Меню
Світова література

5 клас
6 клас
7 клас
8 клас

Интегрированный курс

5 класс
6 класс

Виразне читання

Теорія
Практика

Шкільний конферанс

Основи школи юного конферансьє

Школа юного диктора

Основи школи юного диктора

Вивчення лірики

Олександр Твардовський - Лірика
Роберт Льюїс Стівенсон - Лірика
Олександр Пушкін - Лірика
Франческо Петрарка - Лірика
Адам Міцкевич - Лірика
Шандор Петефі - Лірика
Пейзажна лірика Алкмана, Гете, Лермонтова
Публій Овідій Назон - Лірика
Михайло Лермонтов - Лірика
Іван Крилов - Лірика

Методичний практикум

Схема самоаналізу уроку
Поетичне відлуння
Типи аналізу твору
Технологічна модель уроку
Кабінет літератури
Глосарій

Робота з портретом

Портреты А.П. Чехова
Портреты Л.Н. Толстого
Портреты Ф.М. Достоевского
Портреты Н.В. Гоголя
Портреты Ф.И. Тютчева
Портреты А.С. Пушкина
Портреты И.А. Крылова
Портреты Эзопа
Портреты М.Ю. Лермонтова
Работа с портретом писателя на уроках литературы. Предисловие

Презентації

Гаррієт Бічер-Стоу. "Хатина дядька Тома". Презентація
Композиція твору. Презентація
Життя і творчість Шолом–Алейхема. Презентація
Пауль Маар - презентація
Ярослав Гашек
Рюноске Акутаґава. "Павутинка" - презентація
Анна Гавальда - презентація

Популярні статті
    Розповісти друзям
    » » Олександр Пушкін - Лірика


    Олександр Пушкін - Лірика

    Рейтинг:
    Категорія: Вивчення лірики

    ОЛЕКСАНДР ПУШКІН

    (1799-1937)

    Олександр Пушкін - Лірика

    1. Вступ до поеми „Руслан і Людмила”.
    2. „Пісня про віщого Олега”.
    3. „Я пам’ятаю мить чудову...”
    4. „Я вас любив...”
    5. „До моря”
    6. „Пам’ятник”

    Методичний коментар. З творчості російського поета О. Пушкіна існує велика кількість досліджень як довідкового, так і методичного характеру. А тому тут ми не подаємо детального біографічного нарису, а обмежуємося лише тим матеріалом, який складає головне завдання нашого сайту – допомога вчителеві у вивченні конкретних ліричних творів. Ми представляємо історії написання віршів, робимо їх детальний аналіз як у сюжетно-тематичному, так і в художньому плані, пропонуємо проблемні запитання, коментуємо переклади поезій українською мовою, подаємо традиційні рекомендації щодо їх виразного читання.

    Вступ до поеми „Руслан і Людмила”


    Вступне слово вчителя. Хлопчик із кучерявим волоссям, смуглявим обличчям і великими жвавими очима – таким був у дитинстві і юності найгеніальніший із російських поетів – Олександр Сергійович Пушкін. (Бажано показати учням портрет-гравюру, виконаний Є.І. Гейтманом у 1822 р. або репродукцію картини С.Г. Чирикова „Пушкін в юності”).
    Сашко дуже полюбляв бешкетувати. Від його витівок частенько весь будинок ходив ходуном: то він зображав домового з рогами, то скакав мавпою заморською, то півнем співав... Але раптом зупинявся, замислювався і просив:
    – Мамо, розкажи казку. Краще тебе ніхто не вміє казок розповідати.
    Він називав мамою свою няню, Орину Родіонівну. Адже вона дійсно багато в чому заміняла йому рідну матір. Та й вона в ньому душі не чула, ладна була за нього життя віддати.
    – Мамо, розкажи казку, розкажи.
    – Ой, який ти невгамовний, Олександре Сергійовичу! – бурчала няня. Але було помітно, що їй дуже приємно чути це прохання від улюбленого вихованця. І, звісно, вона йому не відмовляла.
    Няня починала розповідати казки. А вона знала їх дуже багато. Тихо поскрипує коліща прядки. Орина Родіонівна пряде шерсть і в такт своїм плавним рухам, співуче і загадково починає...
    А Олександр, напівлежачи на подушці, старанно все записує: і про царя Салтана, і про мертву царівну і сімох богатирів, і про Балду, який перехитрив попа...
    Яку казку не почне Орина Родіонівна, зачин у неї один: „Як на морі-океані стоїть зелен острів, а на тому острові – дуб зелений, від того дуба висить золотий ланцюг, а по ньому ходить чорний кіт. На правий бік іде – веселі пісні співає, на лівий – старі казки повідає”.
    Слухав, слухав той зачин Олександр Сергійович і одного разу звернувся до няні:
    – Мамо, а по-моєму ось як виходить:
    У лукоморья дуб зеленый,
    Златая цепь на дубе том,
    И днем и ночью кот ученый
    Все ходит по цепи кругом;
    Идет направо – песнь заводит,
    Налево – сказку говорит...
    – Гарно, – схвалювала няня. – Чого вже краще? Ти, мабуть, і про Кощія, і про Балду на свій лад складеш?
    Але й після почутого, розповідаючи нову казку, не зраджувала своєму улюбленому зачинові: „Як на морі-океані стоїть зелен острів...”
    Пушкін дуже полюбляв нянині казки. Адже в них стільки народної мудрості і поезії! Вони населені таємничими фантастичними істотами, які прийшли в казку з прадавньої слов’янської міфології.

    Запитання до класу:
    – Які персонажі з чарівних народних казок вам відомі? Що ви знаєте про хатинку на курячих ніжках? Про бабу Ягу? Про лісовика? Про Кощія безсмертного? Хто така русалка?
    Довідкові матеріали.
    У хатинці на курячих ніжках живе баба Яга. Ця хатинка чарівна і за наказом баби Яги може повертатися то передом, то задом до лісу.
    Баба Яга – це стара лісова чаклунка, відьма. Вона згорблена і страшна. Одна нога у неї – кістяна. Яга літає у ступі, розмахуючи мітлою.
    Лісовик – дух лісу. Він і з’являється, і щезає зненацька, лякає всіх різними звуками, має здатність обертатись у людину і у тварину. Живе в дуплі старого дуба.
    Кощій безсмертний – злий чаклун, який у казках завжди протистоїть позитивним героям. А безсмертним його називають тому, що його смерть схована дуже далеко: вона на кінчику голки, що знаходиться в яйці, яйце – в качці, качка – в зайці, заєць у скрині, скриня в дуплі дуба, а дуб росте на острові Буяні посеред океану.
    Русалка – гарна дівчина з риб’ячим хвостом, яка живе на дні водойми. За народними повір’ями русалками ставали дівчата, що втопилися через нещасне кохання.

    Слово вчителя. Пушкінський вірш, який ми вивчатимемо сьогодні, власне, не є окремим твором. Це пролог, тобто своєрідний вступ, до знаменитої поеми Пушкіна „Руслан і Людмила”. Коли ви станете дорослішими, ви обов’язково прочитаєте весь цей твір. Ця поема була зверненням поета до історії свого народу. У „Руслані і Людмилі” Пушкін широко використав старовинні народні перекази. В основі сюжету твору – історія кохання головних героїв, які на шляху до щастя зустрічаються з багатьма перешкодами. Пригоди героїв, їх зустрічі зі злими й добрими чарівниками створюють у поемі казковий колорит.
    Саме тому дуже органічною частиною поеми став пролог, який вводить читачів в атмосферу народної казки.

    Виразне читання прологу. Можливе використання фонохрестоматії з записами майстрів художнього читання (переклад і оригінал).

    Аналізуємо текст прологу.
    Пролог до поеми дійсно виглядає як завершений художній твір. У ньому можна виділити три частини: вступ (перші шість рядків), основну частину і фінал (останні шість рядків).
    У вступі змальована загадкова країна – Лукомор’я.
    • Як вам здається, чому поет так назвав свою казкову країну? З яких двох слів складається її назва? (луки + море).
      Тобто це вкрита зеленню місцевість, що знаходиться поблизу моря. І хоча це не славетний острів Буян, про який майбутньому поетові незмінно розповідала його няня, але місце дії у пушкінському вірші нам дуже його нагадує. Адже тут росте зелений дуб – найміцніше і найповажніше дерево, навколо нього обвитий золотий ланцюг, а по ланцюгові ходить кіт.
    • Чому поет обирає для оповідок саме кота і чому говорить про нього, що він учений?
      За народними повір’ями, кота називають „баюном”. Саме він має здатність приспати (прибаяти) дитину своїм муркотінням – котячими казками-оповідками. А вчений він тому, що знає дуже-дуже багато цікавих, захоплюючих історій.
    • Які картини і які герої змальовані автором в основній частині прологу? (Лісовик, русалка, нечувані страхіття, хатка на курячих ніжках і т.д.).
      Давайте спробуємо розкрити художню майстерність поета у змалюванні казкових персонажів і чудесних картин.
    • Чому пушкінський лісовик не ходить, а бродить? Чи відчуваєте ви різницю у вживанні цих дієслів? Пов’яжіть це з характером лісовика, що склався у народних повір’ях. (Бродити – це ходити безладно, не маючи спокою).
    • Яку роль у вислові „на невідомих там доріжках сліди нечуваних страхіть” відіграє двічі вжитий поетом заперечний префікс НЕ- ? (Таким чином Пушкін підкреслює непізнаність, незрозумілість, загадковість, таємничість казкової країни. Подібна функція відведена також вислову „в примарах там ліси й долини” – тобто вони сповнені фантастичних видінь).
    • Якою замальовкою змінюється лісова картина? (З’являється не менш чудесна картина морська: тридцять витязів на чолі зі своїм дозорцем).

    А далі автор долає часові і просторові межі і зображує доброго королевича і грізного царя, чаклуна, що літає у хмаринах через ліси і моря, зачинену у темниці царівну і вірного їй вовка. Як притаманно казковому світові, поет показує боротьбу світлих і темних сил, добра і зла.
    У двох останніх замальовках – найпопулярніші персонажі з російських народних казок: баба Яга та Кощій безсмертний. Можливо, саме тому після цього штриха у казковій картині звучить узагальнення: „Там руський дух... Там Руссю пахне”. Як бачимо, поет впевнений, що намальована ним картина російської народної казки вийшла у нього повною і довершеною.
    Тут цікаво зробити ще одне – синтаксичне – спостереження: різнобарвні пушкінські замальовки чарівних персонажів і подій складені у вірші в одне цілісне речення. Адже поет сприймає все ним описане як загальну, неподільну казкову країну, безмежну і в просторі, і в часі.
    Фінал прологу за своєю формою нагадує традиційне узагальнення з народних казок: „І я там був, і мед я пив”. А далі своєрідним обрамленням початку і кінця прологу стає згадування Лукомор’я, зеленого дуба і вченого кота, який нібито і розказав поетові цю чудову казку, а поет повідав її всьому світові.
    Дійсно, твори О.С. Пушкіна знають у всьому світі. Всім з дитинства відомі його казки: „Казка про царя Салтана”, „Казка про мертву царівну і про сімох богатирів”, „Казка про рибалку і рибку”, „Казка про попа і наймита його Балду”. За цими казками зняті чудові мультиплікаційні фільми. Творчість Пушкіна надихала багатьох композиторів: М. Римського-Корсакова, М. Мусоргського, П. Чайковського. За мотивами поеми „Руслан і Людмила” однойменну оперу створив М. Глінка.

    Вимоги до виразного читання уривка. Читайте цей уривок поволі, з розповідною інтонацією. Намагайтеся під час читання малювати у своїй уяві чарівну картину казкового „Лукомор’я”. Спробуйте самі пройнятися вірою в диво. Дотримуйтеся пауз, позначених у партитурі, чітко виділяйте голосом слова, на які падає наголос.
    Вводячи елементи виразного читання на уроці, не обов’язково пропонувати кожному учневі читати весь довгий вірш. Можна спробувати провести таке читання-гру: перший учень читає вступ (6 рядків); основну частину будуть читати почергово 10-11 учнів (кожен представляє одну замальовку, намагаючись якнайкраще „рекламувати” своє диво); кінцівку (останні 6 рядків) знову читає один учень. Завдання вчителя – скерувати це читання так, щоб не було зайвих пауз, щоб колективними учнівськими зусиллями був відтворений цілісний твір, який змальовує дивовижну казкову країну.
    Подаємо мовленнєву партитуру оригіналу і перекладу вступу до поеми.

    Край лукомор’я дуб зелений, |
    І золотий ланцюг на нім;|
    Щодня, щоночі кіт учений |
    На ланцюгу кружляє тім; |
    Іде праворуч – | спів заводить, |
    Ліворуч – | казку повіда. |
    Дива там: | лісовик там бродить, |
    В гіллі русалка спить бліда; |
    На невідомих там доріжках |
    Сліди нечуваних страхіть; |
    Там хатка на курячих ніжках |
    Без вікон, | без дверей стоїть; |
    В примарах там ліси  | й долини; |
    Там на світанні хвиля лине |
    На берег дикий  | пісковий |
    І тридцять витязів чудових |
    Із хвиль виходять смарагдових, |
    Та ще й дозорець їх морський; |
    Там королевич мимоходом|
    Полонить грізного царя; |
    Там серед хмар перед народом |
    Через ліси, | через моря |
    Чаклун несе богатиря; |
    В темниці там царівна тужить, |
    А бурий вовк | їй вірно служить; |
    З Ягою ступа там бреде, |
    Вперед сама собою йде; |
    Там цар Кощей | над злотом чахне;|
    Там руський дух...|Там Руссю пахне! |
    І я там був, | і мед я пив, |
    Край моря бачив дуб зелений, |
    Під ним сидів, | і кіт учений |
    Своїх казок мене учив. |
    Одну згадав я: добрі люди, |
    Нехай для вас ця казка буде... |
                Переклад М. Терещенка
    У лукоморья дуб зеленый; |
    Златая цепь на дубе том, |
    И днем и ночью кот ученый |
    Все ходит по цепи кругом; |
    Идет направо| песнь заводит, |
    Налево| сказку говорит. |
    Там чудеса: | там леший бродит, |
    Русалка на ветвях сидит; |
    Там на неведомых дорожках |
    Следы невиданных зверей; |
    Избушка там на курьих ножках |
    Стоит без  окон, | без дверей; |
    Там лес и дол видений полны; |
    Там о заре прихлынут волны |
    На брег песчаный | и пустой, |
    И тридцать витязей прекрасных |
    Чредой из вод выходят ясных, |
    И с ними дядька их морской; |
    Там королевич мимоходом |
    Пленяет грозного царя; |
    Там в облаках перед народом |
    Через леса, | через моря |
    Колдун несет богатыря; |
    В темнице там царевна тужит, |
    А бурый волк | ей верно служит; |
    Там ступа с Бабою Ягой |
    Идет, бредет сама собой; |
    Там царь Кащей |над златом чахнет; |
    Там русский дух...| там Русью пахнет!|
    И там я был, | и мед я пил; |
    У моря видел дуб зеленый; |
    Под ним сидел, | и кот ученый |
    Свои мне сказки говорил. |
    Одну я помню: | сказку эту  |
    Поведаю теперь я свету... |


    „Пісня про віщого Олега”


    Відомий російський письменник, громадський діяч, талановитий історик М.М. Карамзін (1766-1826) писав: „Я не вірю тій любові до батьківщини, яка зневажає її літописи або не займається ними: потрібно знати, що любиш; а щоб знати сьогодення, треба мати відомості про минуле”.
    Найбільшим досягненням Карамзіна-історіографа стало створення ним 12-томної „Історії держави російської” (від прадавніх часів до ХVІІ ст.). Успіх цієї праці перевищив усі сподівання. Кожен освічений слов’янин вважав за свій обов’язок познайомитися з цим унікальним творінням, щоб зазирнути у героїчну минувшину свого народу.
    О.С. Пушкін (1799-1837) був сучасником Карамзіна. Великий шанувальник історії свого народу, він, як відомо, був досить добре обізнаний з карамзінською роботою і виявляв неабияку зацікавленість спільним минулим слов’янських народів – російського і українського.
    Ця зацікавленість посилилася після відвідин поетом Києва, де завжди особливо вшановувалася легенда про київського князя Олега. Пушкін побував на могилі князя, що знаходилася на горі Щекавиці. Це і стало безпосереднім поштовхом для реалізації поетом свого художнього задуму.
    У 1822 році Пушкін написав свою знамениту „Пісню про віщого Олега”. Цей твір став першою російською істинно національною баладою з історичним сюжетом. Використавши дослідження Карамзіна, основане на „Повісті минулих літ” Нестора, Пушкін звернувся у своєму творі до часів об’єднання руських земель навколо Києва – „матері міст російських”.
    Чому для втілення свого задуму Пушкін обрав саме жанр балади?

    Теорія літератури
    Повторення. Пригадайте основні жанрові ознаки балади (Див. урок по „Баладі прикмет Ф. Війона”): в основі твору – легенда, народний переказ, історична, героїчна подія, фантастичне явище чи просто якийсь незвичайний або таємничий випадок; оповідь ведеться від автора, обов’язковою є гострота і драматизм сюжету, герої розкриваються через вчинки; у тексті наявні діалоги; події і долі окремих людей мають загальнолюдський характер та ін.
    В аналізі пушкінського твору важливо також звернути увагу на те, що автор включив у його назву слово „пісня”. Таким чином він підкреслив зв’язок своєї балади з історичними піснями, які були широко представлені у фольклорі, і перш за все, в українській народній творчості.
    Драматизм – загостреність, напруженість дії в художньому творі, яка викликає глибокі переживання читача з приводу деяких подій у житті героїв.
    Діалог – розмова двох (або більше) осіб.

    Історична довідка, яка підготує до сприйняття тексту балади
    Олег – перший київський князь з роду Рюрика, який заволодів Києвом і переніс у нього столицю з Новгорода. Після переможного походу в 907 році на столицю Візантії Царгород був прозваний віщим, тобто чародієм. Читаємо у Карамзіна: „На знак перемоги герой повісив свій щит на воротах Константинополя і повернувся до Києва, де народ, здивований його славою і багатствами, ним привезеними..., одноголосно назвав Олега віщим, тобто мудрим, або чародієм”.
    Хазари – кочовий народ, що проживав на межі з південними кордонами Київської Русі; Олег вів з ними вдалу боротьбу.
    Царгород – давня назва сучасного міста Стамбул (Туреччина).
    Перун – бог блискавки і грому, головне божество давніх слов’ян.
    Ігор – син Рюрика; після смерті Олега княжив у Києві; Ольга – його дружина.
    Легенда про смерть Олега від коня у Карамзіна описана так: „Волхви (ворожбити) напророчили князю, що йому судилося померти від улюбленого коня свого. З того часу він не хотів їздити на ньому. Минуло чотири роки: восени п’ятого згадав Олег про пророцтво і, чуючи, що кінь давно помер, посміявся над ворожбитами; захотів бачити його кістки; став ногою на череп і сказав: чи його мені боятися? Але в черепі причаїлася гадюка: вона ужалила князя і герой помер”.

    Осмислення Пушкіним історичного матеріалу
    Створюючи баладу, Пушкін відмовився від об’ємного сюжету. Твір відкривається описом виступу Олега в похід проти хазар, тобто вже після блискучого завоювання ним Царгороду.
    Але, щоб глибше розкрити характер свого героя, Пушкін подає необхідні відомості у похвальних словах ворожбита на адресу князя, що підкреслюють сміливість, певну зухвалість Олега (прибив на знак беззаперечної перемоги свій щит на царгородських воротах), везіння у боях київського князя і заздрість на його долю ворогів.
    Саме така характеристика Олега потрібна поетові для реалізації свого головного задуму: він обрав для сюжету балади літописну легенду про невдалу спробу віщого князя перехитрити долю.
    Пушкін детально змалював зустріч Олега з віщуном. Так коротке зауваження Карамзіна про передбачення ворожбитів виросло в баладі до розгорнутого, психологічно мотивованого пророцтва: сама несподіваність фатального передбачення повинна була справити сильне враження на князя Х століття, який мав беззаперечно вірити, що від долі не втечеш.
    Поет у 8 строфі змалював цілу гаму переживань князя, занепокоєного пророцтвом, а потім описав його розчулене прощання з конем.
    У дослідженні Карамзіна між пророцтвом і смертю Олега пройшло чотири роки. Пушкін значно збільшує цей період: між 10 і 11 строфами пройшло чимало часу, адже кучері Олега і його друзів стали білими. (Тобто, взявши за основу давньоруську легенду, поет не позбавив себе права на художній вимисел). Згадуючи давнє віщування, Олег насміхається над ворожбитом. Тут балада доходить до кульмінації – найвищої точки у розвитку конфлікту твору. Для підсилення драматизму Пушкін включає в текст пряму мову героя, що притаманно жанру балади. Драматизм не спадає до розв’язки твору, адже вона подана теж як пряма мова Олега: спочатку зворушене прощання з кістками померлого друга, а потім зухвала суперечка героя з напророченою йому долею („Чи кістка страшна мені тлінна?”).
    Фінал балади – опис тризни на честь Олега – закінчується двовіршем, який завершує картину бенкету Олега з дружиною:
    Дружинники згадують юність свою,
    Коли з ворогами рубались в бою.
    Таким чином, створюється своєрідне кільцеве обрамлення бенкету і тризни. Так Пушкін розкриває корені народного світобачення, народних вірувань і народної психології.

    Робота на уроці з текстом балади (запитання і коментарі)
    1. Чи була у „Пісні про віщого Олега” фактична основа? Хто такий Олег і в якому столітті відбувалися описані Пушкіним події? Чому Олега прозвали „віщим”? Хто такі хазари?
    2. Які літературно-історичні джерела використав Пушкін для написання свого твору? („Повість минулих літ” Нестора, „Історія держави російської” М. Карамзіна).
    3. З яким настроєм виступає в похід проти хазар Олег? (Він хоче „мечем і пожаром” помститися їм за напад).
    4. Кого зустрічає Олег? Про що він хоче дізнатися від цієї людини? („Чи скоро я землю покину?”)
    5. Як побудований діалог Олега з волхвом? Як поводять себе учасники розмови? (Олег заспокоює ворожбита („не бійся”) і навіть обіцяє йому коня за чесну ворожбу. Але чаклун і не думав боятися князя. Адже він переконаний, що здатність передбачати події – це значно важливіше багатство людини).
    6. Про які подвиги Олега ми дізналися зі слів чаклуна? Зачитайте з тексту балади.
    7. Що напророкував ворожбит і як відреагував Олег на його слова? (Князь зробив вигляд, що йому байдуже, „одначе чоло прорізала думка журлива”. Мабуть, він задумав посперечатися зі своєю долею, зухвало перехитрити її).
    8. Як вчинив Олег зі своїм конем? Чи шкода йому було розлучатися зі своїм вірним другом? Знайдіть сцену прощання в баладі.
    9. З якої строфи балади починається опис зовсім іншого періоду з життя князя Олега? Чи багато пройшло часу? (Так, досить багато, бо кучері Олега і його друзів стали „білі, як ранішній сніг”).
    10. Як тепер ставиться Олег до давнього пророкування волхва? (Називає його слова брехливими, а віщування дурним).
    11. Прочитайте фразу, яка є кульмінацією пушкінського твору („Чи кістка страшна мені тлінна?”). Доведіть, що саме у цій фразі відбулося максимальне зростання драматизму подій.
    12. Висловіть свою думку: смерть Олега була випадковістю чи покаранням за зневажливе ставлення до своєї долі? Чи можна на це питання дати однозначну відповідь?

    Запитання з теорії літератури
    Які ознаки жанру балади наявні в „Пісні про віщого Олега”? Доведіть кожну з них за текстом твору:
    • твір має сюжет (тобто в ньому описані не тільки почуття людини, але й життєві події, що розвиваються у просторі й у часі);
    • в основу сюжету покладена народна історична легенда;
    • відчутний драматизм описаних подій;
    • наявна діалогічна мова;
    • головний герой розкривається переважно через вчинки;
    • через долю окремої людини осмислюються загальнолюдські проблеми (а саме: не варто зухвало сперечатися з долею).


    Виразне читання „Пісні про віщого Олега”
    Радимо на основі тексту балади повторити поняття „пауза” та „наголос” і поглибити знання про емоційність читання.
    Емоційність читання – це вміння читача вірно передати ті емоції, які автор вклав у свій твір. Спочатку визначаємо переважаючий настрій твору (наприклад, у „Пісні про віщого Олега” він драматичний), а потім на полях вірша вписуємо поради щодо читання конкретного уривка тексту (строфи, рядка тощо). Вони стосуються як темпу читання (швидко, повільно і т п.), так і почуттів автора і читця (байдуже, дратівливо, тривожно, сумно, здивовано, піднесено, іронічно, задумливо тощо).

    Рекомендації до читання кожної строфи балади
    І строфа – експозиція; повільна, розповідна інтонація, емоції стримані;
    II строфа – початок зав’язки; жвавіше, останній рядок (перед прямою мовою) у більш сповільненому темпі;
    III строфа – ввічлива мова Олега (з повагою до волхва);
    IV-VІІ строфи (слова волхва) – перша із строф поволі, розважливо, з гідністю. Три наступних – емоційніше, з почуттям поваги до Олега, захоплення його діяння¬ми (експресивність мови поступово злегка наростає). Досить довга психологічна пауза перед останнім рядком („Але від свого ти загинеш коня”);
    VIII строфа – повільно, задумливо, з наростаючим сумом;
    ІХ-Х строфи – з початком прямої мови знову жвавіше, але вкладаючи в слова гіркоту від вимушеної розлуки з вірним другом-конем. Довга пауза перед початком наступної строфи (так як пройшло чимало часу);
    XI строфа – в міру повільно, з розповідно-інформативною інтонацією;
    XII строфа – пожвавлення інтонації на прямій мові, в словах Олега щире споді¬вання, що його кінь ще живий і добре доглянутий. Останні два рядки – з сумом;
    XIII строфа – слова Олега – журливо, в кінці прямої мови навіть з розпачем;
    XIV строфа – назрівання кульмінації: в „нейтральну” за своїм характером опо¬відь поволі входять нотки драматизму, бо починає розкриватися таємниця, покладе¬на в основу балади;
    XV строфа – перший рядок – повільно, підкресливши голосом слова „череп ні¬мий” (внутрішній драматизм наростає), але в словах Олега не відчувається набли¬ження біди – він не підозрює, що його чекає. В його мові лише відчуття провини за те, що він пережив свого вірного друга;
    XVI строфа – кульмінація, тобто найвища точка драматизму. У словах Олега – гор¬довитий виклик долі (це підкреслюється поєднанням розділових знаків – ?!). Пряма мова завершується яскраво вираженою висхідною мелодикою. Далі – обрив мов¬лення, психологічна пауза. 3-4-й рядки треба читати повільно, чітко вимовляючи кожне слово. 5-й рядок – з наростаючим темпом, в кінці його зробити різкий обрив у мовленні і витримати не дуже довгу психологічну паузу. 6-й рядок (розв’язка балади) прочитати напружено, зробивши паузу після слова „крикнув”. У кінці строфи ще одна досить тривала пауза;
    XVII строфа – це своєрідний епілог твору, його треба прочитати повільно, рів¬номірно, з легким сумом, з інтонацією завершення оповіді.

    Оскільки „Пісня про віщого Олега” – твір досить довгий, вчитель може обмежи¬тись коротким коментарем до читання окремих його строф, а для детального від¬працювання елементів виразного читання (і у першу чергу, емоційності) варто взяти лише ХV-ХVІ строфи, зробити з учнями повний їх розбір (розставити паузи, під¬креслити наголошені слова, позначити окремі елементи мелодики і прокоментувати особливості емоційності читання) і запропонувати прочитати їх на оцінку. Щоб виробити в учнів навички виразного читання, треба спонукати їх до оцінювання виразного читання колег по класу.
    Пропонуємо мовленнєву партитуру ХV-ХVІ строф:
           І, тихо ступивши на череп німий, |
    Князь мовив: | „Спи, друг одинокий! |
    Тебе пережив твій хазяїн старий,|
    І от, як скінчу свої роки, – |
    Не ти на траву упадеш запашну |
    І кров’ю жаркою | напоїш труну!”
    І мовив Олег тоді | друзям своїм: |
    „Чи кістка страшна мені тлінна?!” ||
    Із жовтого черепа | тихо між тим ¦
    Гадюка повзла домовинна; |
    Круг ніг його | чорним кільцем обвилась, |
    І крикнув | зненацька ужалений князь. |

    Матеріали до вивчення лірики О. Пушкіна


    „Я пам’ятаю мить чудову...”


    Серед багатьох любовних захоплень Пушкіна ім’я Анни Керн – одне з найвідоміших. І не тому, що почуття до цієї жінки були найсильнішою пристрастю поета. Своїй популярності Керн, у першу чергу, завдячує тому поетичному шедевру, на який надихнула Пушкіна її особа. Вірш „Я пам’ятаю мить чудову...” залишається однією з сяючих вершин російської любовної лірики. Цей твір надихнув М. Глінку на створення чудового романсу, що дав пушкінському творінню новий виток життя.
    І хоч, можливо, у створенні вірша немає особливої заслуги Керн, але кожному шанувальнику таланту Пушкіна все одно хочеться знати, якою ж була ця жінка?
    Існує ряд документів, які точно і докладно засвідчують зустрічі поета з Анною Петрівною Керн. Треба віддати належне Керн: на відміну від багатьох своїх сучасниць вона зберегла всі листи Пушкіна і навіть його записки, що дозволяє нам зрозуміти істинну суть стосунків поета і світської красуні.
    Керн була на рік молодшою від Пушкіна. Ще в 16 років вона вийшла заміж за генерала, який був значно старшим від неї і до якого вона не мала справжніх почуттів.
    За два роки після свого заміжжя (у 1819 році) у Петербурзі на вечірці у своїх знайомих Оленіних Анна Керн вперше побачила Пушкіна. Вірніше – спочатку вона зовсім не звернула уваги на низькорослого, худорлявого, кучерявого юнака у фраку. Адже молодь розважав сам король байки – І.А. Крилов! За вечерею Пушкін сидів неподалік від Керн і, дивлячись їй прямо в очі, вигукнув: „Хіба можна бути такою гарненькою!” Між ними зав’язалася жартівлива розмова про те, хто потрапить в рай, а хто в пекло. І поет сказав, що в будь-якому випадку він хотів би опинитися поряд із нею. Коли вечеря закінчилася і гості почали роз’їжджатися, Пушкін жадібно проводжав очима цю молоденьку жінку, яка щось зачепила в його душі.
    Звиклий легко захоплюватися жінками, фліртувати, Пушкін, можливо б, з часом забув про Керн. Але долі судилося розпорядитися інакше. Перша зустріч виявилася „прологом”, який обіцяв розвиток подій...
    Тим часом життя закрутило Пушкіна. За першим засланням на південь Росії прийшло друге – в сільську глухомань Псковської губернії, в родове помістя Ганнібалів, Михайлівське. Сусідами Пушкіна виявилась мила, гостинна і близька йому за духом родина Осипових, що мешкала в селі Тригорському, яке знаходилося за кілька верст від Михайлівського. Саме від дочок поміщиці Осипової Пушкін знову почув ім’я Керн – вона виявилася їх двоюрідною сестрою.
    У листі до кузини старша дочка Осипової нагадала їй про Пушкіна і, за жіночою звичкою до пліток, додала, що на зустрічі в Оленіних Анна Петрівна справила на поета незабутнє враження. До другого листа Осипової Пушкін вже і сам зробив невелику приписку – він згадав слова Байрона: „Образ, що промайнув переді мною, якого я більше ніколи не побачу”.
    У цей час Керн гостювала в Лубнах Полтавської губернії. Як не дивно, але там знайшовся знайомий Пушкіна ще з арзамаських часів – А.Г. Родзянко, який близько знав Анну Петрівну. Листуючись зі своїм товаришем-поетом, Родзянко написав про Керн. А пізніше вони вже вдвох з Анною Петрівною почали вигадувати жартівливі відповіді Пушкіну – одного разу навіть у віршах. Так через листування інших осіб поступово народилася ниточка зв’язку між Пушкіним і Керн.
    А досить скоро і сама Керн з’явилася у Тригорському в Осипових. Це був червень 1825 року.
    У спілкуванні з Керн Пушкін почувався дещо розгублено. За її словами, він був „то шумно веселий, то сумний, то сором’язливий, то зухвалий, то безкінечно люб’язний, то томливо нудний”.
    У Тригорському Пушкін читав Анні Петрівні свою поему „Цигани”, і вона була в захопленні від його мелодійного, співучого голосу. Цікаво, що з кола знайомих Пушкіна тільки Керн зуміла звернути увагу на тембральні особливості пушкінського голосу – і ми вдячні їй за це.
    Тригорський роман Пушкіна і Керн був коротким, але дуже яскравим – він до кінця днів залишився в пам’яті обох закоханих.
    Керн треба було терміново повертатися до Риги, де був тоді її чоловік. Пушкін приходить прощатися. В його руках подарунок – віддрукований екземпляр першої глави „Євгенія Онєгіна”. В одній із нерозрізаних сторінок роману Керн знаходить складений вчетверо листок поштового паперу і починає читати:
    Я помню чудное мгновенье…
    Коли вона дочитала, поет ніби спохватився і, як хлопчисько, хотів забрати в неї листок з віршем. Але Керн умовила його не робити цього.
    Що відчула Анна Петрівна у цю мить свого життя? Чи виникла у неї думка, що цей вірш зробить її ім’я безсмертним? Чи зуміла вона зрозуміти, у чому геніальність цих рядків? А може, перлина російської інтимної лірики тоді була для неї просто любовним посланням, ще одним підтвердженням її краси? Чи розгледіла вона, що ці вірші – це не просто зізнання їй у коханні, а гімн жіночій красі? А ще – в них доля самого поета, етапи його непростого життя.
    Після від’їзду Керн Пушкін страждає від кохання і ревнощів. Він засипає Анну Петрівну листами (вона перед від’їздом дозволила йому писати), в яких зізнається, що хотів би побачити хоч одне словечко, написане її гарненькою ручкою, а за мить зустрічі з нею готовий віддати все життя.
    Керн зберегла сім пушкінських захоплених послань, написаних французькою мовою. Схиляючись перед її красою, Пушкін називає Анну Петрівну „чудотворною”.
    Трепет закоханого серця звучав так: „Знову беруся за перо, щоб сказати Вам, що я біля Ваших ніг, що я, як і раніше, кохаю Вас, що іноді Вас ненавиджу... Якщо Ви приїдете, я обіцяю Вам бути люб’язним до неможливого: в понеділок я буду веселим, у вівторок захопленим, у середу ніжним, у четвер грайливим, у п’ятницю, суботу і неділю я буду чим Вам забагнеться, і весь тиждень буду біля Ваших ніг”.
    Поет хоче, щоб Керн ще раз приїхала. Адже сам він був на засланні і не мав права на виїзд.
    У жовтні того ж 1825 року вона дійсно була у Тригорському, але не так, як хотілось би поетові. Керн приїхала разом з чоловіком у суто сімейних справах. З Пушкіним зустрічалися рідко і досить офіційно.
    Коли Керни поверталися до Риги через Петербург, Анна Петрівна послала Пушкіну твори Байрона в 4-х томах – він давно хотів їх мати. На подарунок поет відповів люб’язним листом.
    А що було далі? Бурхливий роман, як часто буває в житті, закінчився. Вони і пізніше кілька разів зустрічалися, але вже, швидше, як друзі. У пам’яті Керн зберігся один з обідів у ресторані, де Пушкін вже був разом зі своєю дружиною – Наталею Гончаровою.
    Але прийде час – і Керн покаже присвячений їй вірш Дельвігу, який надрукує його в журналі „Северные цветы”. Там його прочитає композитор Михайло Глінка. Станеться це, коли Пушкіна вже три роки не буде в живих. У Глінки виникне думка покласти ці вірші на музику. Але романс народився не зразу – для його створення повинен був з’явитися поштовх.
    Чудесна історія вірша продовжувалась. Долею було назначено, щоб його шлях ще раз схрестився з життям Керн. У 1840 році Глінка завершив свій музичний твір. А присвятив його композитор теж Керн, але не Анні Петрівні, а її дочці – Катерині, в яку він сам був пристрасно закоханий. (Романс у виконанні С. Лемешева можна прослухати на уроці).
    Анна Керн пережила Пушкіна на 40 років. Детальних відомостей про її життя ми не маємо, адже вона не була ані надто знатною, ані знаменитою. Існує легенда, що її труна зустрілася з пам’ятником Пушкіну, який ввозили для встановлення в Москві. В останніх рядках її особистих записок ми читаємо про Пушкіна: „Я захоплювалась ним, як генієм добра. Хай цими словами закінчаться мої спогади про великого поета”.

    Питання перекладу. Україномовним читачам вірш Пушкіна відомий у перекладі В. Сосюри. Але практика доводить, що саме цей твір більшість учителів із ряду причин подають учням в оригіналі, попередньо пояснюючи їм незрозумілі слова. Можна спробувати проводити і паралельний аналіз перекладу і оригіналу.
    Звичайно ж, тематика, ідея твору, як правило, достатньо точно відтворюються перекладачами. Та коли говорити власне про зображувально-виражальні засоби, особливості синтаксису конкретного автора, тут навряд чи варто дуже захоплюватися аналізом художніх особливостей перекладу. І в першу чергу це стосується поетичних творів. Адже необхідність дотриматися віршового розміру, римування, основних стилістичних рис автора досить часто не дозволяє перекладачеві без втрат, максимально точно зберегти всі найкращі образи оригіналу (наприклад, дуже різняться між собою вислови „мимолетное виденье” і „привид, сповнений любов’ю”). З огляду на це, оцінюючи майстерність автора, ми, на жаль, часто говоримо все-таки про більшу чи меншу майстерність перекладача. А ще треба враховувати те, що окремі твори з певних внутрішніх причин порівняно легко „переходять” з оригіналу на якусь іншу мову (тому їх ми можемо зустріти в перекладах не одного, а кількох поетів-перекладачів). І навпаки, є випадки, коли оригінал і переклад дуже різняться між собою, а за деякі вірші перекладачі взагалі не беруться, бо бачать, що не зможуть досягти вдалого перекладу. Звичайно ж, далеко не завжди в цьому є вина перекладача чи брак його майстерності.
    Всі ці моменти вчитель обов’язково має розтлумачити дітям на уроці ще до того, як вони почнуть аналізувати перекладений твір, і заохотити їх до спроб зрозуміти його в оригіналі.

    Образ героїні вірша. Перед нами постає образ чарівної жінки, яка здатна викликати глибоке і чисте почуття кохання. Цей образ не стільки реальний, скільки ідеальний, породжений уявою поета. І сам вірш – це ціла „поема” про зародження і розвиток чистого почуття. Реальною основою твору стала перша зустріч з Анною Керн на балу в Петербурзі у 1819 році, а потім нове захоплення нею влітку 1825 року в селі Михайлівському.
    Вірш чітко ділиться на три рівних частини – по дві строфи в кожній. Така композиція забезпечує необхідне сприйняття вірша і створює його гармонійну єдність у цілому.
    Образ чарівної жінки поданий лише кількома штрихами: „голос нежный”, „милые черты”, „небесные черты”. Тут не потрібно бути багатослівним, адже вищий ступінь захоплення поета коханою вмістився у трьох словах – „гений чистой красоты”. (Згадаємо, що перша фраза, якою поет звернувся до Керн при першій їх зустрічі, була: „Хіба можна бути такою гарненькою!”). Поет умисне двічі вживає порівняння „как мимолетное виденье”, щоб підкреслити казкову нереальність, фантастичність об’єкту свого кохання. Таким чином він переводить поклоніння конкретній жінці у пристрасний гімн жіночій красі, що здатна розбудити нестримне почуття, а разом із ним – творче піднесення в закоханого поета.
    Треба бути великим майстром поетичного слова, щоб, надавши своїм почуттям загального, об’єктивно значимого характеру, в той же час зберегти їх біографічну конкретність і емоційну піднесеність. Але разом із тим Пушкін у зображенні почуттів ліричного героя знімає з них все випадкове, побутове, дрібне. Адже його кохана – це не просто жінка, яка розбудила в ньому бурхливе почуття, вона – ідеал жіночності, чистоти і хвилюючої краси.

    Виразне читання. У підготовці учнів до виразного читання вірша О. Пушкіна „К ***” („Я помню чудное мгновенье...”) головну увагу треба звернути на емоційність. У цьому вірші емоційність читання тісно пов’язана зі змістом вірша та зумовленою ним композицією твору. Адже вірш „К ***” – це не просто зразок інтимної лірики, що вимагає при читанні м’якої, камерної інтонації. Це ціла історія кохання, яка відображує в сюжеті твору першу коротку зустріч ліри¬чного героя з Анною Керн, потім круговерть життя, в яке потрапив герой, а далі його нову зустріч із коханою жінкою, новий сплеск почуттів. Отже, читаємо так:
    І строфа – м’яко, плавно, вкладаючи у голос почуття захоплення жінкою, яка з першої зустрічі стала для поета втіленням довершеної жіночої краси;
    II строфа – більш різко перші два рядки (вони розповідають про життя поета у світському Петербурзі), і знову плавно, з захопленням третій-четвертий рядки (поет довго не міг забути Анну Керн);
    III строфа – перший-другий рядки жваво, але емоційність прихована (зобра-ження невмолимого плину років, що стирають із пам’яті навіть дорогоцінні спога-ди); третій-четвертий рядки – повільніше, яскраво виділивши голосом слово „забыл” (на нього падає логічний наголос);
    IV строфа – її рядки треба прочитати з наростаючим почуттям смутку, втраче¬них сподівань (у строфі йдеться про сумний період південного заслання поета);
    V строфа – помірний сплеск емоцій на першому-другому рядках, чітко виділя¬ємо голосом слово „опять” (розповідь про другу зустріч поета з Анною Керн); третій-четвертий рядки – це повтор ключового образу („мимолетное виденье, ге¬ний чистой красоты”), кульмінація в його розвитку, а тому прочитати ці рядки треба повільні¬ше і особливо виразно.
    VI строфа – рядки читаємо легко, піднесено, радісно, з відчуттям повноти життєвих насолод (любов відновила жагу життя і творчості, воскресила поета).
           Я помню чудное мгновенье! |
    Передо мной явилась ты, |
    Как мимолетное виденье, |
    Как гений чистой красоты. |
    В томленьях грусти безнадежной, |
    В тревогах шумной суеты, |
    Звучал мне долго голос нежный |
    И снились милые черты. ||
    Шли годы. | Бурь порыв мятежный |
    Рассеял прежние мечты, |
    И я забыл | твой голос нежный, |
    Твои небесные черты. |
    В глуши, | во мраке заточенья |
    Тянулись тихо дни мои |
    Без божества, | без вдохновенья, |
    Без слез, | без жизни, | без любви. ||
    Душе настало пробужденье: |
    И вот опять явилась ты, |
    Как мимолетное виденье, |
    Как гений чистой красоты. |
    И сердце | бьется в упоенье, |
    И для него воскресли вновь |
    И божество, | и вдохновенье, |
    И жизнь, | и слезы, | и любовь. |

    „Я вас любив...”


    М. Гоголь писав, що для сприйняття художнього багатства лірики Пушкіна потрібен тонкий смак: „Тут нема красномовства, тут лише поезія: ніякого зовнішнього блиску, який розкривається не одразу; все лаконічно, як буває в чистій поезії. Слів небагато, але вони настільки точні, що позначають все. В кожному слові безодня простору; кожне слово неосяжне, як поет”.
    У влучності цього висловлювання ми можемо переконатися на прикладі пушкінського вірша – „Я вас любил...”, який доводить, що у вісім рядків можна вмістити неабияку глибину думок і почуттів.

    Історія створення. 1827 рік. Пушкін повертається до Москви. Але Москва вже не та, та й сам поет вже інший – стомлений від життя, від безкінечних поневірянь. Йому скоро 30 років, але він до цього часу не має сім’ї. Зустріч з Анною Оленіною подарувала йому нові миті захоплення жінкою.
    Пушкін пам’ятав дочку Оленіних Анечку ще зовсім дівчинкою, котрій було трохи більше десяти років. Тепер він побачив двадцятилітню красуню – розумну і впевнену в собі. І... закохався.
    Анні лестило те, що геніальний поет був біля її ніг. Пушкін освідчився, але йому було відмовлено у взаємності. Поет страждав. Його гордість не могла змиритися з тим, що Оленіна не захотіла стати його дружиною. Він замкнувся в собі і кілька місяців нічого не писав. А трохи пізніше, у 1829 році, підсумком його нерозділеного кохання стануть безсмертні поетичні рядки.
    І тепер вже не варто сперечатися, до Олениної чи, може, до якоїсь іншої жінки був звернений пушкінський вірш. (Адже сам поет не згадує точного адресата). Важливо те, що Пушкін подарував своїм сучасникам і нащадкам ще одну перлину російської інтимної лірики.
    З роками до Пушкіна прийшло розуміння гуманної основи кохання. Вірш „Я вас любил...” відтворює переживання ліричного героя, який розлучається з коханою, а значить, переживає один з найтяжчих моментів у стосунках чоловіка і жінки. Саме тоді в людині часто прокидається образа, ревнощі, бажання помститися. Але нічого цього у вірші немає. Є тільки повністю природня печаль, яку викликало прощання з жінкою, любов до котрої „угасла не совсем”. А ще є подяка за ті щасливі миті, які вона йому подарувала, і щире побажання бути щасливою поряд з іншим чоловіком.
    Ці прості, лаконічні рядки примушують замислитися про важливі життєві істини: про те, що справжнє кохання не може бути егоїстичним почуттям, про те, що саме в інтимних стосунках важливо зуміти зберегти щедрість, широту душі, доброзичливість, благородство.

    Виразне читання. Вірш О. Пушкіна „Я вас любил...” – один із тих творів, які читаються, так би мовити, на одному диханні. Головне для читця – пройнятися тими відчуттями, які прагнув втілити у свій вірш поет. А саме: читцеві треба зрозуміти, що переважаючий настрій вірша – світла печаль, спричинена усвідомленням того, що жінка, яку поет кохав (і, як ми розуміє¬мо, продовжує ще кохати), не відповідає йому взаємністю. Але ліричний герой – людина настільки благородна, що готова заради спокою коханої жінки піти на само¬зречення, щоб не заважати їй кохати і бути коханою іншим.
    Весь вірш промовляємо м’яко, голосом, що межує з шепотом. Найбільш емоційно, з висхідною мелодикою треба прочитати кульмінацію: „Я вас любил так искренно, так нежно”, а останній рядок (розв’язку) – знову спокійніше і досить повільно.
           Я вас любил: | любовь еще, быть может, ¦
    В душе моей | угасла не совсем; |
    Но пусть она вас больше не тревожит; |
    Я не хочу | печалить вас ничем. |
    Я вас любил безмолвно, | безнадежно, |
    То робостью, | то ревностью томим; |
    Я вас любил так искренно, | так нежно, ||
    Как дай вам Бог | любимой быть ¦ другим. |
    Елементи літературознавчого аналізу. Вірш „Я вас любил...” дає вчителеві прекрасний матеріал для того, щоб разом з учнями спробувати прослідкувати ритміко-інтонаційну динаміку поетичного твору. Особливо доцільним це буде в гуманітарних класах. У ході такого аналізу школярі зможуть побачити у вірші не тільки його зміст, але й сприйняти поетичний твір як явище мистецтва. Звичайно ж, цей аналіз варто проводити не за перекладом, а працюючи з оригіналом вірша. Починаємо з розгляду першої строфи:
           Я вас любил: любовь еще, быть может,
    В душе моей угасла не совсем;
    Но пусть она вас больше не тревожит;
    Я не хочу печалить вас ничем.
    Уже половина першого рядка („я вас любил”) ясно і чітко формулює тему вірша. Але з цією „закінченістю” звучання вступає в протиріччя неспокійний фінал того ж рядка. Неспокій підсилюється і чисто ритмічно – тим, що речення не закінчується у першому рядку (віршовий прийом „перенос”), а тому звична у віршах ритмічна пауза в кінці рядка створює ефект секундного „зависання” вставних слів „быть может”, що надає їм несподіваної смислової ваги. Тут і притаманний цим словам відгомін надії, і ознаки сумніву, і явний відтінок миттєвості того, що відбувається.
    Своєрідною функцією динаміки наділені дієслова: „любил” і „угасла” (минулий час), „не тревожит” і „не хочу” (теперішній час). Цікаво, що слово „угасла” хоча і вжито у формі минулого часу, але в поєднанні з „не совсем”, фактично, повідомляє нам про теперішнє (адже любов ще і зараз живе).
    Інтонаційні акценти відчуваються на словах-наказах: „пусть… не тревожит”, „не хочу печалить”, які ніби покликані прогнати кохання, заперечити його (двічі повторюється частка „не”), веліти йому замовкнути.
    Продовження вірша можна вважати певною мірою несподіваним:
           Я вас любил безмолвно, безнадежно,
    То робостью, то ревностью томим;
    Я вас любил так искренно, так нежно,
    Как дай вам Бог любимой быть другим.
    Як бачимо, кохання не тільки не змовкає, а, навпаки, саме у другій строфі стає предметом ліричних роздумів. З’являються його прямі емоційні характеристики, які підкреслюються системою повторів і відповідностей. Якщо ми намалюємо схему віршового розміру в цій строфі, то помітимо симетричну заміну кожної четвертої стопи ямбу на пірихій – два ненаголошених склади. Це створює особливий гармонійний ритм: збільшення ненаголошеного інтервалу (завдяки включенням пірихію) вимагає особливо підкресленої, сильної вимови наголошеного складу наступної – п’ятої стопи кожного рядка. (У першій строфі ця схема не була однорідною).
    Семантичною кульмінацією вірша стає передостанній рядок – це вершина в авторському прославленні кохання. Але в той же час він є і стилістичною кульмінацією, що забезпечується прийомом градації (подвійне вживання прислівника „так”). Якби замість другого „так” автор вжив сполучник „і”, гострота кульмінації відчутно знизилась би, а значить, пом’якшилася б і необхідна поету гострота розв’язки у останньому рядку. Але Пушкін підготував її не тільки градацією, але й використанням інверсії („любимой быть другим”), яка під час виразного читання вимагає зробити певну паузу (психологічну) перед найважливішим – останнім словом вірша.
    Так авторська стилістика сприяє розкриттю головної думки твору, інтонація геніально „вкладається” в текст. У вірші звучить не відмова ліричного героя від кохання, а звільнення від його егоїстичної природи. Поет підноситься до розуміння індивідуального і в той же час загального розуміння кохання. Образно це можна висловити так: якщо на початку вірша поет говорить про „свою любов”, то у фіналі він описує „свою любов”. Саме в такому ключі формується цілісне поетичне переживання, яке отримує у вірші новий, величний смисл.
    Українською мовою вірш „Я вас любил...” досить вдало перекладений І. Муратовим.
    Привернув він увагу також кількох композиторів, які створили чудові романси. Найвідоміші з них – О. Аляб’єва та О. Варламова. (Аудіозапис романсу бажано прослухати на уроці).

    „До моря”


    (пер. А. Малишка)
    Романтичний вірш-елегію „До моря” Пушкін почав писати перед від’їздом з Одеси, а завершив його на початку жовтня 1824 року в Михайлівському. Поет прощався з півднем, з морем, з романтизмом, підводив підсумок південному періоду своєї творчої біографії. Це своєрідне послання, в якому поет ділиться з морем, як з другом, найзаповітнішими думками і почуттями, адже сприймає його як живу істоту.

    Коментар до тексту вірша
    Вірш овіяний елегійним смутком: поет розуміє, що бачить море останній раз. Але і море сумує з приводу розлуки з поетом. (Це краще зрозуміло з оригіналу вірша: „грустный шум, шум призывный”). Ліричний герой захоплюється свободою і незалежністю моря – адже це ознаки того життя, до якого прагне і його душа („душі моєї світла мріє”). Саме на березі моря поет був переповнений мріями, сподіваннями, відчував прилив творчої енергії.
    Море буває дуже різне, воно мінливе, але поет любить його і тихим („глухий твій шум”, „тишина в вечірній час”), і буремним – з „хвиль міцними поривами”. Пушкін прихиляється перед силою моря, адже воно може оберігати покірний парусний човен і топити величезні кораблі.
    Цікаво, що в оригіналі вірша у зверненні до моря Пушкін змінює середній рід на чоловічий, неначе підкреслюючи, що крізь, здавалось би, безлику природну стихію – море – до людини доходять заклики самого Творця („Но ты взыграл, неодолимый”, „Tы ждал, ты звал...”).
    Образ моря розвивається в контрасті з „докучними, сірими” берегами, які хотів би навіки лишити поет. „Береги” в алегоричному зображенні автора вірша – це пусте, нице, байдуже життя. А тому Пушкін прагне пов’язати свою творчість з морем („з тобою дихати і жити, на хвилях високо носити жар поетичної снаги”). Але поет (як і більшість людей) не вільний у своїх вчинках: хоча море (тобто воля) його кличе, все ж таки він змушений лишитися біля берегів – тобто у звичному, залежному від обставин житті.
    Слова „хотів навіки я лишити докучні, сірі береги” можуть сприйматися й інакше: адже є відомості, що у Пушкіна під час південного заслання виникала думка втекти морем за кордон.
    З образом моря у Пушкіна пов’язана постать Наполеона, який для романтиків був втіленням незалежності, самовпевненості і волі. А тому, говорячи про гробницю слави, поет має на увазі острів Святої Єлени, на якому згасав Наполеон.
    А далі автор згадує й іншого „володаря наших дум” – англійського поета-романтика Джорджа Байрона. Схоже на те, що, пишучи свій вірш „До моря”, Пушкін певною мірою змагався з Байроном в оспівуванні моря. Пушкін прихиляється перед Байроном тому, що цей великий поет був подібний до моря („він був, як ти, хмурний, глибокий, страшний в своїй самотині”).
    Особливим внутрішнім змістом наповнюються у вірші слова „бо де добро – то там вартує чи то освіта, чи тиран”. Що має на увазі поет, називаючи злом освіту? Під освітою він розуміє фальшиву європейську цивілізацію. Фактично, Пушкін звертається до підхопленої романтиками тези філософа Жан Жака Руссо про те, що порятунок людини – у поверненні до природи, у веденні простого, „нештучного” життя.
    Фінал вірша повертає нас до його початку: перша і друга строфи і дві останніх є своєрідним обрамленням твору. Пушкін впевнений, що ніколи не забуде моря, як не забувають друга. І все найкраще, що він взяв у водної стихії, він понесе у своє нове життя.

    Аналіз вірша
    У вірші два ідейно-художніх центри: образ моря і образ ліричного героя. В той же час вони обидва тісно пов’язані ще з двома майстерно змальованими поетом образами – Наполеона і Байрона.
    У роботі з віршем на уроці можна розділити учнів на три групи, кожна з яких буде працювати за окремим завданням – складати замальовку про конкретний образ вірша. За бажанням вчитель може прочитати приклади таких замальовок (вони подані нижче).

    Образ моря
    Море для Пушкіна – символ свободи, безмежної вільної стихії. Поет захоплений сильною, нікому не підвладною пристрастю у сприйнятті його краси і величі. Море сповнене прихованої сили і підкоряється тільки своєму закону, своїм примхам. Стихія не терпить жодного зовнішнього примусу, і в цьому вона близька вільному духу людини („Душі моєї світла мріє”).
    Автор бачить море у спокої і в гніві. Воно може бути терпимим і поблажливим до долі слабкої людини: йому притаманні і тиша, і бажання охороняти парус рибалок. Але в той же час воно може зводитися з прибою і відправляти на дно величезні кораблі.
    Вірш Пушкіна пронизаний любов’ю поета до стихії, яка близька йому своїм безупинним рухом. Море кличе поета до себе, вчить його бути вільним, очищує душу від тягаря земних проблем. Та поет жалкує, що не може „дихати і жити” разом з морем, бо мусить залишатися на землі.
    У красі моря Пушкін відчуває дихання Творця, який дав людині свободу, але зберіг над нею приховану владу.
    Море у Пушкіна не тільки символ земної величі і слави. Його закличний шум нагадує людині й про інше: про марність суєтних мирських бажань і про покликання людини до вічного сходження, до божественної досконалості. У цьому полягає межа бажань людської душі, до якої кличуть Пушкіна морські хвилі („В ліси, в поля, в піски сипучі, тобою повний, понесу, твої затоки й сині кручі, і сонце, й тінь, і хвиль красу”).

    Образ Наполеона і образ Байрона
    Вірш Пушкіна „До моря” наповнений двома контрастними почуттями: глибоким сумом від прощання з морем, від нездійсненних мрій і твердою силою, гордістю. Адже є і люди, які мають подібну морю гордість, міць, силу думки і почуття. Такими були великі історичні особистості – Байрон і Наполеон.
    У рядках, присвячених Наполеону, Пушкін ясно не говорить про своє ставлення до нього. Хоча раніше, у вірші 1821 року „Наполеон”, він охарактеризував його як тирана, що зневажає людство.
    У Байроні Пушкіна приваблюють такі риси знаменитого англійського поета як геніальність („Другий від нас відходить геній, другий володар наших дум”), нескорений дух боротьби і те, що Байрон був неперевершеним співцем вільної стихії („Він був, о море, твій співець”).
    В елегії „До моря” Пушкін неначе змагається з романтиком Байроном, з фіналом його останньої, четвертої, пісні „Паломництва Чайльд Гарольда”, де Байрон прощається з морем – своїм другом. Все, що пише Байрон про море, є своєрідною формою прославлення непокірної людини-романтика, яка у своїй буремності не тільки рівна морю, але й переважає його. Байрон у пориві натхнення намагається приборкати море. У своїй гордині він часто відчував себе його володарем.
    Пушкін ніколи не ставив себе вище морської стихії, він бачить у морі лише найзаповітніші бажання своєї душі, те, до чого йому хочеться прагнути. Поет переконаний, що з часом перед величчю моря згасають претензії всіх земних титанів, а тому не ставиться до нього зверхньо, не сподівається самовпевнено на силу людини, він лише хоче перейняти у моря дуже важливі для нього риси – свободу, силу, впевненість, незалежність і непоборність. А що таке земне щастя, слава і успіх? Море оголює, викриває їх марність: на скалі посеред його пучини спочиває лише гробниця минулої величі Наполеона, та й інший геній – Байрон – „пішов, оплаканий в народі”.

    Образ ліричного героя
    Особливість ліричного героя у вірші „До моря” виступає в повній відповідності до поетики романтизму. У спустошеному світі волелюбний борець за благо людей почуває себе одиноким. Так Пушкін розкриває романтичну тему самотності поета у світі. Поетичне зображення моря поєднується у вірші з роздумами поета про свою долю вигнанця.
    Думкам і почуттям ліричного героя Пушкін відводить важливе місце. На березі моря герой згадує гробницю слави, тобто місце ув’язнення Наполеона, який був для романтиків взірцем волелюбності. Взірцем романтичного пориву до свободи стає в роздумах героя вірша і постать англійського поета-романтика Байрона.
    Пушкінський ліричний герой говорить про свої бажання пронести на високих хвилях „жар поетичної снаги”. Але наміри поета в кінці одеського періоду відплисти в більш вільну, як йому здавалось, Західну Європу тепер видаються йому наївними мріями.
    Ліричний герой сприймає морську стихію як протилежність земному світові – штучному і жорстокому, в якому вже немає нічого близького гордому і одинокому поету. Він мужньо викриває „тирана” – самодержавний деспотизм в Росії, а також показує справжню суть „освіти” – цивілізоване європейське суспільство зі своїми фальшивими ідеалами свободи.
    Ліричний герой дає обіцянку і надалі не забувати почуття свободи, яке збагатила в ньому зустріч з морем. Але в той же час він розуміє, що в навколишньому житті для волі немає місця.
    Романтичному характеру ліричного героя відповідає і піднесеність тону вірша, насичення мови окликами, звертаннями, риторичними запитаннями, оціночними епітетами і метафорами.

    Поради з виразного читання
    Читання вірша варто проводити на фоні записів звуків природи – шуму моря. Віршу Пушкіна співзвучні картини художника-мариніста І.К. Айвазовського. У співавторстві з І.Є. Рєпіним він створив картину „Прощання Пушкіна з морем”, репродукція якої має бути на дошці. Адже коли дивишся на це полотнище, виникає почуття, що чуєш пушкінські слова; „Прощай, свободная стихия!”

    „Пам’ятник”


    (пер. М. Рильського)
    За рік до своєї смерті, неначе підводячи підсумок своїй поетичній діяльності, Пушкін написав вірш „Пам’ятник”. За своєю тематикою і будовою він близький віршу російського поета ХVІІІ століття Г.Р. Державіна, який, у свою чергу, взяв за формальний взірець оду давньоримського поета І століття до н.е. Горація, що мала таку ж назву – „Пам’ятник” („Monument”). (Коротке нагадування про вивчене у 8 класі з творчості Горація).
    Але пушкінський вірш не є прямим наслідуванням відомих до нього літературних творів. Сюжет вірша складає доля Пушкіна, осмислена на фоні історичного руху. Адже у вірші відчутні сліди тяжких роздумів про жорстокість століття, про стосунки з царем і великосвітськими колами, про недосяжність волі, про те, що в поезії він, Пушкін, отримав перемогу над самодержавством, яке він гордо презирає. Вірш-підсумок сповнений передчуття скорої загибелі, яке ще більше вселяє віру в могутність поетичного слова і сповнює поета безмірною любов’ю до його рідної країни – Росії.
    Що ж дає поетові право на безсмертя? Геній своєю творчістю сам ставить собі ще за життя нерукотворний, „незотлінний пам’ятник”, тому що він – голос свого народу, його пророк. І навіть коли він помре фізично („Ні, ввесь я не помру”), він залишиться жити у своїх нетлінних творах.
    Уже в першій строфі вірша Пушкін підкреслює народність своєї творчості: „До нього вік людська не заросте тропа”. А у третій додає: „Полине гомін мій скрізь по Русі великій”.
    Пушкін впевнений, що його нерукотворний пам’ятник вищий, ніж найвища в Петербурзі споруда – Олександрійський стовп, поставлений на честь царя Олександра І на Дворцовій площі. Текст оригіналу вірша дає нам ще один цікавий образ: „Вознесся выше он главою непокорной…” – тобто у вірші йде відгомін волелюбних мотивів творчості поета.
    Далі Пушкін передбачає, що допоки у світі будуть шанувати поезію („лишиться хоч один співець”), його твори будуть широко популярні серед людей різних національностей, бо їх знатиме „І гордий внук слов’ян, і фін, і нині дикий тунгус, і степовий калмик”.
    У четвертій строфі зосереджена головна думка вірша: Пушкін дає оцінку ідейного смислу своєї творчості, підкреслюючи єдність народних і особистих ідеалів. Він стверджує, що право на визнання і любов народу, на безсмертя він заслужив, у першу чергу, високою гуманністю своєї творчості („Що добрі почуття я лірою плекав”), по-друге, своєю боротьбою за волю („Що в мій суворий вік я звеличав свободу”), і по-третє, підтримкою ідей, за які боролися вислані в Сибір декабристи („І за подоланих благав”). Але слова Пушкіна „і за подоланих благав”, фактично, отримали більш широке розуміння: вони стосувалися і кріпаків, і замучених солдат, і бідного міського люду, і всіх принижених та знедолених. Таким чином поет розкриває перед нами вічну, незмінну сутність по-справжньому народного мистецтва, яке назавжди залишиться нетлінним.
    Остання строфа підводить підсумок і особистому досвіду Пушкіна – досвіду літературної і суспільно-політичної боротьби поета. Ми бачимо, що для Пушкіна „байдужість”, „осуд”, „хваління”, „блазня присуди” – все це тимчасове і суєтне, не варте глибокої уваги. А тому Господь велить музі цим не перейматися. Адже поет писав, „не прагнучи вінця”. Муза завжди повинна суворо дотримуватись істини і служити правді, красі, справедливості і волі, служити всім добрим людям, щоб відповідати своєму справжньому покликанню.
    Вірш Пушкіна „Пам’ятник” відповідно до теми написаний у жанрі греко-римської оди. У зв’язку з цим і вибір слів, і інтонація відзначаються урочистістю, піднесеністю. Частково це відчувається у перекладі М. Рильського, але більше – в оригіналі тексту: „воздвиг”, „главою”, „тленья”, „пиит”, „сущий”, „велению” та ін.

    Підсумок
    Групові завдання: розробляємо систему запитань до історії створення вірша, його тематики, характеристики образів, особливостей жанру твору, художніх засобів тощо.все для dle
    Просмотров: 6 086
    Комментариев: 0
    Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.
     
    Другие новости по теме:


    Информация
    Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.