Меню
Світова література

5 клас
6 клас
7 клас
8 клас

Интегрированный курс

5 класс
6 класс

Виразне читання

Теорія
Практика

Шкільний конферанс

Основи школи юного конферансьє

Школа юного диктора

Основи школи юного диктора

Вивчення лірики

Олександр Твардовський - Лірика
Роберт Льюїс Стівенсон - Лірика
Олександр Пушкін - Лірика
Франческо Петрарка - Лірика
Адам Міцкевич - Лірика
Шандор Петефі - Лірика
Пейзажна лірика Алкмана, Гете, Лермонтова
Публій Овідій Назон - Лірика
Михайло Лермонтов - Лірика
Іван Крилов - Лірика

Методичний практикум

Схема самоаналізу уроку
Поетичне відлуння
Типи аналізу твору
Технологічна модель уроку
Кабінет літератури
Глосарій

Робота з портретом

Портреты А.П. Чехова
Портреты Л.Н. Толстого
Портреты Ф.М. Достоевского
Портреты Н.В. Гоголя
Портреты Ф.И. Тютчева
Портреты А.С. Пушкина
Портреты И.А. Крылова
Портреты Эзопа
Портреты М.Ю. Лермонтова
Работа с портретом писателя на уроках литературы. Предисловие

Презентації

Гаррієт Бічер-Стоу. "Хатина дядька Тома". Презентація
Композиція твору. Презентація
Життя і творчість Шолом–Алейхема. Презентація
Пауль Маар - презентація
Ярослав Гашек
Рюноске Акутаґава. "Павутинка" - презентація
Анна Гавальда - презентація

Популярні статті
    Розповісти друзям
    » » » » Віктор Юзефович Драгунський. Денискові оповідання


    Віктор Юзефович Драгунський. Денискові оповідання

    ВІКТОР ДРАГУНСЬКИЙ

    (1913 – 1972)

    Віктор Юзефович Драгунський. Денискові оповідання


    Віктор Юзефович Драгунський народився в Нью-Йорку, куди його батьки втекли з Білорусі від єврейських погромів. Не змігши прижитися в Америці, вони повернулися із крихітним сином на батьківщину. У юному віці В. Драгунський втратив батька, і його вітчимом став актор єврейського театру. Сім’я почала вести кочове життя, роз’їжджаючи з театром по Росії. Віктор навчився декламувати куплети, бити чечітку, пародіювати акторів. Він мав чудову пам’ять, був від природи артистичний і володів винятковим почуттям гумору.
    Коли вітчим пішов із сім’ї, В. Драгунському довелося заробляти на життя самостійно. Змінивши ряд робочих професій, він йде навчатися акторської майстерності. Після перемоги на конкурсі молодих талантів Драгунського запрошують працювати в московський Театр сатири. Але більше за все на світі його вабив цирк, естрада – можливість веселити людей. Він пише фейлетони та гуморески, придумує інтермедії, сценки, естрадні монологи, циркові клоунади.
    Особливо полюбляв Драгунський виступати перед дітьми. Для нього не було більшої насолоди, ніж стежити за маленькими глядачами, які, як розповідали очевидці, під час його виступів від сміху часто сповзали зі стільців. Саме тому друзі вмовили Драгунського представити оповідання, які він читав перед аудиторією, у вигляді дитячих книжок.
    Віктору Драгунському було майже п’ятдесят років, коли у друці з’явилися його перші твори для дітей. Так поступово письменник створив цикл веселих оповідань про хлопчика Дениска Корабльова і його друга Мишка Слонова. Прототипом Дениска Корабльова став син письменника. За словами сучасників Драгунського, реальний хлопчик Денис був дуже близький до свого літературного «відображення», а в оповіданнях знайшли відгук дійсні події з життя родини Драгунських.
    Першою книгою про Дениска стала збірка «Він живий і світиться...» (1961). Згодом Денискові пригоди почали поповнюватися: вийшли друком книги «Розкажіть мені про Сінгапур» (1961), «Людина з блакитним обличчям» (1962), «Дівчинка на кулі» (1964), «Старий мореплавець» (1964), «Денискові оповідання» (1966), «Викрадач собак» (1966) та ін. І маленькі читачі від душі насолоджувалися цими веселими творами, які вчили їх нестримно мріяти і з непідробним запалом аналізувати свої вчинки. Адже дитяча безпосередність Дениска і його друзів, їх готовність до незвичайних пригод завжди беруть гору над сірою буденністю і не дають нудьгувати ні їм, ні їхнім батькам.
    Дитячі книги принесли їх автору величезну популярність, саме з ними і стало асоціюватися ім’я Віктора Драгунського.
    Смішні й незвичайні історії, що відбуваються з пустотливим, кмітливим вигадником Денискою, здавалося, були невичерпні. Їх автор якось сказав: «Життя я прожив дуже цікаве і довге, і найцікавіших випадків знаю штук сто ...» Ці цікаві випадки складають основу «Денискових оповідань» – так назвав свою головну книгу Віктор Драгунський. Напевно, випадків, про які він говорив, було не сто, а набагато більше. Тільки письменник не встиг про всі розповісти – занадто короткий час було йому відпущено для роботи в літературі. Але його веселі і розумні книги залишилися, щоб викликати радість і наївне захоплення у багатьох поколінь читачів.

    ДЕНИСКОВІ ОПОВІДАННЯ

    (Уривки)

    Мотогонки по вертикалі


    Коли я був ще маленький, мені подарували триколісний велосипед. І я на ньому навчився їздити. Зразу ж сів і поїхав, аніскільки не боячись, так ніби я все життя їздив на велосипедах.
    Мама сказала:
    – Дивись, який він до спорту здібний!
    А тато сказав:
    – Сидить якось по-мавпячому.
    А я добре навчився їздити й досить скоро став робити на велосипеді різні викрутаси, як веселі артисти в цирку. Наприклад, я їздив задом наперед або, лежачи на сідлі, педалі міг крутити якою завгодно рукою – хочеш правою, хочеш лівою; їздив боком, розчепіривши ноги; їздив, сидячи на кермі, а то – зажмурившись, і без рук; їздив зі склянкою води в руці. Словом, наловчився по-всякому.
    А потім дядечко Євген відкрутив у мого велосипеда одне колесо, і той зробився двоколісним, і я знову швидко все завчив. І діти у дворі почали мене називати «чемпіоном світу та його околиць».
    Так я катався на своєму велосипеді доти, доки коліна в мене не почали під час їзди підніматися вище за руль. Тоді я здогадався, що вже виріс із цього велосипеда, і почав думати, коли ж тато купить мені справжню машину «Школярик».
    І от якось до нашого двору в’їжджає велосипед. І дядько, який на ньому сидить, не крутить ногами, а велосипед торохкотить собі під ним, та й котиться сам. Я аж очі витріщив. Ще ніколи не бачив, щоб велосипед їхав сам.
    Мотоцикл – це інша річ, автомобіль – теж, ракета – ясна річ, а велосипед? Сам?
    Я просто очам не йняв віри.
    А цей дядько, що на велосипеді, під’їхав до Мишкового під’їзду й зупинився. І він виявився зовсім не дядьком, а молодим хлопцем. Потім він поставив велосипед біля труби й пішов. А я з роззявленим ротом стояв на місці. Несподівано виходить Мишко.
    Він каже:
    – Ну? Чого втупився?
    Я кажу:
    – Сам їде, бачив таке?
    Мишко каже:
    – Це нашого племінника Федька машина. Велосипед з мотором. Федько до нас приїхав у справі – чай пити.
    Я питаю:
    – Чи складно такою машиною керувати?
    – Простіше простого, – каже Мишко. – Він заводиться з півоберта. Один раз натиснеш на педаль, та й можеш їхати. А бензину в нього на сто кілометрів. А швидкість двадцять кілометрів за півгодини.
    – Ого! Отакої! – кажу я. – Оце машина! На такій би покататися!
    Але Мишко покрутив головою:
    – Влетить. Федько вб’є. Голову одірве!
    – Авжеж. Небезпечно, – кажу я.
    Та Мишко роззирнувся навсібіч та й каже:
    – У дворі нікого нема, а ти як-не-як «чемпіон світу». Сідай! Я допоможу розігнати машину, а ти разок штовхнеш педаль, і все піде як по маслу. Об’їдеш довкола садка два-три кола, і ми тихенько поставимо машину на місце. Федько в нас чай п’є довго. По три чашки дудлить. Гайда?
    – То й гайда! – сказав я.
    І Мишко притримав велосипеда, а я на нього виліз. Одна нога справді діставала кінчиком носка до краю педалі, а друга висіла в повітрі, як макаронина. Я цією макарониною відштовхнувся від труби, а Мишко біжить поруч і кричить:
    – Тисни на педаль, тисни давай!
    Я постарався, з’їхав трошки вбік із сідла та як натисну на педаль! Мишко чимось клацнув на кермі... І враз машина затріскотіла, і я поїхав!
    Я поїхав! Сам! На педалі не тисну – не дістаю, а тільки їду, утримуючи рівновагу!
    Це було чудово! Вітерець засвистів у мене в вухах, усе довкола замиготіло швидко-швидко по колу: стовпчик, другий, ворота, лавочка, гриби від дощу, пісочниця, гойдалки, домоуправління, і знову стовпчик, ворота, лавочка, гриби від дощу, пісочниця, гойдалки, домоуправління, і знову стовпчик, і все спочатку, і я їхав, прикипівши до руля, а Мишко все біг за мною, але на третьому колі закричав:
    – Я втомився! – і прихилився до стовпчика.
    А я поїхав один, і мені було дуже весело, і я все їздив, уявляючи, що беру участь у мотогонках по вертикалі. Я бачив, як у парку культури мчала щодуху хоробра артистка... І стовпчик, і Мишко, і гойдалки, і домоуправління – все мерехтіло переді мною досить довго, і все було дуже добре, тільки ногу, яка висіла, як макаронина, почали трохи колоти мурашки... І мені раптом зробилося якось ніяково, і долоні зразу спітніли й дуже захотілося зупинитись. Я доїхав до Мишка й вигукнув:
    – Годі вже! Зупиняй! Мишко побіг за мною й кричить:
    – Що? Кажи голосніше!
    Я кричу:
    – Ти що, оглух, чи що?
    Але Мишко вже відстав. Тоді я проїхав ще коло й закричав:
    – Зупини машину, Мишко!
    Тоді він схопився за руль, машину хитнуло, він упав, а я поїхав далі.
    Дивлюсь, а він знову зустрічає мене біля стовпчика й волає:
    – Гальма! Гальма!
    Я пронісся повз нього й почав шукати ці гальма. Але ж я не знав, де вони! Я похапцем крутив різні гвинтики й щось натискав на рулі. Та де там! Все марно. Машина тріщить собі, ніби я нічого й не натискав, а в мою макаронну ногу ніби тисячу голок устромили.
    Я кричу:
    – Мишко, а де гальма?
    А він:
    – Я забув!
    А я:
    – А ти згадай!
    – Гаразд, згадаю, ти поки покрутися ще трохи!
    – Ти швидше згадуй, Мишко! – знову кричу я.
    І поїхав далі, і відчуваю, що мені вже геть погано, нудити почало.
    А на наступному колі Мишко знову кричить:
    – Не можу згадати! Ти ліпше спробуй зістрибни!
    А я йому:
    – Мене нудить!
    Якби знав, що так вийде, ні за що б не став кататися, краще пішки ходити, ніж так їздити!
    Аж тут знову попереду Мишко кричить:
    – Треба роздобути матраца, на якому сплять! Щоб ти в нього врізався й зупинився! Ти на чому спиш?
    Я кричу:
    – На розкладайці!
    А Мишко:
    – У такому разі їзди, поки бензин не скінчиться!
    Я мало не переїхав його за те: «Поки бензин не скінчиться»... Отак можна ще два тижні носитися навколо садка, а в нас на вівторок квитки в ляльковий театр. І в ногу коле! Я кричу цьому йолопу:
    – Збігай за вашим Федьком!
    – Він чай п’є! – кричить Мишко.
    – Потім доп’є! – горланю я.
    А він не розчув і погоджується зі мною:
    – Уб’є! Так і знай!
    І знову все замиготіло переді мною: стовпчик, ворота, лавочка, гойдалки, домоуправління. Потім навпаки: домоуправління, гойдалки, лавочка, стовпчик, а потім усе на купу: будинок, стовпоуправління, ворота від дощу, грибавочка... І я зрозумів, що справи кепські.
    Але цієї миті хтось міцно схопив машину, вона перестала тріщати, а мене хтось луснув по потилиці. Я зрозумів, що Мишків Федько нарешті напився чаю. І я відразу кинувся бігти, але не зміг, бо макаронна нога встромилася в мене, мов кинджал. Та я все ж не розгубився і щодуху пострибав од Федька на одній нозі.
    Та він і не наздоганяв мене.
    А я на нього не образився за потиличника. Бо, коли б Федько не вийшов, то, мабуть, кружляв би я по двору ще й досі.

    Двадцять років під ліжком


    Ніколи я не забуду цей зимовий вечір. Надворі було холодно, вітер тягнув сильний, просто різав щоки, як кинджалом, сніг крутився зі страшною швидкістю. Сумно було і нудно, просто вити хотілося, а тут ще тато і мама пішли в кіно. І коли Мишко зателефонував і покликав мене до себе, я тієї ж миті одягнувся і помчав до нього. Там було світло й тепло, і зібралося багато народу: прийшла Оленка, за нею Костик і Андійко. Ми грали у всі ігри, і було весело і гамірно. І під кінець Оленка раптом сказала:
    – А тепер у хованки! Давайте у хованки!
    І ми стали грати в хованки. Це було чудово, тому що ми з Мишком весь час підлаштовували так, щоб водити випадало малечі: Костику або Оленці, – а самі весь час ховалися і взагалі водили малюків за ніс. Але всі наші ігри проходили тільки в Мишковій кімнаті, і це досить швидко нам стало набридати, тому що кімната була маленька, тісна і ми весь час ховалися за портьєру, або за шафу, або за скриню, і врешті-решт ми стали потихеньку вибігати з Мишкової кімнати і заповнили своєю грою величезний довгий коридор комунальної квартири.
    У коридорі було цікавіше гратися, тому що біля кожних дверей стояли вішалки, а на них висіли пальта і шуби. Це вже було набагато краще, тому що, наприклад, хто водить і шукає нас, той, вже, звичайно, не відразу здогадається, що я причаївся за шубою Марії Семенівни і сам вліз у валянки якраз під тією ж шубою.
    І ось, коли водити випало Костику, він відвернувся до стіни і став голосно вигукувати:
    – Раз! Два! Три! Чотири! П’ять! Я йду шукати!
    Тут всі розбіглися в різні сторони, хто куди, щоб сховатися. А Костик трішки почекав і крикнув знову:
    – Раз! Два! Три! Чотири! П’ять! Я йду шукати!
    Це вважалося ніби другим дзвінком. Мишко зараз же заліз на підвіконня, Оленка – за шафу, а ми з Андрійком вислизнули в коридор. Тут Андійко, не довго думаючи, поліз під шубу Марії Семенівни, де я весь час ховався, і виявилось, що я залишився без місця! Я хотів дати Андрійкові запотиличника, щоб він звільнив моє місце, але тут Костик крикнув третє попередження:
    – Я вже йду! Хто не сховався – швидко знайду!
    І я злякався, що він мене зараз побачить, тому що я зовсім не сховався, і я заметушився по коридору туди-сюди, як підстрелений заєць. Тут раптом я побачив розчинені двері і швидко вскочив до якоїсь кімнати.
    В кімнаті на самому видному місці, біля стіни, стояло ліжко, високе і широке, так що я миттю пірнув під нього. Там була приємна напівтемрява і лежало досить багато речей, і я став зараз же їх розглядати. По-перше, під цим ліжком було дуже багато туфель різних фасонів, але всі досить старі, а ще стояла плоска дерев’яна валіза, а на ній – алюмінієве корито догори дриґом, і я влаштувався дуже зручно: голову на корито, валізу під поперек – вийшло вправно і затишно. Я розглядав різні капці і шльопанці і весь час думав, як це добре я сховався і скільки сміху буде, коли Костик мене тут знайде.
    Я відігнув трішки кінчик ковдри, яка звисала зі всіх боків до підлоги і закривала від мене всю кімнату: я хотів дивитися на двері, щоб бачити, як Костик увійде і буде мене шукати.
    Але в цей час до кімнати зайшов ніякий не Костик, а увійшла Єфросинія Петрівна – симпатична старенька, але трішки схожа на бабу-ягу. Вона увійшла, витираючи руки об рушник.
    Я весь час потихеньку спостерігав за нею, думав, що вона зрадіє, коли побачить, як Костик витягне мене з-під ліжка. А я ще для сміху візьму якусь її туфлю в зуби, вона тоді напевно впаде від сміху. Я був впевнений, що ось ще секунда або дві промайнуть, і Костик обов’язково мене знайде. Тому я сам весь час сміявся про себе, без звуку.
    У мене був чудовий настрій. І я весь час поглядав на Єфросинію Петрівну. А вона тим часом дуже спокійно підійшла до дверей і ні з того ні з сього щільно зачинила їх. А потім, дивлюся, повернула ключик – і готово! Замкнулася. Від усіх замкнулася! Разом зі мною і коритом. Замкнулася на два оберти!
    У кімнаті відразу стало якось тихо і зловісно. Але тут я подумав, що це вона замкнулася не надовго, а на хвилинку, і зараз відімкне двері, і все піде як по маслу, і знову буде сміх і радість, і Костик буде просто щасливий, що ось він у такому складному місці мене відшукав! Тому я хоч і злякався, але не до кінця, і все продовжував поглядати на Єфросинію Петрівну, що ж вона буде робити далі.
    А вона сіла на ліжко, і наді мною заспівали й заскреготіли пружини, і я побачив її ноги. Вона одну за одною скинула з себе туфлі і прямо в одних панчохах підійшла до дверей, і у мене від радості закалатало серце.
    Я був впевнений, що вона зараз відімкне замок. Але не так сталося, як гадалося! Можете собі уявити, вона – чик! – і вимкнула світло. І я почув, як знову завили пружини над моєю головою, а кругом непроглядна темрява, і Єфросинія Петрівна лежить у своєму ліжку і не знає, що я теж тут, під ліжком. Я зрозумів, що потрапив у халепу, що тепер я в ув’язненні, в пастці.
    Скільки я буду тут лежати? Добре, якщо годину або дві! А якщо до ранку? А як вранці вилазити? А якщо я не прийду додому, тато і мама обов’язково повідомлять у міліцію. А міліція прийде з собакою-шукачем. На кличку Мухтар. А якщо в нашій міліції ніяких собак нема? І якщо міліція мене не знайде? А якщо Єфросинія Петрівна проспить до самого ранку, а вранці піде у свій улюблений сквер сидіти цілий день і знову замкне мене йдучи? Тоді як? Я, звичайно, поїм трішки з її буфету, і, коли вона прийде, доведеться мені лізти під ліжко, тому що я з’їв її продукти і вона віддасть мене під суд! І щоб уникнути ганьби, я буду жити під ліжком цілу вічність? Адже це справжнісінький жах! Звичайно, тут є той плюс, що я всю школу просиджу під ліжком, але як бути з атестатом, ось в чому питання. З атестатом зрілості! Я під ліжком за двадцять років не те що дозрію, я там цілком перезрію.
    Тут я не витримав і зі злості як трахнув кулаком по кориту, на якому лежала моя голова! Пролунав жахливий гуркіт! І в цій страшній тиші при вимкненому світлі і в такому моєму страшному становищі мені цей стукіт здався разів у двадцять сильнішим. Він просто оглушив мене.
    І у мене серце завмерло від переляку. А Єфросинія Петрівна наді мною, видно, прокинулася від цього гуркоту. Вона, напевно, давно спала мирним сном, а тут, нате вам, – трах-тах-тах з-під ліжка! Вона полежала трішки, віддихалась і раптом запитала темряву слабким і переляканим голосом:
    – Ка-ра-ул?!
    Я хотів їй відповісти: «Що ви, Єфросиніє Петрівно, яке там «караул»? Спіть далі, це я, Дениско!» Я все це хотів їй відповісти, але раптом замість відповіді як чхну зі всієї сили, та ще з хвостиком:
    – Апчхи! Чхи! Чхи! Чхи!..
    Там, напевно, пил піднявся під ліжком від усієї цієї метушні, але Єфросинія Петрівна після мого чхання переконалася, що під ліжком відбувається щось недобре, страшенно злякалась і закричала вже не з питанням, а настирливо і голосно:
    – Караул!
    І я, незрозуміло чому, раптом знову чхнув щосили, з якимось навіть підвиванням чхнув, ось так:
    – Апчхи-уу!
    Єфросинія Петрівна як почула це виття, то закричала вже тихіше і слабше:
    – Грабують!..
    І видно, сама подумала, що якщо грабують, так це дурниця, не страшно. А от якщо ... І тут вона досить голосно заволала:
    – Ріжуть!
    От яка брехня! Хто її ріже? І за що? І чим? Хіба можна вночі кричати неправду? Тому я вирішив, що пора кінчати цю справу, і раз вона все одно не спить, мені треба вилізати.
    І все піді мною загриміло, особливо корито, адже я в темноті нічого не бачу. Гуркіт стоїть диявольський, а Єфросинія Петрівна вже злегка збожеволіла і кричить якісь дивні слова:
    – Грабаул! Караулять!
    А я вискочив, і по стіні шарю, де тут вимикач, і знайшов замість вимикача ключ, і зрадів, що це двері. Я повернув ключ, але виявилося, що я відкрив двері від шафи, і я тут же перевалився через поріг цих дверей, і стою, і тикаюсь в різні сторони, і тільки чую, як мені на голову різне барахло падає.
    Єфросинія Петрівна пищить, а я зовсім онімів від страху, а тут хтось затарабанив у справжні двері!
    – Гей, Дениску! Виходь зараз же! Єфросиніє Петрівно! Віддайте Дениска, за ним його тато прийшов!
    І татів голос:
    – Скажіть, будь ласка, у вас немає мого сина?
    Тут спалахнуло світло. Відчинилися двері. І вся наша компанія ввалилася в кімнату. Вони стали бігати по кімнаті, мене шукати, а коли я вийшов із шафи, на мені було два капелюшки і три сукні.
    Тато сказав:
    – Що з тобою було? Де ти пропадав?
    Костик і Мишко сказали теж:
    – Де ти був, що з тобою сталося? Розповідай!
    Але я мовчав. У мене було таке відчуття, що я і в справді просидів під ліжком рівно двадцять років.

    Таємне стає явним


    Я почув, як мама сказала комусь у коридорі:
    – Таємне завжди стає явним.
    І коли вона зайшла до кімнати, я запитав:
    – Що це значить, мамо: «Таємне стає явним»?
    – А це значить, що коли хтось учинить нечесно, про нього неодмінно дізнаються, і буде йому дуже соромно, і він не уникне покарання, – сказала мама. – Зрозумів? Лягай-но тепер спати!
    Я почистив зуби, ліг спати, але не спав, а весь час думав: як же воно так виходить, що таємне стає явним? І я довго не спав, а коли прокинувся – знову почистив зуби й почав одягатися. Був ранок, тато вже був на роботі, і ми з мамою лишилися самі.
    Спочатку я з’їв яйце. Це ще сяк-так було можливо, бо я виїв тільки жовток, а білок покремсав зі шкаралупою так, щоб його не було видно. Але потім мама принесла повну тарілку манної каші.
    – Їж! – сказала мама. – І без розмов!
    Я сказав:
    – Дивитися не можу на цю манну кашу!
    Але мама не стрималась і закричала:
    – Поглянь, на кого ти схожий! Викапаний Кощій! Їж! Тобі треба поправитись.
    – Я давлюся цією кашею!..
    Тоді мама сіла поряд зі мною, пригорнула мене за плечі й лагідно спитала:
    – Хочеш, підемо з тобою в Кремль?
    Ще б пак... Я не знаю нічого кращого за Кремль. Я там був у Грановитій палаті та в Оружейній, стояв біля Цар-пушки і знаю, де сидів Іван Грозний. І ще там є багато цікавого. Тому я, не вагаючись, відповів мамі:
    – Звичайно, хочу в Кремль! Навіть дуже!
    Тоді мама усміхнулась:
    – Ну от, з’їси всю кашу, і підемо. А я поки посуд помию. Тільки запам’ятай – ти маєш з’їсти все аж до дна!
    І мама пішла на кухню.
    А я лишився з кашею наодинці. Спочатку поплескав її ложкою. Потім посолив. Попробував – не можна їсти! Тоді я подумав, а може, цукру бракує? Посипав цукром, покуштував... Ще гірше стало. Я ж кажу, що не люблю кашу.
    А до того ж вона була ще й густою. Якби хоч вона була рідка, тоді, можливо, я зажмурився б і випив її. І я взяв та й долив у кашу кип’ятку. Але вона не стала смачнішою, а була слизькою, липкою і гидкою. Найгірше те, що коли ковтаю, горло саме стискається і виштовхує цю кашу назад. Дуже прикро. Бо ж у Кремль страх як хочеться! Аж тут я згадав, що в нас є хрін. Із хроном, здається, майже все можна з’їсти! Я взяв та й вилив у кашу всю баночку, а коли трішки скуштував, у мене аж очі на лоба полізли і зупинилось дихання, і я, мабуть, знетямився, бо взяв тарілку, хутко підбіг до вікна й виплеснув кашу на вулицю. Потім повернувся і сів за стіл.
    Цієї миті увійшла мама. Вона глянула на тарілку й зраділа:
    – Оце так Дениско! Хлопчина-молодчина! З’їв усю кашу до дна! Ану, вставай, одягайся, малючок-трудівничок, і гайда в Кремль! – І вона мене поцілувала.
    Тієї ж миті двері відчинились, і до кімнати зайшов міліціонер. Він сказав:
    – Добрий день! – підійшов до вікна і глянув униз, потім подивився на маму й каже: А ще й інтелігентні люди!
    – Що вам треба? – спитала мама.
    – Як не соромно! – Міліціонер навіть став «струнко» і приклав руку до козирка. – Держава надає вам нове житло зі всіма зручностями і, між іншим, із сміттєпроводом, а ви виливаєте всіляку гидоту за вікно!
    – Це неправда! Нічого я не виливаю! – спалахнула мама.
    – Таки не виливаєте?! – уїдливо засміявся міліціонер. І, прочинивши двері в коридор, гукнув: – Потерпілий! Прошу сюди!
    І до нас увійшов якийсь дядечко. Коли я глянув на нього, відразу зрозумів, що в Кремль я не піду.
    На голові в дядечка був капелюх. А на капелюсі наша каша. Вона лежала майже в середині капелюха, в ямочці, і трошки по краях, де стрічка, і трошки за коміром, і на плечах, і на лівій штанині. Він коли зайшов, одразу почав затинатися.
    – Уявіть, я йду фотографуватися... І раптом ось така історія... Каша... мм... манна... Гаряча, між іншим, крізь капелюха п-п-припікає... Як же я надішлю своє фото... коли я весь у каші?!
    Мама поглянула на мене, очі в неї позеленіли, як аґрус. А це вже вірна прикмета, що мама дуже розгнівалася.
    – Пробачте, будь-ласка, – промовила вона тихо, – дозвольте, я вам почищу, ходіть сюди!
    І вони всі вийшли в коридор.
    А коли мама повернулася, мені страшно було навіть глянути на неї.
    Але я себе пересилив, підійшов до неї і сказав:
    – Атож, мамо, ти вчора правильно сказала. Таємне завжди стає явним!
    Мама глянула мені в очі. Вона дивилася довго-довго й потім запитала:
    – Ти це запам’ятав на все життя?
    І я відповів:
    – Авжеж.

    Рівно 25 кіло


    Ура! Нам із Мишком дали запрошення до клубу «Металіст» на дитяче свято. Це тітонька Євдокія постаралася: вона в цьому клубі головна прибиральниця. Білет же вона нам дала один, а написано на ньому: «На дві особи»! На мою, отже, й на Мишкову особу. Ми з ним дуже зраділи, тим паче, що це зовсім недалеко від нас, за рогом. Мама сказала:
    – Ви ж там тільки не пустуйте.
    І дала нам грошей, кожному по п’ятнадцять копійок.
    І ми з Мишком пішли.
    Там у роздягальні була страшенна штовханина й черга. Ми з Мишком стали останні. Черга рухалася надто повільно. Але раптом нагорі заграла музика, і ми з Мишком забігали з боку в бік, щоб скоріше зняти пальта, і багато дітей також, як тільки почули цю музику, заметушилися, як підстрелені, і навіть почали ревти, що вони спізнюються на найцікавіше.
    Аж тут раптом вискочила тітка Євдокія:
    – Дениско й Мишко! Чого ви там борсаєтеся? Гайда сюди!
    І ми побігли до неї, а в неї під сходами свій окремий кабінет, там щітки стоять і відра. Тітка Євдокія взяла наші речі й сказала:
    – Тут і вдягнетеся, чортенята!
    І ми з Мишком побігли стрімголов сходами нагору. А там дійсно було красиво! Нічого не скажеш! Вся стеля була завішана різнокольоровими паперовими стрічками й ліхтариками, всюди горіли гарні лампочки із дзеркальних скалок, грала музика, і в натовпі ходили пишно вбрані артисти: один грав на трубі, другий – на барабані. Одна тітонька нарядилася конем, і зайці були також, і криві дзеркала, і Петрушка.
    А в кінці зали були ще одні двері, й на них написано: «Кімната атракціонів». Я запитав:
    – А що це таке? А Мишко відповів:
    – Це всілякі витівки.
    І справді, там були всілякі витівки. Наприклад, там висіло яблуко на нитці, й потрібно було закласти руки за спину і так, без рук, це яблуко гризти. Але воно крутиться на нитці й ніяк не дається. Це дуже важко й навіть образливо. Я двічі хапав це яблуко руками й кусав. Але мені не давали його згризти, а лише сміялися й забирали. Ще там була стрільба з лука, а на кінці стріли не наконечник, а резинова наліпка, вона присмоктується. І ось, хто влучить у центр картонки з намальованою мавпою, тому приз – хлопавка із секретом.
    Мишко стріляв перший, він довго цілився, а коли вистрілив, то розбив одну дальню лампочку, а в мавпу не влучив... Я кажу:
    – Ох ти й стрілець!
    – Це я ще не пристрілявся! Якби дали п’ять стріл, я б пристрілявся. А то дали одну – де вже тут влучити.
    Я повторюю:
    – Отакої, розказуй! Дивись-но, я одразу ж влучу в мавпочку!
    І дядечко, який розпоряджався цим луком, дав мені стрілу й каже:
    – Ну стріляй, снайпере!
    І сам пішов поправити мавпочку, бо вона якось похилилася. А я вже націлився і все чекав, коли він поправить, а лук був дуже тугий, і я весь час примовляв: «Зараз я вб’ю цю мавпочку», – і раптом стріла зірвалася – й ляп! Встромилася дядечкові в лопатку. І там, на лопатці, затремтіла.
    Всі навколо зааплодували й засміялися, а дядечко обернувся, наче вжалений, і закричав:
    – Що тут смішного? Не розумію! Йди звідси, бешкетнику, немає тобі більше ніякого лука!
    Я сказав:
    – Я не навмисне!
    І пішов звідти.
    Просто дивно, як нам не пощастило, і я був дуже сердитий, і Мишко, звичайно, також. І раптом бачимо – стоять ваги. І до них невелика весела черга, яка швидко рухається, і всі жартують, сміються. І поруч клоун. Я запитую:
    – Це що за ваги?
    А мені відповідають:
    – Ставай, зважишся. Якщо матимеш вагу рівно двадцять п’ять кіло, твоє щастя. Одержиш премію: річну підписку на журнал «Мурзилка».
    Я кажу:
    – Мишко, давай спробуємо?
    Дивлюся, а Мишка немає. І куди він подівся – невідомо. Я вирішив сам спробувати. А раптом я важу рівно 25 кіло? Оце пощастить!..
    А черга все рухається, і клоун у капелюсі так спритно клацає важелями й усе жартує й жартує:
    – У Вас зайві сім кіло – менше вживайте борошняного! – Клац-клац! – А Ви, шановний товаришу, ще мало каші їли, і всього тягнете на дев’ятнадцять кілограмчиків! Приходьте через рік. – Клац-клац!
    І так далі, й усі сміються, і відходять, черга рухається, і ніхто не важить рівно двадцять п’ять кіло, й ось уже справа й до мене дійшла. Я виліз на ваги – важелі клац-клац, і клоун каже:
    – Ого! Знаєш гру в гаряче-холодно? Я відповідаю:
    – Хто ж не знає! Він продовжує:
    – У тебе досить гаряче вийшло. Твоя вага двадцять чотири кіло п’ятсот грамів. Не вистачає рівно півкілограма. А шкода! Будь здоровий!
    Подумаєш, лише півкілограма не вистачає! У мене зовсім настрій зіпсувався. Ось який нещасливий день!
    І тут з’являється Мишко. Я кажу:
    – Де це Ваша милість пропадає? Мишко відповідає:
    – Пив лимонад. Я кажу:
    – Нема того, щоб мене підтримати. Я тут стараюся, «Мурзилку» виграю, а він лимонад п’є.
    І все йому розповів. Мишко каже:
    – Ану ж я спробую!
    І клоун клацнув важелями й зареготав:
    – Невеликий перебір-с! Двадцять п’ять кіло п’ятсот грамів. Вам треба схуднути. Наступний.
    Мишко зліз та й каже:
    – Ой, даремно я лимонад пив... Я кажу:
    – А до чого тут лимонад? А Мишко:
    – Я цілу пляшку випив! Розумієш? Я кажу:
    – То й що?
    Мишко навіть розізлився:
    – Та хіба ти не знаєш, що в пляшці – рівно півлітра води?
    Я кажу:
    – Знаю. То й що?
    Тут Мишко аж засичав:
    – А півлітра води – це й є півкілограма. П’ятсот грамів! Якби я не пив, я б важив рівно двадцять п’ять кіло!
    Я кажу:
    – Оце так! А Мишко:
    – Ото бо й воно!
    І тут мене наче осяяло.
    – Мишко, – сказав я, – Мишко! «Мурзилка» наш! Мишко каже:
    – Яким чином?
    – А таким. Настав мій час пити лимонад. У мене рівно п’ятсот грамів бракує!
    Мишко навіть підскочив:
    – Усе зрозуміло, біжімо до буфету.
    І ми швидко купили пляшку води, продавчиня її відкоркувала, а Мишко спитав:
    – Тітонько, а в пляшці завжди рівно півлітра, недоливу не буває?
    Продавчиня почервоніла:
    – Ще малий, щоб казати мені такі дурниці!
    Я взяв пляшку, сів за столик і почав пити. Мишко стояв поряд і спостерігав. Вода була холодна. Але я випив повну склянку одним махом. Мишко зразу ж налив мені другу, але на дні ще лишилося досить багато, і мені вже не хотілося більше пити.
    Мишко сказав:
    – Давай, не затримуй.
    Я відповів:
    – Дуже вже холодна. Коли б ангіну не підхопити.
    Мишко говорить:
    – Ти що, злякався?
    Я кажу:
    – Мабуть, це ти злякався.
    І почав пити другу склянку. Вона якось важко в мене вливалася. Коли я випив три чверті цієї склянки, то зрозумів, що вже повен. По вінця.
    Я кажу:
    – Стій, Мишко! Більше не влізе!
    – Влізе, влізе. Це тільки так здається! Пий.
    Я спробував. Не лізе.
    Мишко каже:
    – Чого ти розсівся, як пан! Устань, тоді влізе!
    Я встав. І справді, якимось дивом допив склянку. А Мишко відразу ж долив усе, що лишалося в пляшці. Вийшло більше, ніж півсклянки.
    Я кажу:
    – Я зараз лусну.
    А Мишко:
    – А як же я не луснув? Я ж теж думав, що лусну. Ну ж бо, ще!
    – Мишко... Якщо... Я лусну... Ти... Відповідатимеш.
    Він відказує:
    – Добре. Пий далі.
    І я знову почав пити. І все випив. Просто диво якесь! Тільки я не міг говорити. Бо вода перелилася вже вище горла й булькала в роті. І потрошку виливалася з носа. І я побіг важитися. Клоун мене не впізнав. Він зробив «клац-клац» і раптом закричав на всю залу:
    – Уррра! Є! Точно!!! Тютілька в тютільку. Річна підписка на «Мурзилку» виграна! Вона дісталась хлопчикові, який важить рівно двадцять п’ять кілограмів. Ось квитанція, зараз я її заповню. Поаплодуємо!
    Він узяв мою ліву руку й підняв її вгору, і всі зааплодували, і клоун заспівав туш. Потім він узяв ручку й сказав:
    – То як же тебе звати? Ім’я й прізвище? Кажи!
    Але я мовчав. Я був переповнений і не міг говорити.
    Тоді Мишко закричав:
    – Його звати Денис. Прізвище Корабльов! Пишіть, я його знаю!
    Клоун простягнув мені заповнену квитанцію й сказав:
    – Подякуй хоча б!
    Я кивнув головою, а Мишко знову закричав:
    – Це він дякує. Я його знаю!
    А клоун каже:
    – Ну й хлопчик! Виграв «Мурзилку», а сам мовчить, наче води в рот набрав!
    А Мишко йому:
    – Не звертайте уваги, він сором’язливий, я його знаю!
    І він схопив мене за руку й потягнув донизу. І я на вулиці трішки відхекався. Я сказав:
    – Мишко, щось мені не дуже хочеться нести цю підписку додому, якщо в мені лише двадцять чотири з половиною кіло.
    А Мишко каже:
    – Тоді віддай мені. В мені якраз двадцять п’ять. Якби я не пив лимонаду, я б одразу її одержав. Давай сюди.
    – Що ж, по-твоєму, я даремно страждав? Ні вже, хай вона буде наша спільна на двох!
    Мишко погодився:
    – Правильно!

    „Де таке бачено, де таке чувано...”


    На перерві підбігла до мене наша вожата Люся й каже:
    – Дениску, а ти зможеш виступити в концерті? Ми вирішили задіяти двох малюків, щоб вони були сатириками. Хочеш?
    Я кажу:
    – Я все хочу! Тільки ти поясни: що таке сатирики?
    Люся каже:
    – Дивись, у нас є різні негаразди... Ну, наприклад, двієчники або ледарі, їх треба добряче пошпетити. Зрозумів? Треба про них виступити так, щоб усі сміялися, це їх трохи протверезить.
    Я кажу:
    – Вони ж не п’яниці, вони просто ледарі.
    – Це так образно кажуть, – засміялася Люся. – А насправді ці діти трохи задумаються, їм стане соромно, і вони виправляться. Зрозумів? Ну вирішуй, не тягни: хочеш – погоджуйся, не хочеш – відмовляйся!
    Я сказав:
    – Добре, давай!
    Тоді Люся запитала:
    – А в тебе є партнер?
    – Нема.
    Люся здивувалась:
    – Як же ти без товариша живеш?
    – Товариш у мене є. Мишко. А партнера нема.
    Люся знову усміхнулася:
    – Це майже те саме. А він музикальний, Мишко твій?
    – Ні, звичайний.
    – Співати вміє?
    – Дуже тихо. Але я навчу його співати голосніше, не хвилюйся.
    Люся зраділа:
    – Після уроків приводь його в малий зал, там буде репетиція!
    І я з усіх ніг кинувся шукати Мишка. Він стояв у буфеті та їв сардельку.
    – Мишуню, хочеш бути сатириком?
    А він сказав:
    – Стривай, дай доїсти.
    Я стояв і дивився, як він їсть. Сам маленький, а сарделька товща за його шию. Він тримав цю сардельку руками та їв цілою, не розрізавши, і шкірка тріщала й лопалася, коли він її кусав, і звідтіля бризкав гарячий пахучий сік. І я не витримав і сказав тьоті Каті:
    – Дайте мені, будь ласка, теж сардельку, швиденько!
    І тітонька Катя зразу ж простягнула мені мисочку. І я дуже квапився, щоб Мишко без мене не встиг з’їсти свою сардельку: мені самому не було б так смачно. І ось я теж взяв свою сардельку руками й теж, не обчищаючи, почав її гризти, і з неї бризкав гарячий пахучий сік. І ми з Мишком отак гризли удвох, і обпікалися, і дивились один на одного, і усміхалися.
    А потім я йому розказав, що ми будемо сатириками, і він погодився зі мною, і ми ледь досиділи до кінця уроків, а потім побігли в малий зал на репетицію.
    Там уже сиділа наша вожата Люся, і з нею був один хлопчина, приблизно з четвертого, такий негарний, з маленькими вухами й банькатими очима.
    Люся сказала:
    – Ось вони! Познайомтеся, це наш шкільний поет Андрій Шестаков.
    Ми сказали:
    – Привіт!
    І відвернулися, щоб він не задавався.
    А поет сказав Люсі:
    – Це виконавці, чи що?
    – Еге ж.
    Він сказав:
    – А дрібнішого нічого не було?
    – Це саме ті, що нам треба!
    Але тут прийшов наш учитель музики Борис Сергійович. Він зразу підійшов до рояля:
    – Ну ж бо, почнемо! Де вірші?
    Андрій витягнув із кишені якийсь папірчик і сказав:
    – Ось. Я взяв розмір і приспів у Маршака, із казки про віслюка, діда й онучку: «Де таке бачено, де таке чувано...»
    Борис Сергійович кивнув головою:
    – Читай уголос!
    Андрій почав читати:
    Тато у Васі знавець математики,
    Вчиться татусь, а син байдики б’є.
    Де таке бачено, де таке чувано, –
    Тато розв’язує, Вася здає?!

    Ми з Мишком так і пирснули зі сміху. Звичайно, діти частенько просять батьків розв’язати за них задачу, а потім показують учительці, ніби це вони такі герої.
    А біля дошки – ні бе ні ме – двійка! Відома річ. Оце так Андрійко, добряче прошпетив!
    А Андрій читає далі, виразно, тихо й серйозно:
    Розмалювали асфальт на квадратики,
    Майя із Танею скачуть отут.
    Де таке бачено, де таке чувано, –
    В класики грають, а в клас не ідуть?!

    І це нівроку. Нам дуже сподобалось! Цей Андрійко – таки молодець, майже як Пушкін!
    Борис Сергійович слухав-слухав, а тоді каже:
    – Доволі непогано! А музика буде найпростіша, щось таке... – І він узяв Андрійкові вірші і, тихо награваючи, проспівав їх повністю.
    Вийшло незле, ми навіть у долоні заплескали.
    А Борис Сергійович сказав:
    – Ану ж, хто наші виконавці?
    – А Люся показала на нас із Мишком:
    – Ось!
    – Ну що ж, – мовив Борис Сергійович, – у Мишка досить непоганий слух... Щоправда, Дениско співає не зовсім правильно.
    А я йому:
    – Зате голосно.
    І ми заходилися повторювати ці вірші під музику й повторили їх, напевно, разів з п’ятдесят або й тисячу, і я дуже голосно кричав, а всі мене заспокоювали й раз у раз казали:
    – Ти не хвилюйся! Тихіше! Спокійніше! Не треба так голосно!..
    Надто гарячкував Андрійко. Він мене геть засмикав. Але я співав лише голосно, я не хотів співати тихіше, бо справжній спів – це коли голосно!
    ...І ось одного дня, прийшовши до школи, я побачив у роздягальні оголошення:

    УВАГА!
    Сьогодні на великій перерві
    в малій залі відбудеться виступ
    летючого патруля «Шкільного Сатирикону!»
    Виконує дует малюків!
    На злобу дня!
    Приходьте всі!


    Серце мені так і тьохнуло.
    Я побіг до класу. Там сидів Мишко й дивився у вікно.
    Я сказав:
    – Ну, сьогодні виступаємо!
    А Мишко почав м’ятись і промурмотів:
    – Ліньки мені виступати...
    Я аж отетерів. Це ж як ліньки? От тобі й маєш! Навіщо ж ми репетирували! А Люся і Борис Сергійович? Андрійко? А всі хлопці, вони ж читали афішу й прибіжать усі як один? Я сказав:
    – Ти що, з глузду з’їхав, чи що? Людей підводиш.
    А Мишко так жалісно:
    – У мене, здається, живіт болить.
    Я й кажу:
    – Це від страху. У мене теж болить, але ж я не відмовляюся!
    Але Мишко все одно був якийсь замислений. На великій перерві всі хлопці кинулися в малу залу, а ми з Мишком мляво пленталися позаду, бо я теж не мав настрою виступати. Але в цей час нам назустріч прибігла Люся, міцно схопила нас за руки й потягла за собою. Та в мене ноги були м’які, мов у ляльки, і запліталися. Це я, мабуть, від Мишка заразився.
    У залі було обгороджене місце біля рояля, а довкола юрмилися хлопці з усіх класів, і няні, і вчительки.
    Ми з Мишком стали біля рояля.
    Борис Сергійович був уже на місці, і Люся оголосила дикторським голосом:
    – Починаємо виступ «Шкільного Сатирикону» на злободенні теми. Текст Андрія Шестакова, виконують всесвітньо відомі сатирики Мишко і Денис! Попросимо!
    І ми з Мишком вийшли трохи вперед, Мишко був білий як крейда. А мені – байдуже, лише в роті було сухо й шорстко, так ніби там лежала наждачка.
    Борис Сергійович заграв. Починати мав Мишко, бо він співав перших два рядки, а я мав співати других два рядки. Отож Борис Сергійович заграв, а Мишко викинув убік ліву руку, як його навчила Люся, і хотів було заспівати, але запізнився, і поки він збирався, підійшла вже моя черга, так виходило з музики. Але я не почав співати, якщо вже Мишко запізнився. З якого б це дива!
    Мишко тоді опустив руку на місце. А Борис Сергійович знову почав голосно й виразно.
    Він ударив, як і треба було, по клавішах тричі, а на четвертий Мишко знову відкинув ліву руку й нарешті заспівав:
    Тато у Васі знавець математики,
    Вчиться татусь, а син байдики б’є.
    Де таке бачено, де таке чувано, –
    Тато розв’язує, Вася здає?!

    Всі, хто був у залі, розсміялись, і мені від цього стало легше на душі. А Борис Сергійович не вгавав. Він знову тричі вдарив по клавішах, а на четвертий Мишко акуратно викинув ліву руку вбік і ні сіло ні впало заспівав спочатку:
    Тато у Васі знавець математики,
    Вчиться татусь, а син байдики б’є.

    Я відразу зрозумів, що він збився! Та коли вже так вийшло, я вирішив доспівати до кінця, а там видно буде. Взяв і доспівав:
    Де таке бачено, де таке чувано, –
    Тато розв’язує, Вася здає?!

    Слава Богу, в залі було тихо – всі, мабуть, теж зрозуміли, що Мишко збився, і подумали: «Ну що ж, буває, нехай далі співає».
    А музика лилася далі й далі. Проте Мишко був якийсь зеленкуватий.
    І коли музика дійшла до певного місця, він знову змахнув лівою рукою та, як платівка, яку «заїло», завів утретє:
    Тато у Васі знавець математики,
    Вчиться татусь, а син байдики б’є.

    Мені аж захотілося луснути його по потилиці чимось важким, і я закричав з люттю:
    Де таке бачено, де таке чувано, –
    Тато розв’язує, Вася здає?!

    – Мишко, ти, видно, зовсім здурів! Ти чого це утретє одне й те саме затягуєш? Давай про дівчат!
    А Мишко так нахабно:
    – Без тебе знаю! – І ввічливо каже Борисові Сергійовичу: – Будь ласка, Борисе Сергійовичу, далі!
    Борис Сергійович заграв, а Мишко враз посмілішав, знову виставив ліву руку й на четвертому ударі як заголосить:
    Тато у Васі знавець математики,
    Вчиться татусь, а син байдики б’є.

    Тут усі в залі аж за животи вхопилися, і я побачив у натовпі, яке нещасне обличчя в Андрійка, і ще побачив, як Люся, червона й розпатлана, пробивається до нас крізь натовп. А Мишко стоїть із роззявленим ротом, наче сам собі дивується. Ну а я, поки те та се, докрикую:
    Де таке бачено, де таке чувано, –
    Тато розв’язує, Вася здає?!

    Тут уже почалося щось жахливе. Всі мало не лопнули з реготу, а Мишко із зеленого зробився фіолетовим. Наша Люся схопила його за руку й потягла до себе. Вона кричала:
    – Дениску, співай сам! Не підводь!.. Музика! І!..
    А я стояв біля рояля й вирішив не підвести. Я відчув, що мені стало байдуже, і, коли дійшла музика, чомусь раптом теж викинув убік ліву руку і ні з того ні з сього закричав:
    Тато у Васі знавець математики,
    Вчиться татусь, а син байдики б’є...

    Я навіть погано пам’ятаю, що було далі. Було щось схоже на землетрус. І я думав, що от-от провалюся під землю, а навколо всі аж падали зо сміху – і няні, і вчительки, всі, всі...
    Я навіть здивувався, що не помер від цієї клятої пісні.
    Я, напевно, вмер би, якби цієї миті не пролунав дзвоник...
    Не буду я більше сатириком!

    Пожежа у флігелі або Подвиг серед криги


    Ми з Мишком так загралися в хокей, що зовсім забули, на якому ми світі, й коли спитали одного перехожого, котра година, він нам сказав:
    – Рівно друга.
    Ми з Мишком аж за голову схопилися. Друга година! Якихось п’ять хвилин пограли, а вже друга година! Та це ж жах! Ми вже до школи спізнилися! Я схопив портфеля й закричав:
    – Біжімо, Мишко!
    І ми полетіли, як блискавки. Та дуже швидко втомилися й пішли далі спокійно.
    Мишко сказав:
    – Не поспішай, однак уже спізнилися.
    А я йому:
    – Ох, дістанеться нам на горіхи... Батьків викличуть! Ми ж без поважної причини.
    Мишко каже:
    – Треба її вигадати. Бо на раду школи викличуть. Давай вигадаємо скоріше!
    Я кажу:
    – Давай скажемо, що в нас заболіли зуби і що ми ходили їх виривати.
    Та Мишко тільки пхикнув:
    – Що, в обох заболіли водночас? Хором захворіли!.. Ні, так не буває. І потім: якщо ми їх рвали, то де ж дірки?
    Я кажу:
    – Що ж робити? Просто не знаю... Ой, викличуть на раду й батьків запросять!.. Слухай, а знаєш що? Треба вигадати щось цікаве й сміливе, щоб нас ще й похвалили за запізнення, зрозумів? Мишко каже:
    – Це ж як?
    – Ну, наприклад, вигадаємо, що десь була пожежа, а ми буцімто дитину з цієї пожежі витягли, зрозумів?
    Мишко зрадів:
    – Ага, зрозумів! Можна про пожежу вигадати, а ще краще сказати, буцімто крига на ставку проломилася, і ця дитина – бух!.. У воду впала! А ми її витягли... Теж гарно!
    – Авжеж, – кажу я, – правильно! Але пожежа все ж краще!
    – Та ні, – говорить Мишко, – тріснутий ставок таки цікавіше!
    Так ми з ним ще трохи посперечалися, що цікавіше та хоробріше, і не встигли закінчити суперечку, як уже прийшли до школи. А в роздягальні наша гардеробниця тітонька Паша раптом каже:
    – Де це ти так обшарпався, Михайле? В тебе весь комір без ґудзиків. Не можна таким опудалом до класу заходити. Однак ти вже спізнився, давай хоч ґудзики пришию! В мене он їх ціла коробка. А ти, Дениску, йди до класу, нічого тобі тут стирчати!
    Я сказав Мишкові:
    – Ти хутчіше тут ворушися, а то мені самому відбувати покарання, чи що?
    Але тітонька Паша шугонула мене:
    – Йди, йди, а він за тобою! Марш!
    І ось я тихенько прочинив двері нашого класу, просунув голову, й бачу весь клас, і чую, як Раїса Іванівна диктує з книжки:
    «Пташенята пищать...»
    А біля дошки стоїть Валера й вимальовує кострубатими літерами:
    «Пташиняти писчать...» Я не стримався і розреготався, а Раїса Іванівна підвела очі й побачила мене. Я відразу сказав:
    – Можна увійти, Раїсо Іванівно?
    – А, це ти, Дениску, – сказала Раїса Іванівна. – Що ж, заходь! Цікаво, де це ти пропадав?
    Я увійшов до класу й зупинився біля шафи. Раїса Іванівна придивилася до мене та аж зойкнула:
    – Що в тебе за вигляд? Де це ти так забруднився? Га? Відповідай!
    А я ще нічого не вигадав і не можу відповісти до ладу, а кажу, що спаде на думку, все на купу, щоб час затягнути:
    – Я, Раїсо Іванівно, не сам... Удвох ми, разом із Мишком... Ось воно як. Ого! Ну й діла. Ось так і так!
    І так далі. А Раїса Іванівна:
    – Що-що? Ти вгамуйся, кажи повільніше, а то незрозуміло! Що трапилося? Де ви були? Та кажи вже!
    А я зовсім не знаю, що казати. А казати треба. А що маєш казати, коли казати нічого? Ось я й кажу:
    – Ми з Мишком. Так. Ось... Ішли собі й ішли. Нікого не чіпали. Ми до школи йшли, щоб не спізнитися. Аж раптом таке! Таке діло, Раїсо Іванівно, що ох-хо-хо! Ти ба! Ой-ой-ой!
    Тут усі в класі розсміялися й загомоніли. Найголосніше – Валера. Бо він уже давно передчував двійку за своїх «пташинят». А тут урок зупинився, і можна дивитися на мене й реготати. Він аж умирав зо сміху. Та Раїса Іванівна швидко зупинила цей базар.
    – Тихше, – сказала вона, – дайте розібратися! Корабльов! Відповідай, де ви були? Де Михайло?
    А в мене в голові аж запаморочилося від усіх цих пригод, і я ні сіло ні впало випалив:
    – Мишко зараз тітоньку Пашу до ґудзика пришиває! Тобто комірець пришиває до тітоньки Паші!
    Знову шум і сміх. А Раїса Іванівна але почервоніла, і тут я зрозумів, що хочеш не хочеш, а тепер уже треба щось сказати.
    Я взяв та й бовкнув:
    – Там пожежа була!
    Всі зразу стихли. А Раїса Іванівна вся зблідла й каже:
    – Де пожежа?
    А я:
    – Біля нас. У дворі. У флігелі. Дим валує – клубами. А ми йдемо з Мишком повз цей... як його... повз чорний хід! А двері цього ходу хтось знадвору дошкою припер. Ось. А ми йдемо! А звідтіля, значить, дим! І хтось пищить. Задихається. Ну, ми дошку відсунули, а там маленька дівчинка. Плаче. Задихається. Ну, ми її за руки, за ноги – врятували. Аж тут її мама прибігає, каже: «Як ваші прізвища, хлоп’ята? Я про вас у газету подяку напишу». А ми з Мишком говоримо: «Що Ви, яка може бути подяка за звичайнісіньке дівчисько! Не варто дякувати. Ми скромні хлопці!» Ось. І ми пішли з Мишком. Можна сісти, Раїсо Іванівно?
    Вона встала з-за столу й підійшла до мене. Очі в неї були серйозні й щасливі. Вона сказала:
    – Як це добре! Дуже, дуже рада, що ви з Михайлом такі молодці! Йди сідай. Сядь. Посидь...
    І я бачив, що вона аж хоче мене погладити чи навіть поцілувати. І від усього цього не так то й весело мені стало. І я поволі пішов на своє місце, а весь клас дивився на мене, наче я й справді вчинив щось особливе. А на душі в мене ніби кішки шкребли. А в цей час двері розчинились, і на порозі з’явився Мишко. Усі обернулися й глянули на нього. А Раїса Іванівна зраділа.
    – Заходь, – сказала вона, – заходь, Мишко, сідай. Сядь. Посидь. Вгамуйся. Адже ти, звичайно, також перехвилювався.
    – Ще б пак! – говорить Мишко. – Боявся, що Ви сваритиметесь.
    – Ну, якщо в тебе поважна причина, – каже Раїса Іванівна, – ти міг не хвилюватися. Адже ви з Дениском людину врятували. Не щодня таке буває.
    Мишко аж рота роззявив. Він, напевно, зовсім забув, про що ми з ним домовлялися.
    – Л-л-людину? – затинаючись, говорить Мишко.
    – В-в-врятували? А х-х-хто врятував?
    Тут я зрозумів, що Мишко зараз усе зіпсує. І я вирішив йому допомогти, щоб він згадав, і так лагідненько йому всміхнувся й кажу:
    – Нічого не вдієш, Мишко, годі прикидатися... Я вже все розповів!
    А сам цієї миті подаю йому очима знак: що я вже все набрехав і щоб він не підвів! І я йому підморгую, вже обома очима, і раптом бачу – він згадав! І відразу здогадався, що треба робити далі! Ось наш любий Михасик оченятка потупив, як найскромніший у світі матусин синочок, і таким пакосним, пристойним голоском каже:
    – Ну для чого це! Дрібниця якась...
    І навіть почервонів, наче справжній артист. Ох і Мишко! Я навіть не сподівався від нього такої спритності. А він сів за парту, наче нічого не було, та й розкладає зошити. І всі на нього дивилися з повагою, і я також. І напевно, на цьому справа б і закінчилась. Та тут біс таки смикнув Мишка за язика, він озирнувся навкруги і ні сіло ні впало сказав:
    – А він зовсім не важкий був. Кілограмів десять-п’ятнадцять, не більше...
    Раїса Іванівна каже:
    – Хто? Хто не важкий, кілограмів десять-п’ятнадцять?
    А Мишко:
    – Та хлопчина цей.
    – Який хлопчина?
    А Мишко:
    – Та котрого ми з-під криги витягли...
    – Ти щось плутаєш, – каже Раїса Іванівна, – адже це була дівчинка! І потім, звідкіля там крига?
    А Мишко своє гне:
    – Як – звідки крига? Зима, ось і крига! Усі Чисті Пруди замерзли. А ми з Дениском ідемо, чуємо – хтось із ополонки кричить. Борсається та пищить. Видряпується. Бовтається і хапається руками. Ну, а крига що? Крига, ясна річ, кришиться! Тож підповзаємо ми з Дениском, цього хлопчика за руки, за ноги – та й на берег. Ну, тут уже й дідусь його прибіг, почав плакати...
    Я вже нічого не міг вдіяти: Мишко брехав як по писаному, ще краще за мене. А в класі вже всі здогадалися, що він бреше і що я також брехав, і після кожного Мишкового слова всі реготали, надриваючи животи, а я робив йому знаки, щоб він замовк і перестав брехати, бо він не те брехав, що треба. Та де там! Мишко жодних знаків не помічав і заливався як соловейко:
    – Ну, тут нам дід і каже: «Зараз я вам іменний годинник подарую за цього хлопчака». А ми говоримо: «Не треба, ми скромні хлопці!»
    Я не стримався і крикнув:
    – Тільки це була пожежа! Мишко переплутав!
    А він мені:
    – Ти що, здурів? Яка може бути пожежа в ополонці? То ти все забув.
    А в класі всі аж непритомніють від реготу, просто вмирають. Раїса Іванівна я-а-ак лясне по столу! Всі замовкли. А Мишко так і залишився стояти з роззявленим ротом.
    Раїса Іванівна каже:
    – Як не соромно брехати! Яка ганьба! А я вважала вас хорошими хлопцями!.. Продовжуємо урок.
    І відразу всі перестали на нас дивитися. І в класі було тихо і якось сумно. І я написав записку Мишкові: «Ось бачиш, треба було казати правду!»
    А він прислав відповідь: «Авжеж, що так! Або казати правду, або змовлятися краще».
    (Переклад В. Запорожець, Н. Кир’ян).


    Запитання і завдання


    1. Як ви гадаєте, чому свою книгу В. Драгунський назвав не «Оповідання про Дениска», а «Денискові оповідання»? Чи помітили ви, від чийого імені йде розповідь у творі?
    2. Чи легко вам було читати Денискові історії? Спробуйте пояснити чому.


    Вчимося розуміти текст і переказувати прочитане


    Мотогонки по вертикалі
    1. Що подарували Денискові, коли він був маленький? Як розважався хлопчик?
    2. Про що почав мріяти Дениско, коли підріс?
    3. Що він одного разу побачив у своєму дворі? Чому Дениско не міг повірити своїм очам?
    4. Що запитав Дениско у Мишка? У чому переконав його товариш?
    5. Чи підходив по зросту мотовелосипед нашому герою?
    6. Які відчуття Дениско передав словами «Це було чудово!»
    7. Чим обернулася для Дениска, здавалося б, нешкідлива забава?
    8. Які рекомендації давав Мишко Денискові щодо зупинки велосипеда?
    9. Чим закінчилося Денискова пригода?

      Двадцять років під ліжком
    10. Прочитайте першу фразу оповідання. Чи інтригує читача такий початок твору? Що значить слово «інтрига»?
    11. Яким був зимовий вечір? Знайдіть у тексті пейзажний опис.
    12. Чим вирішили зайнятися діти, які зібралися для розваг? Чому Дениско говорить, що вони з Мишком «водили малюків за ніс»?
    13. Навіщо діти вийшли для гри в коридор? Куди сховався Дениско? Як він туди потрапив?
    14. Знайдіть і прочитайте вголос те місце в оповіданні, де автор описує речі, що знаходилися під ліжком. Чому Дениско говорить, що він влаштувався «дуже спритно і зручно»? На яку реакцію ведучого у грі Костика розраховував Дениско?
    15. Хто увійшов до кімнати замість Костика? Чи цікавою здалася Денискові зовнішність Єфросинії Петрівни? У чому оригінальність такого поєднання: «симпатична старенька, але трошки схожа на бабу-ягу»?
    16. Які смішні плани спочатку будував Дениско, сидячи під ліжком? Чому в нього був чудовий настрій?
    17. Що непередбачене сталося з Дениском? Чого так злякався хлопчик?
    18. Як себе поводила господиня кімнати? Що вона кричала з переляку?
    19. Перекажіть близько до тексту найбільш цікавий епізод твору. Постарайтеся розповідати так, щоб всім було смішно. Як Дениско потрапив у шафу і в якому вигляді з неї вийшов?
    20. Чим закінчилася Денискова історія?

      Таємне стає явним
    21. Як мама пояснила Денискові зміст фрази «Таємне завжди стає явним»? Чи зацікавив Дениска цей вислів?
    22. Який сніданок мама приготувала Денискові? Як хлопчик «розправився» з яйцем? Чи полюбляв Дениско манну кашу?
    23. Що пообіцяла мама Денискові за те, що він з’їсть манну кашу? Чому хлопчикові так хотілося піти в Кремль?
    24. Виразно прочитайте той епізод оповідання, де Дениско намагається з’їсти кашу. Чи дотепно В. Драгунський описує те, що відбувається? Постарайтеся під час читання уявляти себе на місці Дениска. Передайте голосом його емоції.
    25. Що зробив хлопчик з нез’їденою кашею?
    26. Чим обернувся для Дениска його необачний вчинок? Чому герой оповідання зрозумів, що в Кремль він не піде?
    27. Як виглядав потерпілий? Яким чином письменник передає нервозність цього чоловіка?
    28. По чому Дениско зрозумів, що його мама розсердилася?

      Рівно 25 кіло
    29. Куди отримали запрошення Дениско з Мишком? Чи зраділи хлопчики такій нагоді?
    30. Що побачили Дениско з Мишком у залі? У яких атракціонах взяли участь хлопці? Розкажіть про це докладно.
    31. З якою метою клоун проводив зважування запрошених на свято дітей? Яка премія очікувала того, хто виграє?
    32. Що придумали Дениско з Мишком?
    33. Перекажіть близько до тексту той епізод, де Дениско п’є воду. Чи весело вам було читати цю частину розповіді?
    34. Як почував себе Дениско, випивши півлітра води? Знайдіть у тексті опис його фізичного стану.
    35. Чи виграв Дениско приз? Чи радий був цьому хлопчик?

      «Де таке бачено, де таке чувано ...»
    36. Що запропонувала вожата Денискові?
    37. Яку характеристику ви дали б хлопчикові, який на першу ж пропозицію відповідає: «Я все хочу».
    38. Як Люся пояснила Денискові, хто такі сатирики? Яке завдання вона поставила перед хлопчиком?
    39. Що в розумінні Дениска значить «добре співати»? Чи правий він, що «справжній спів – це коли голосно»?
    40. Чому Дениско і Мишко «ледве досиділи до кінця уроків»?
    41. Як зустріли юного шкільного поета Дениско з Мишком? Чому вони відвернулися?
    42. Про що були сатиричні вірші? Чи сподобалися вони нашим друзям? Як проходила репетиція?
    43. Про що повідомляло оголошення в роздягальні?
    44. Як В. Драгунський описує психологічний стан Мишка і Дениска, коли вони вийшли на сцену?
    45. Перекажіть близько до тексту, як проходив виступ наших героїв.
    46. Перед початком яких подій В. Драгунський пише: «Тут вже почалося щось жахливе»? Чи виправив Дениско становище, в якому опинились співаки через Мишка?

      Пожежа у флігелі, або Подвиг серед криги...
    47. Чому Дениско з Мишком запізнилися до школи?
    48. Чого боялися хлопці? Що вони вирішили вигадати? Чому їм здалася неприйнятною версія із хворобою зубів?
    49. Що цікаве і хоробре для виправдання придумав Дениско? Яку «поважну причину» вигадав Мишко?
    50. Чому Дениско зайшов у клас один? Хто затримав Мишка?
    51. Що збрехав вчительці про причину запізнення Дениска?
    52. Яку історію розповів всьому класу Мишко?
    53. Як сталося викриття брехні?


    Вчимося аналізувати текст і аргументувати свою позицію


    Мотогонки по вертикалі
    1. Чи правильно вчинив Дениско, сівши кататися на чужий велосипед? Яку роль у цьому зіграв його друг Мишко? Оцініть поведінку хлопчиків. Чи можна якось їх виправдати?
    2. Якими ви уявляєте собі Дениска і Мишка? Вони веселі ... (назвіть ще 3-4 їх характеристики). Чи викликають у вас симпатії ці хлопчики? Чому?
    3. Чи по заслузі Дениско отримав запотиличник? Чи образився він на Федька?
    4. Чому автор назвав оповідання «Мотогонки по вертикалі»?

      Двадцять років під ліжком
    5. Чи справді Єфросинія Петрівна щільно зачинила двері і вимкнула світло «ні з того, ні з сього»? А. може, її поведінка здалася дивною тільки Денискові?
    6. Чи смішно поводиться Єфросинія Петрівна, коли Дениско вдарив по кориту, а потім ще й голосно чхнув? А, може, старенькій було зовсім не до сміху?
    7. Як ви вважаєте, який епізод є кульмінацією (найгострішим моментом) цього оповідання?
    8. Чи засуджуєте ви Дениска за його поведінку?

      Таємне стає явним
    9. Чи правильно вчинив Дениско, вирішивши обдурити маму?
    10. Чи знайшов хлопчик у собі сили, щоб покаятися перед мамою за свій вчинок?
    11. Чи справді вірним є прислів’я, що все таємне колись обов’язково стане явним? Чи бували у вашому житті подібні випадки?
    12. Чи є повчальним прочитане вами оповідання?

      Рівно 25 кіло
    13. Як вам здалося по тону авторської оповіді: чи засуджує В. Драгунський своїх героїв за виявлену ними хитрість? А ви?
    14. Як ви вважаєте: чи заслужено Дениско з Мишком отримали приз? Чому Дениско після присудження призу відчував двоякі почуття?
    15. Чи змінилося б ваше ставлення до події в оповіданні, якби ви не знали, що Мишко важив рівно 25 кілограмів до того, як випив пляшку лимонаду?

      «Де таке бачено, де таке чувано ...»
    16. Чому в день виступу Мишко сказав: «У мене, здається, живіт болить»? Чи захворів він насправді чи просто нервував?
    17. Як перед виходом на сцену відчув себе Дениско? Що означали його слова: «Це я, напевно, від Мишка заразився»?
    18. Уявіть себе на місці героїв оповідання. Чого в такій ситуації чекають від глядачів горе-артисти: сміху чи співчуття? Чи можна хлопчиків вважати винуватими в тому, що сталося?

      Пожежа у флігелі, або Подвиг серед криги...
    19. Чи засуджуєте ви поведінку Дениска з Мишком? Проаналізуйте послідовно кожен невірний вчинок хлопців.
    20. Мишко написав Денискові в записці про те, що треба було «або казати правду, або змовлятися краще». Що все-таки правильніше робити, на ваш погляд?
    21. У чому повчальність цього оповідання? Чи підійшла би до цього втору назва «Таємне стає явним»?


    Вчимося характеризувати художні особливості твору


    Мотогонки по вертикалі
    1. Як вам здається, чи зумів В. Драгунський передати особливості дитячого мовлення? Як побудовані речення в Денискових розповідях? Чи перевантажені вони знаками пунктуації? Чи багато в оповіданнях діалогічної мови? Чи були у тексті незнайомі вам слова?
    2. За допомогою яких розділових знаків у кінці речень автор забезпечує яскраву емоційність розповіді Дениска?
      Двадцять років під ліжком
    3. Розкрийте майстерність В. Драгунського у передачі думок і почуттів Дениска, який сидить під ліжком.
    4. Уявіть себе на місці Дениска. Чи точно письменник зобразив психологічний стан хлопчика?

      Таємне стає явним
    5. Чи звернули ви увагу на те, що в оповіданнях В. Драгунського багато діалогічної мови? Це зближує його твори з драматургією. Розіграйте в класі сценку за мотивами оповідання «Таємне стає явним».
    6. У яких епізодах свого твору В. Драгунський особливо майстерно використав гумор?

      Рівно 25 кіло
    7. Чи помітили ви розмовну, просторічну лексику в оповіданні? Що значить слово борсатися? Про кого Дениско каже: заметушилися, як підстрелені, обернувся, наче вжалений? Які ще розмовні слова або мовні звороти ви помітили в тексті?
    8. Згадайте епізод, в якому Дениско п’є воду. До свого наполегливого друга він звертається так: « – Мишко... Якщо.... Я лусну.... Ти.... Відповідатимеш». Що дивного в такій побудові речення? Навіщо їх саме так сконструював В. Драгунський? Що він хотів цим підкреслити?

      «Де таке бачено, де таке чувано ...»
    9. Доведіть на прикладі цього оповідання, що В. Драгунський – дуже талановитий гуморист. Для цього зачитайте і прокоментуйте епізоди, що вам найбільше сподобалися.

      Пожежа у флігелі, або Подвиг серед криги...
    10. Прослідкуйте за зміною мови Дениска в оповіданні. Як він спілкується з Мишком? Як хлопчик говорить, починаючи брехати вчительці? Якою стає його мова, коли він входить в роль героя? Чи було закономірним відчуття Дениска, що у нього «в голові аж запаморочилося від усіх цих пригод»?


    Вчимося узагальнювати, фантазувати


    1. Пофантазуйте, що б зробили ви, опинившись на місці Дениска в якій-небудь із його історій?
    2. Придумайте для Дениска свою історію або згадайте, як ви колись потрапили в незвичайну життєву ситуацію. Розкажіть цю історію перед класом, наслідуючи оповідальний стиль Дениска. Обов’язково використовуйте гумор.


    Матеріали для допитливих


    Всі книги Віктора Драгунського неодноразово перевидавалися, ставали основою для сценаріїв і постановок. За мотивами багатьох із них зняті фільми: «Веселі історії» (1962), «Дівчинка на кулі» (1966), «Денискові оповідання» (1970), «По секрету всьому світу» (1976), «Дивовижні пригоди Дениса Корабльова» (1979). Полюбилися глядачам короткометражки: «Де таке бачено, де таке чувано», «Капітан», «Пожежа у флігелі», «Підзорна труба» (1973), а також сюжет «Єралашу» «Слава Івана Козловського».
    Крім того, Драгунський був сценаристом фільму «Чарівна сила мистецтва» (1970), в якому є герой Дениско Корабльов.
    Письменницьку династію Драгунського продовжили його син Денис, який став відомим літератором, і дочка Ксенія – блискучий дитячий письменник і драматург, автор прозових казок, чудесних історій та п’єс «Догори дриґом», «Огірки та інші тістечка», «Все хлопчаки – дурні», «Яблучний злодій» та ін, що зібрані у збірку «Казки нашого двору» (2000).

    Твій друг – комп’ютер


    Можете подивитися художній фільм, знятий за мотивами «Денискових оповідань» (кіностудія імені М. Горького, 1962 р.). Інші фільми про Дениска, а також «Єралаш» «Слава Івана Козловського»



    Можна послухати аудіокнигу «Денискові оповідання» (мовою оригіналу – російською).



    В. Драгунський сам чудово читав свої оповідання. До нашого часу зберыігся запис його читання, зроблений на фірмі «Мелодія» в 1962-1966 рр.все для dle
    Просмотров: 9 584
    Комментариев: 0
    Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.
     
    Другие новости по теме:


    Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.