієте.
    – Куди нам до тебе рівнятися, – зітхали сестри.
    – От чи їли ви коли-небудь кота?
    – Де вже нам! У нас не миші котів, а коти мишей їдять.
    – Ой, які ж ви недотепи! Я вже не одного кота з’їла і скажу вам правду, що жоден не встиг навіть зойкнути.
    – А чим від них тхнуло?
    – Здається, папером і фарбою. Та з’їсти кота – то пусте. А от доводилось вам собаку їсти?
    – Крий Боже!
    – Я саме вчора з’їла одного пса, завбільшки такого як вовк, та ще й з іклами... Схрумала його заіграшки, навіть не ойкнув.
    – А чим він пахнув?
    – Папером. А носорога ви коли-небудь їли?
    – Де там! Ми того носорога навіть не бачили. Який він? Схожий на парміджанський чи горгондольський сир?
    – Схожий на носорога, звісно. А верблюда, ченця, принцесу, ялинку ви куштували?
    В цю хвилину де не взявся кіт. Він сидів за скринею, прислухаючись до мишачої розмови. Кіт був не мальований, а справжній, вусатий і з пазурами. Мишенята дременули в нірку, бібліотечна ж миша з несподіванки заклякла на місці, ставши на задні лапки. Зловив кіт мишу й питається:
    – То це ти котів їси?
    – Я, Ваша Величносте... Але ж, розумієте... Я в бібліотеці...
    – Розумію, розумію. Ти гризеш котів, намальованих у книжках.
    – Інколи, та й то з навчальною метою.
    – Це діло добре, я теж люблю літературу. А чи не слід тобі навчитися дечого в справжнього кота? Слід би тобі знати, що не всі коти паперові і не всіх носорогів можна загризти.
    На превелике щастя для бідолашної миші, кіт побачив на підлозі павука і на хвильку відвернувся. Бібліотечна миша двома стрибками опинилася між книжок, а кіт мусив павуком задовольнятися.

    Невидимий Тоніно


    Одного разу хлопчик Тоніно пішов до школи засмучений, бо не вивчив уроків і боявся, що вчитель його викличе.
    – Ах, – казав він собі, – якби я міг стати невидимим! Учитель робив перекличку. Дійшла черга до Тоніно, вчитель назвав його прізвище, та хоч Тоніно одізвався, ніхто його не почув, а вчитель навіть мовив:
    – Жаль, що Тоніно не прийшов, я хотів його урок запитати. Мабуть, хлопець захворів. Будемо сподіватися, що все минеться гаразд.
    Тоніно відразу зміркував, що став невидимий. Таки здійснилася його мрія?
    На радощах він так підстрибнув, що втрапив у кошик для сміття. Виліз звідти і ну по класу швендяти: тут за чуба кого смикне, там чорнило розіллє. Зчинився галас, всі в класі пересварилися. Кожен звинувачував свого сусіда. І ніхто й гадки не мав, що все це накоїв невидимий Тоніно.
    Набавившись донесхочу, Тоніно вийшов зі школи й сів у тролейбус. Квитка він, звісно, не взяв, знаючи, що кондуктор його не бачить. Сів на вільне місце й сидить. На наступній зупинці в тролейбус зайшла жінка з господарською сумкою і спробувала сісти на те місце, що здавалося їй вільним. Але сіла Тоніно на коліна й мало його не задушила.
    – Що за химера! – вигукнула вона. – На це місце не можна сісти! Гляньте, кладу сумку, а вона висить у повітрі.
    А насправді сумка лежала на колінах у Тоніно. Зчинився гамір, пасажири почали лаяти тролейбусне управління. У центрі Тоніно вийшов із тролейбуса, подався в кондитерську й почав напихатися різними пундиками, тістечками та шоколадками.
    Продавщиця помітила, що тістечка зникають з прилавка, й напустилася на статечного чоловіка, який купував карамельки для старої тітки: мовляв, це він краде тістечка.
    Чоловік обурився:
    – Я – злодій? Ви не знаєте, з ким говорите. Ви не знаєте, хто мій батько! Ви не знаєте, хто мій дід!
    – А я й не хочу знати, – відповіла продавщиця.
    – Як ви смієте ображати мого діда!
    І завелися вони так, що й не розборониш. Прибігла поліція. Невидимий Тоніно прошмигнув між ногами лейтенанта поліції і подався до школи, щоб зустріти своїх товаришів. Уроки саме скінчилися, і хлопці вибігли, або, точніше, лавою викотилися на вулицю. Однак вони його не побачили. Дарма Тоніно силкувався їх догнати. Так і не пощастило йому ані посмикати Роберто за чуба, ані почастувати Гуїскардо ласощами. Вони його не бачили, не чули, дивилися крізь нього, наче він був із скла.
    Втомлений і сумний, вернувся Тоніно додому. Мама чекала його на балконі.
    – Я тут, мамо! – вигукнув Тоніно.
    Та мама його не побачила й не почула і стурбовано низала очима вулицю.
    – Осьдечки я, тату! – вигукнув Тоніно, зайшовши в кімнату, і сів на своє місце, біля столу. Але тато занепокоєно мимрив:
    – Дивно, чому його й досі немає? Чи не скоїлася з ним якась біда?
    – Я тут, я тут! Мамо, тату! – гукав Тоніно. Та ніхто його не чув.
    Тоніно зарюмсав. Але навіщо рюмсати, коли ніхто не бачить твоїх сліз?
    – Не хочу я більше бути невидимим, – сказав розпачливо Тоніно. – Хочу, щоб мене бачив тато, щоб гримала на мене мама, щоб мене викликав до дошки вчитель! Хочу гратися з друзями. Ой, як погано бути невидимим і самотнім!
    Пішов бідолашний Тоніно у двір, а там на лаві сидить дідусь, гріється проти сонця.
    – Чого це ти плачеш? – питає його дідусь.
    – Хіба ви мене бачите? – здивувався Тоніно.
    – Авжеж, бачу. Щодня бачу, як ідеш до школи і вертаєшся додому.
    – А я вас не бачив.
    – Я це знаю. Ніхто мене не помічає. Та хіба хлоп’ята звертають увагу на самотнього старого пенсіонера? Я для вас однаково, що невидима людина.
    – Тоніно! – гукнула з балкона мама.
    – Мамо, ти мене бачиш?
    – Авжеж, бачу. Сліпа я, чи що? Ходи-но сюди, тато з тобою поговорить.
    – Зараз іду, мамо, – радісно вигукнув Тоніно.
    – А ти не боїшся прочухана? – спитав, усміхаючись, дідусь.
    Тоніно обняв дідуся за шию й поцілував.
    – Ви мене врятували, – сказав він дідусеві.
    – Бувай здоров, – відповів дідусь.

    Запитайко


    Жив собі один хлопчина, який завжди про все розпитувався. Це, звичайно, добре, коли хлопець хоче все знати. Та питав він про такі речі, які важко пояснити. Наприклад:
    – Чому в шухляд є столи?
    Люди дивилися на нього й відповідали:
    – Шухляди – для ложок, виделок, ножів.
    – Я знаю, для чого шухляди, але не можу здогадатися, чому в них є столи.
    Люди знизували плечима і йшли собі геть. Іншим разом хлопчина питав:
    – Чому в хвостів є риби? Або:
    – Чому у вусів є кішки?
    Люди знизували плечима та йшли своє діло робити.
    Вже хлопчина підріс, уже й дорослий став, а все одно розпитував про такі нісенітні речі, що ніхто йому відповісти не вмів. Поселився він у хижці на високій горі й весь час бився над питаннями, записував їх у зошит, думав-гадав, та ніяк не знаходив відповіді.
    Наприклад, він думав:
    «Чому в тіні є сосна?»
    «Чому хмари не пишуть букв?»
    «Чому марки не п’ють пива?»
    З великого напруження заболіла в нього голова, та він не кидав свого.
    Стригтися він не стригся, голитися – не голився, тож обріс бородою і запитав:
    – Чому в бороди є обличчя?
    Коли він помер, то один учений відкрив, що той хлопчина змалечку одягав шкарпетки навиворіт і жодного разу не одяг їх як слід. А тому він і не навчився ставити правильні запитання.
    З багатьма людьми таке буває, як з тим хлопчиною.

    Як мавпи подорожували


    Одного дня мавпи в зоологічному саду вирішили побачити світа й подалися в мандри. От ідуть вони, йдуть, зупинилися, а одна мавпа питає:
    – Ну, що ми бачимо?
    – Клітку лева, басейн тюленя і хату жирафи.
    – Який великий світ! Дуже цікаво мандрувати! Рушили вони знову в дорогу і зупинилися аж опівдні.
    – А що ми зараз бачимо?
    – Хату жирафи, басейн тюленя і клітку лева.
    – Який великий світ! Дуже цікаво мандрувати! Подалися вони далі й зупинилися надвечір.
    – Що ми бачимо?
    – Клітку лева, хату жирафи і басейн тюленя.
    – Який нудний цей світ: скрізь одне й те саме. Не варт і мандрувати.
    А річ у тім, що мавпи подорожували в клітці – ходили навколо, як коні в каруселі.

    Криниця в Катіна Піана


    На півдорозі між Саронно і Леньяно під лісом лежав хутір Катіна Піана. Було там всього-на-всього три двори, а жило аж одинадцять родин. В Катіна Піана був один-однісінький колодязь, та й то якийсь дивний – на валі ні мотузки, ні ланцюга. Кожен мав свою власну мотузку і, йдучи по воду, брав її разом з цебром, а тоді ніс до хати. На один колодязь припадало одинадцять мотузок. Коли не вірите, підіть самі на той хутір і вам розкажуть так само, як і мені, про лиху незлагоду, що панувала між його мешканцями. Замість того, щоб гуртом купити доброго ланцюга та прикріпити його на валі, хуторяни радше б закидали колодязь землею.
    Почалася війна, і всі чоловіки пішли до війська, лишивши на жінок домашні справи і доручивши їм пильно берегти мотузки.
    Потім прийшли німці, самотні жінки тремтіли від страху, і кожна зберігала свою мотузку.
    Одного дня хлопець з Катіна Піана подався в ліс по хмиз і почув у кущах стогін. Виявилося, що то стогне партизан. Його поранило в ногу. Хлопчина побіг по маму. Жінка аж руки заломила з великого ляку, але пересилила страх і сказала:
    – Візьмемо його додому, де-небудь сховаємо. Може, й татові твоєму хтось допоможе в скрутну хвилину. Ми навіть не знаємо, де він і що з ним.
    Заховали вони партизана в коморі й викликали лікаря – буцімто для бабусі. Та люди бачили бабусю здорову-здоровісіньку того ж самого ранку. «Що за диво?» – подумали вони. Не минуло й доби, як увесь хутір знав, що в коморі у сусідки лежить поранений партизан. Один старий дід сказав:
    – Довідаються про це німці – всіх нас перестріляють. Навіщо нам таке лихо?
    Та жінки шкодували бідолаху. «Може, десь так і мій ховається поранений», – думали вони, зітхаючи. На третій день одна з них прийшла до Катерини – жінки, яка переховувала партизана, – і принесла кільце ковбаси.
    – Нехай бідолаха підживиться. Йому треба, – сказала вона.
    Незабаром завітала друга з пляшкою вина, потім третя з мішечком борошна – зварите, мовляв, поленти*, четверта із шматочком сала. А до вечора всі жінки з Катіна Піана відвідали Катеринину хату, понаносили гостинців, побували в коморі, і кожна, вертаючись додому, втирала сльози.
    Поки рана гоїлася, всі одинадцять родин у Катіна Піана вважали партизана своїм сином, годували його й поїли.
    Одужав партизан і вийшов надвір погрітися на сонечку. Дивиться, стоїть колодязь, а води витягти нічим – мотузки немає. Почав він розпитувати, в чому річ. Зашарівшись від сорому, жінки пояснили, що кожна родина тягає воду своєю мотузкою. Що між собою не миряться, вони йому не сказали. Зрештою, це була б неправда: адже вони разом страждали всю війну, разом вирятували з біди партизана. Самі того не усвідомлюючи, вони стали подругами й сестрами. То навіщо ж тягати воду одинадцятьма мотузками?
    І вирішили вони скластися й купити ланцюга. Так і зробили. Партизан перший набрав цебро води, і то так урочисто, наче відкривав пам’ятник.
    Того самого вечора, остаточно видужавши, партизан подався в гори.
    * Полента – кукурудзяна каша.

    Плутана казка


    – Жила собі одного разу дівчинка. Звали її Жовта Шапочка.
    – Ні, Червона!
    – Ой, я забув. Справді, Червона Шапочка. Покликала її мама та й каже: «Послухай, Зелена Шапочко...»
    – Та ні, Червона!
    – Ой, я забув. Справді, Червона. «Піди до тітки Діоміри й занеси їй картопляне лушпиння».
    – Ні. Йди до бабусі та занеси їй пиріжка.
    – Ну, гаразд. Дівчинка зайшла в ліс і зустріла жирафу.
    – Ти переплутав! Зустріла вовка, а не жирафу!
    – І вовк її питає: «Скільки буде шість разів по вісім?»
    – Зовсім не так. Вовк її запитав: «Куди йдеш?»
    Твоя правда. І Чорна Шапочка відповіла...
    – Це була Червона Шапочка, Червона, Червона!
    – Так, Червона, і вона відповіла: «Йду на базар по баклажанний соус».
    – Та що ти балакаєш! Вона відповіла: «Йду до хворої бабусі, та не знаю дороги».
    – Твоя, правда. І кінь сказав...
    – Який кінь? Це ж був вовк.
    – А й справді вовк. І він сказав: «Сідай на сімдесят п’ятий трамвай, вийди на площі Дель Дуомо, зверни праворуч, там будуть три сходинки, а біля них лежатиме одне сольдо, обійди сходинки, візьми сольдо й купи собі жувальну гумку».
    – Дідусю, ти не вмієш розповідати казок. У тебе все переплутується. А жувальну гумку я хочу купити.
    – Гаразд, на тобі сольдо.
    І дідусь знову взявся читати газету.

    Як ніс утік


    Микола Гоголь розповів про одного петербурзького носа, що виїжджав у кареті на прогулянку.
    Подібна чудасія сталася з одним синьйором у Лавено, що на березі озера Лаго-Маджоре. Жив той синьйор якраз біля пристані. Встав він одного ранку, зайшов у ванну кімнату поголитися, подивився на себе в дзеркало та як закричить:
    – Ґвалт, рятуйте! Мій ніс пропав!
    І справді! Там, де мав стирчати ніс, було гладеньке місце. Бідолаха вискочив на балкон у халаті. Дивиться, а його ніс спішить через площу до пристані, потім скочив на пароплав-пором і сховався між автомобілі, яких переправляли у Вербанію.
    – Ловіть його, ловіть! – закричав синьйор. – Мій ніс утік! Ґвалт, грабують!
    Люди тільки посміхалися:
    – Носа вкрали, а голову залишили. Кепська справа.
    Синьйор не мав іншої ради, як самому гнатися за втікачем. Вибіг він на вулицю і прикрив обличчя хустинкою, ніби його нежить напала. Та, на лихо, дістався він до пристані, коли пором уже відчалював. Синьйор відважно стрибнув у воду – хотів догнати пором, а пасажири гукали: «Наддай! Наддай!» Та пароплав уже набрав швидкості, і капітан навіть не думав чекати дивака, що спізнився.
    – Почекай трохи, – гукнув йому матрос. – За півгодини відпливає інший.
    Пригнічений синьйор вертався до берега, коли це бачить – пливе його ніс на розстеленому плащі.
    – То ти не сів на пором? І тобі не соромно такі коники викидати? – закричав синьйор.
    Ніс удавав із себе справжнього моряка: пильно дивився вперед, не обертаючись. А плащ плив собі, гойдаючись повільно на хвилях, наче медуза.
    – Та куди це ти подався? – гукнув синьйор.
    Ніс мовчав, і нещасливий його господар скорився долі: приплив до берега, продерся крізь натовп роззяв, прибіг додому, замкнувся й, наказавши служниці нікого не впускати, збавляв час, роздивляючись у дзеркалі своє безносе обличчя.
    А невдовзі один рибалка з Ранко вловив у свою сітку носа-втікача, що зазнав аварії посередині озера: плащ був дірявий.
    Рибалка вирішив понести свою здобич на Лавенський базар.
    Синьйорова служниця прийшла на ринок по рибу й побачила носа, виставленого напоказ серед риби.
    – Та це ж ніс мого господаря! – вигукнула вона. – Дайте його мені.
    – Не знаю, чий це ніс, – відповів рибалка. – Я його спіймав, я його й продаю.
    – За скільки?
    – На вагу золота. Це ж бо ніс, а не якийсь там окунь. Служниця помчала повідомити господаря.
    – Дай, скільки править! Я хочу мати свого носа. Служниця підрахувала, і вийшло, що потрібна купа грошей, – аж триндільйон і тридцять з половиною тридцятонів лір, – бо ніс був таки здоровенний. Служниця мусила продати свої сережки, щоб зібрати такі гроші. А тому що вона була дуже прихильна до свого господаря, то лише зітхнула, коли розлучалася з сережками. Купила вона того носа, загорнула його в хустину й понесла додому. Ніс поводився спокійно й не пручався навіть тоді, коли потрапив у тремтячі руки господаря.
    – Та чого ж ти втік? Що ж я тобі такого зробив? Ніс скоса подивився на господаря, скривився і промовив:
    – Не треба було стромляти в мене своїх пальців.

    Дорога, що нікуди не вела


    За селом розходилися три дороги: перша простягалася до моря, друга – до міста, а третя вела в безвихідь.
    Мартіно цікавився, куди та третя все-таки веде; він розпитував, але всі відповідали одне й те саме:
    – Ота дорога? Та дорога нікуди не веде.
    – А як далеко вона пролягає?
    – Нікуди вона не пролягає.
    – То чого ж її проклали?
    – Ніхто її не прокладав, вона була завжди.
    – І ніхто ніколи по ній не ходив?
    – Ну й упертий же ти вдався. Ми ж тобі кажемо, що там нічогісінько немає.
    – Звідкіля ви знаєте? Ви ж самі там ніколи не були.
    Мартіно так настирливо допитувався, що люди прозвали його Впертим. Він на це зовсім не ображався, а все думав про дорогу, що нікуди не веде.
    Скоро він підріс: сам уже вулицю переходив, не те що раніше, коли дідусь його за руку переводив. Одного ранку пішов він з дому та й подався у далекі мандри, щоб з’ясувати, куди веде таємнича дорога, покрита густим бур’яном і вся у вибоїнах. Добре, що дощу не було, а то б під ногами лежали самі калюжі.
    Обабіч неї височів живопліт, а потім ліс почався. Віття дерев тісно перепліталося вгорі й утворювало темну прохолодну галерею, в яку проникали лише поодинокі промінці сонця й освічували її, мов ліхтарі.
    Мартіно все йде та йде, а галереї нема кінця-краю. Вже в нього ноги болять і здається, що було б краще вернутися назад. Та раптом Мартіно вгледів собаку.
    «Де собака, там і хата, – заміркував Мартіно, – або принаймні людина». Метляючи хвостом, собака побіг йому назустріч, лизнув руку та й подріботів назад дорогою, щомиті озираючись, щоб упевнитися, чи йде Мартіно назирці.
    – Іду, іду, – мовив зацікавлений Мартіно.
    Нарешті ліс порідшав, угорі прозирнуло небо, а дорога вперлася в залізну хвіртку. Крізь грати Мартіно побачив великий замок. Усі двері й вікна в ньому були навстіж відчинені, з усіх димарів бухав дим, а на балконі стояла гарна-прегарна синьйора. Вона привітно махала рукою й гукала.
    – Заходь, заходь, Мартіно Впертий!
    – Отже, я дійшов до кінця дороги, – зрадів Мартіно. – Якби не ви, синьйоро, я б і гадки про це не мав.
    Мартіно відчинив хвіртку, перейшов через парк і, опинившись у замковому залі, вклонився чарівній синьйорі, що саме простувала вниз сходами. Вона була препишно вбрана, – куди тій феї чи принцесі, – й привітно всміхалася:
    – Отже, ти не повірив на слово? Чому не повірив, що дорога ця нікуди не веде?
    – Бо це нісенітниця. Хоч як багато на світі доріг, та цікавих місць куди більше.
    – Авжеж, була б тільки охота мандрувати. А зараз я тобі покажу замок.
    Було в тому замку безліч залів, заповнених ущерть розмаїтими скарбами, чисто як у тих казкових палацах, де сплять зачаровані красуні й де морські страховища зберігають свої багатства. Були тут діаманти, коштовне каміння, золото, срібло. І в кожному залі синьйора казала:
    – Бери, що тобі до вподоби. Я позичу тобі воза й коней.
    Самі розумієте, що Мартіно не треба було припрошувати. Вертався він додому з повним візком. На передку сидів дресирований собака, що вмів правити кіньми і гавкав, коли вони дрімали або збивалися з дороги.
    У селі хлопця вважали мертвим, а тому зустріли з великим подивом. Собака розвантажив на майдані всі скарби, мельнув двічі хвостом на прощання і, сівши на передок, зник у хмарі куряви. Мартіно пообдаровував усіх – і друзів і ворогів – коштовними подарунками. Безліч разів він розповідав про свої пригоди і завжди, як тільки кінчалася розповідь, хтось із слухачів кидався додому по візок і коня та пускався в дорогу, що нікуди не вела.
    Однак іще того вечора поверталися вони один по одному похнюплені: дорога для них обривалася в лісовій гущавині, далі її заступала щільна стіна дерев і тернисті хащі. І не було видно ані хвіртки, ані замку, ані вродливої синьйори. Отож, як бачите, часом буває, що скарби дістаються лише тому, хто перший нову дорогу торує. А Мартіно Впертий був першим.

    Сонце й хмара


    Веселе величаве сонце подорожувало небом на своїй вогняній кареті, розсилаючи на всі боки своє проміння. А поряд пливла грозова хмара, вона гнівалась і безперестанку мимрила:
    – Ех ти, марнотрате пришелепуватий, розкидай, розкидай свої промені, побачиш, що тобі зостанеться!
    А сонце щедро сіяло на землю проміння, і кожна виноградинка на виноградних лозах щомиті брала собі один-два промінці, кожен павучок, кожна билинка, квітка, водяна крапелька брали свою частку щедрого тепла.
    – Нехай, нехай тебе обкрадають. Побачиш, яка їхня дяка, коли вже нічого буде красти.
    А сонце й далі весело котилося по небу, розсипаючи навкруги мільйони, мільярди промінців, і навіть не лічило їх.
    Аж надвечір сонце полічило, скільки промінців у нього залишилося: о диво! – не бракувало жодного. Приголомшена хмара посипалась додолу градом, а сонце весело пірнуло в море.
    (Переклад Івана Дзюба)


    Запитання і завдання


    Вчимося розуміти текст і переказувати прочитане


    1. Для кого Б’янкі складав казки? Чому його розповіді були невеликими за обсягом?

      Хто вигадає більше чисел?
    2. Чи вигадували ви свої назви для чисел? А, може, ви чули, як це робив хтось інший? Спробуйте придумати власні рими до одного із стовпчиків таблички множення.

      Бріф, бруф, браф
    3. Може, вам доводилося колись грати у подібну гру? Якщо так, то чи було це весело? Вигадайте удвох із товаришем свою таємну мову і обміняйтеся репліками.

      Карусель у Чезенатіко
    4. Що встиг побачити старий сеньйор, крутячись на каруселі?

      Молодий рак
    5. Що надумав собі молодий рак? Як реагували на його вчинок мати і батько, жаби, рак-самітник?

      Чародійна палиця
    6. Хто дав Клавдіо палицю? У що вона перетворювалася в руках хлопчика?

      Старі Прислів’я
    7. Чи дійсно у житті все завжди відповідає старим прислів’ям?

      Хвалькувата миша
    8. Чому від усього, що з’їла бібліотечна миша (кішка, собака, носоріг, верблюд і т.д.), тхнуло папером і фарбою? У чому миша дорікала своїх племінників?

      Невидимий Тоніно
    9. Чому Тоніно побажав стати невидимим? Розкажіть про «забави», які хлопець придумав на радощах?

      Запитайко
    10. З якої причини на запитання допитливого хлопчика нікому не вдавалося відповісти? Чому їх можна назвати питаннями навиворіт? Як ставилися до Запитайка люди?

      Як мавпи подорожували
    11. Що вирішили зробити мавпи? Чи багато їм вдалося побачити у подорожі?

      Криниця в Катіна Піана
    12. Скільки родин мешкало на хуторі Катіна Піана? Чому в них «на один колодязь припадало одинадцять мотузок»? Кого підібрала в лісі одна з родин? Як змінилися стосунки між хуторянами?

      Плутана казка
    13. Прочитайте в особах «Плутану казку». Чи було вам весело? Адже саме цієї мети намагався досягнути автор твору.

      Як ніс утік
    14. Яка чудасія сталася з одним сеньйором у Лавено? Що витворяв ніс?

      Дорога, що нікуди не вела
    15. Які три дороги розходилися за селом? По якій із них вирішив пройти Мартіно? Як сеньйора із замку назвала Мартіно? Що вона йому подарувала? Чи вдалося ще комусь із села повторити подорож Мартіно?

      Сонце й хмара
    16. Що робило сонце? У чому йому дорікала хмара?

    Вчимося аналізувати текст і аргументувати свою позицію


    Бріф, бруф, браф
    1. Як ви гадаєте, чому старий сеньйор розумів мову дітей, а сеньйора – ні?

      Карусель у Чезенатіко
    2. У чому, на вашу думку, був секрет «звичайнісінької каруселі»? Чи справді її крутив чаклун?

      Молодий рак
    3. А ви підтримуєте чи засуджуєте вчинок молодого рака? Відповідь аргументуйте. Як ставиться до нього оповідач?

      Чародійна палиця
    4. Що ж насправді сталося з Клавдіо: у нього була чародійна палиця чи просто хлопчик був фантазером?

      Старі Прислів’я
    5. Поясніть узагальнюючий зміст старих прислів’їв, згаданих у казці. Пригадайте 2-3 інших прислів’я і розкрийте їх значення.

      Хвалькувата миша
    6. Чому в лапи до кота потрапила саме бібліотечна миша, а не її племінники? Яку житейську премудрість відкрив для неї справжній кіт?

      Невидимий Тоніно
    7. Чому хлопчикові скоро набридло бути невидимкою і він пошкодував про своє бажання? Як ви зрозуміли фінал казки: що допомогло Тоніно знову став видимим?

      Запитайко
    8. Зачитайте кілька питань, що їх ставив Запитайко. Спробуйте самі на них відповісти. Як би ви назвали людину, яка ставить питання навпаки: мудрецем, диваком чи дурнем?

      Як мавпи подорожували
    9. Чому врешті-решт подорож видалася мавпам нудною?

      Криниця в Катіна Піана
    10. Чому, самі того не усвідомлюючи, мешканці хутора Катіна Піана стали подругами й сестрами? Аргументуйте закономірність такої зміни у стосунках родин.

      Плутана казка
    11. Як ви гадаєте, чи дійсно дідусь не знав казки про Червону Шапочку чи він просто хотів розсмішити онука?

      Як ніс утік
    12. Чи несподівано для вас закінчилася казка «Як ніс утік»? Чому вчить дітей цей твір?

      Дорога, що нікуди не вела
    13. Як ставиться автор до рішення Мартіно піти невідомою дорогою (підтримує, насміхається, засуджує героя)? Чи не нагадує вам «Дорога, що нікуди не вела» якусь іншу казку?

      Сонце й хмара
    14. Чи можна сонце дійсно назвати марнотратним? Чия життєва позиція (сонця чи хмари) вам здається більш правильною? Чому?

    Вчимося характеризувати художні особливості твору


    1. Чи легко вам було читати «Казки по телефону» Дж. Родарі? Як ви гадаєте, чи вдалося авторові передати особливості дитячого мислення і світосприйняття?
    2. Яким в тексті «Казок по телефону» постає перед нами їх автор-оповідач? Опишіть риси його характеру, поведінку, ставлення до дітей.

    Вчимося узагальнювати, фантазувати


    1. Чи зустрічалися у вашому житті люди, подібні до хвалькуватої миші? («Хвалькувата миша»)
    2. Ставши невидимим, Тоніно відчув себе приреченим на самотність. Яку паралель проводить автор між станом хлопчика і життям старого дідка? («Невидимий Тоніно»)
    3. Яке відкриття зробив вчений, який досліджував життя Запитайка після його смерті? У чому повчальність цієї історії? («Запитайко»)
    4. Доведіть, що казка «Як мавпи подорожували» має узагальнюючий характер. Кого висміює автор?
    5. Чого вчить казка «Криниця в Катіна Піана»? Наведіть приклад з вашого особистого досвіду, коли спільна благородна справа згуртувала людей.
    6. Поясніть узагальнюючий зміст слів автора казки: «Отож, як бачите, часом буває, що скарби дістаються лише тому, хто перший нову дорогу торує». («Дорога, що нікуди не вела»)
    7. Чи вірною є така життєва мудрість: «Чим більше віддаєш, тим більше в тебе залишається»? («Сонце й хмара»)

    Матеріали для допитливих


    Дж. Родарі стверджував, що став письменником майже випадково. Як і всі діти, він багато про що мріяв: малювати, грати на скрипці, робити ляльок... Отримавши диплом вчителя, він з 17-літнього віку почав викладати в початкових класах сільських шкіл.
    «Не думаю, що я був дуже гарним вчителем: я був занадто молодий, і мої думки витали дуже далеко від шкільних парт, – зазначав письменник. – Але я був веселим вчителем. Я розповідав дітлахам різні смішні історії – історії без всякого сенсу, і чим абсурднішими вони були, тим більше діти сміялися. Це вже дещо значило. У школах, які я знаю, на мій погляд, мало сміються. Багато чого, що можна було б вивчити сміючись, вчать зі сльозами – гіркими й марними».
    Так поступово робота вчителя підштовхнула Дж. Родарі до складання веселих історій для дітей. За словами автора, сам того не підозрюючи, він у школі готувався до своєї письменницької діяльності.

    Твій друг – комп’ютер


    Радіовистава за книгою Дж. Родарі «Казки по телефону» (російською мовою).



    Аудіокнига «Казки по телефону» (російською мовою).

    все для dle
    Просмотров: 8 947
    Комментариев: 0
    Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.
     
    Другие новости по теме:


    Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.